Це мій шанс

Глава 4

-Можливо ти вже встанеш – посміхаючись сказав він піднімаючись з землі

-Можливо-лукаво посміхнувшись сказав я

-Давай допоможу - він протягнув руку

-Знову? Не звалися, добре? Бо мені вже холодно.

-Гаразд-гаразд, через тебе я, до речі, запізнився на зустріч!

-Ну, ви тепер розійдетесь? - взявши його руку спитав я .

Його рука була дуже холодна

-Іронічно, та я йшов через те , що й хотів розійтися ...

-Тобі холодно?- він навіть не сказав нічого, тобто не встиг, я зняв з себе рукавички і натягнув на нього,- ооось, так-посміхаючись сказав я натягуючи рукавичку – Мама завжди казала що рукавички потрібні щоб гріти своїх друзів, які завжди з тобою, а якщо не грітимеш, вони підуть( дивна у мене мама).

Коли я підняв очі я побачив що він почервонів

-Дякую...Та ти змерзнеш!!!- Він дістав з свого карману СВОЇ рукавички і одягнув на мене.

-Хахахахахах, весь цей час у тебе були рукавички?!- спитав у нього я.

Він лише почервонів.

Ось так ми помінялися з ними рукавичками.

Його рукавички були трохи холодніші, мої були обшиті шкірою, тому в них було тепло, а в його було прохолодніше.

-Слухай, якщо ти через мене запізнився, навіть не прийшов на зустріч, то ходімо в кафе? Я голодний як слон!

-Вовк

-Що?

-«Голодний як вовк»

-Ну і як вовк!Ходімо!- взявши його руку я поволік його за собою в першу ліпшу кав'ярню.

Та перед самим входом він мене зупинив:

-Ем, у мене тут, грошей немає....

Трохи подумавши я все ж поволік його в кафе.

-Доброго дня – промовив я увічливо до офіціантки

-Доброго, що будете замовляти?

-Курятину?- звернувся я до нового знайомого.

-Ем..да, можна....- він зніяковів.

-Дві курятини будь ласка – сказав я уже офіціантці.

Вона швидко написала це у своєму записничку і побігла на кухню.

-Ну, як тебе звати?- спитав я у нього, поки він тим часом розглядував щось у вікні.