Небезпечна гра

Розділ 8. Шейла

Наш університет заполонили хокеїсти. Срака жука, їх занадто багато! Міцних парубків видно здалеку, бо дівчата вищать, як дурепи. Шей Фейн – червона вишенька на гнилому торті, який усі куштують, ніби це було найкращим десертом. Фу. Два дні ходять тут, а мої нерви тремтять від такої «райдужної» атмосфери.

    На телефоні дивлюся відео, де хлопець, одягнений лише в шорти, робить вигляд, що трахає, пробач мене, Боже, статую. Я про оту... Кхм... Ісуса. Хтось кричить: «Де мої, блядь, труси?». Цікаво, як так вийшло? Моя присутність була швидкоплинною, бо Рен так і не віддав конспект, який був потрібен мені. Парубок хотів пограти у гру, проте тоді міг очікувати лише на удар по яйцях. Виродок. Якщо дивитися на зображення зблизька, то стає спекотно... У вікні будинку видно чорнявого хокеїста. Вау! Шей. То і «святоша» має ріжки та копитця? Сміюся собі під ніс, поки чекаю нашого куратора.

    — Подобається відео? — лунає голос зеленоокого самозакоханого спортсмена.

    — Ага. Веселе трохи, — підіймаю голову та бачу... Ох, дідько...

    У Шея червоні щоки, а волосся трохи мокре. Він одягнений у чорну водолазку, яка занадто обтягує тіло, особливо сильні руки. Стає якось незатишно. Чорні брюки... Ва-а-а-ау... Він виглядає так, ніби щойно знімався для журналу. Хлопець робить крок, а мені хочеться заховатись у кріслі, бо не знаю, що робити... Хокеїст повільно опускає руку на спинку, нахиляючись низько. Я в паніці дивлюся на людей, які блукають поруч. Хтось зупиняється та вилуплює очі. Пішли, блядь, звідси!

    — Ти боїшся мене, Кортес? — шепоче низько. Свята дупа гризлі...

    — А маю? — питаю.

    — Не знаю... Як твій день? — волосся стає дибки від близькості. Я хочу прибрати пасмо, яке лізе до рота, але Шей перехоплює ініціативу першим... Мати Василева... Його довгі пальці, які нагадують кригу, торкаються моїх губ, затримуючись на секунду, а потім він робить цей рух... Туди-сюди... Туди-сюди... Хлопець, який мав найвищі бали з літератури, мов і ще хрінової тучі дисциплін, зараз торкався моїх губ так, ніби хотів цього... Ось вам хрест! Я не вигадую!

    — Та... добре... — заїкаюсь, неначе тупа фанатка.

    — Чудово... Я знаю, що пар у тебе вже немає... Тому... — зводжу брови та непомітно вдихаю.

    Дарма... Пахне так, ніби я в гірському масиві.

    Це гра для публіки...