Небезпечна гра

Розділ 4. Шейла

Я дивилася на себе в дзеркало, прибравши волосся з правої частини обличчя. Ніякий макіяж не зможе врятувати це... Шей не показав мені, як жахливо виглядаю. Хлопця гарно виховали, мушу визнати. Я не ночувала в будинку з дівчатами, а сиділа в конурі брата. Учора було жахливе закінчення вечора, насправді.

Ми посиділи в тому ресторані ще деякий час. Шей пішов згодом після того, як Сабріна надула губки. Мала коза. Моє оточення завжди складалося з незрозумілих людей, які вживали наркоту чи були бідняками. Дівчат-подруг не мала, тому товаришувала з парубками. Один друг все ж був. Наварро. Він також був мігрантом. Ми вже не такі близькі, на жаль... Йому не пощастило так, як мені, і хлопець не навчався, але старанно працював. Минулої ночі він чекав нас на вулиці, аби всім піти до місця, де переховується брат, коли нагадує мені про себе. Було б дуже дивно, якщо б не трапилася якась халепа, чесно. Якісь чуваки вирішили причепитися до нас. Сем ніколи не міг мовчати. Брат дістав ножа та почав захищатися. Наварро також не був слабаком, бо нас усіх виховала вулиця. У дитинстві ми удвох ходили та просили милостині, а потім батьки сварили мене. Я чула, як мама казала Йому, що так не може... Я також чула, як Він бив жінку. Один раз моє терпіння закінчилося... Мені здавалося, що зможу захистити маму, але ні. Клятий виродок побив дружину та малу доньку. Брати прокинулись і стали на захист матері й сестри, проте, як виявилося, моє життя не було казкою, яка закінчується чудовим кінцем.

Брат бив завжди смертельно. Я не хотіла стати свідком ще одного вбивства. Наварро вже важко дихав, сидівши на снігу. Мої очі побачили блиск металу. Ні, трясця! Я швидко опинилася біля Сема, намагаючись відтягнути його, щоб він не зарізав хлопця, який вже навіть не реагував на удари.

— НІ, ДОРРІ! — голосно крикнув Наварро.

Хлопець називав мене так через те, що я постійно бубніла напрямок, коли ми йшли за «межу». Це невидима лінія, яка розділяла багаті райони та кримінальні, брудні та чисті. Окремо стояв трейлерний куточок, який нагадував острів. Тут жили ті, хто не міг дозволити щось нормальне, але не опустилися ще на самісіньке дно. У нас часто не було світла, і все моє дитинство уроки вчила під свічкою. Зараз мама й тато все ще там, бо змирилися зі своїм життям. Але не я. Мій відрізок існування не проходитиме в металевій штуці, де немає місця для того, аби просто полежати на самоті. Ми з братами спали на одному ліжку, а батьки – на матраці...