Все одно ти будеш мій

10

Щойно ми вирушили, я ввімкнула навігатор на телефоні й подумала про те, куди нам поїхати. Вирішила спершу тримати маршрут до Національної алеї. Там можна погуляти. Ми приїхали туди й пішли прогулювалися широкими вуличками.

Ми з Дейвом говорили про все на світі: про дитинство, про друзів, про батьків, про Берлін, про навчання... Та майже про все! Я пізнала Дейва з зовсім іншої сторони. Він досить приязний, просто у нього важкий характер. Думаю, що він ще молодий і зможе сам змінити своє бачення на життя.

Почало темніти, а ми тільки встигли дійти до кінця алеї, де знаходився Меморіал Лінкольна і дзеркальний ставок. Я любила колись тут гуляти, але ще коли ходила в школу, а тепер, коли я у коледжі, то на ці всі прогулянки просто не вистачає часу.

- Ну що, куди йдемо далі? - зупинившись біля озера, запитав Дейв.

- А хіба не додому? Вже темно, батьки хвилюватися будуть.

- Ти показала мені лише алею, а я б хотів подивитися все місто.

Я задумалася на хвилину, і еврика! У голову мені прийшла одна класна ідея.

- Знаєш, що? Поїхали на набережну. Я, здається, знаю спосіб, як показати тобі все місто, - усміхнувшись, сказала я.

- Ну тоді, чого ми чекаємо? - відповів він, і, взявши мене за руку, ми побігли до машини.

Ми їхали до набережної хвилин сорок, адже вона знаходиться зовсім не близько від алеї. Припаркувавши машину, ми вийшли, і я, взявши Дейва за руку, як він мене раніше, повела нас до Центру Кеннеді. Це дуже цікавий національний музей прикладних мистецтв, але сьогодні я привела його не для того, щоби дивитися на "мистецтва". Я привела його сюди задля того, щоби він міг розгледіти місто з неймовірної висоти. Так, так, це місце, можливо, найвища точка Вашингтону. Ми зайшли у ліфт і піднялися на 86 поверх, вийшовши на дах.

- І навіщо ти мене сюди привела? - здивовано запитав Дейв.

- Ти ж хотів подивитись на ввесь Вашингтон. Якраз зараз подивишся, - загадково відповіла я, йдучи маленьким темним коридором.

Ми вийшли на оглядовий майданчик і просто оніміла. Я побачила весь вечірній Вашингтон, як у себе на долоні. Таким красивим його вже давно не бачила... Була на цьому майданчику крайній раз тоді, коли мені було шістнадцять, у свій випускний вечір разом з Лією. І то це було вдень, а вночі... Вашингтон просто неймовірний! Я глянула на Дейва. Він стояв ледь не з відкритим ротом. Його очі повільно оглядали кожну вуличку, освітлену нічними вогнями. Декілька хвилин ми стояли в тиші, але я перша наважилася порушити її: