Все одно ти будеш мій

35

- Ані, вислухай мене, будь ласка! Прошу!

- Забирайся геть!

Я спробувала зачинити двері перед ним, але Нік не дав мені цього зробити, і замість того, щоби піти, навпаки силою штовхнув мене всередину і зайшов у будинок.

- Ні! – крикнув він, і зачинив за нами двері.

Невже я знову у пастці? Знову одна...

- Нік, прошу тебе, йди. Не лякай мене ще більше, – благала тихо я, обійнявши себе за плечі.

Мене почало трусити.

- Ані, я не скривджу тебе, клянуся. Просто послухай: я не хотів цього! Це був не я! - почав розгублено говорити Нік.

- А хто? - ображено закричала я.

- Я був під наркотою... Ані, я дійсно не хотів зробити тобі нічого поганого, але тоді я просто не контролював себе, – сказав, прокричавши, він і розставив руки, щоби спробувати обійняти мене.

Але почувши слова "я був під наркотою" мене кинуло у жар і я зразу відмахнулася.

- Що? Ти наркоман? – прошепотіла я, прикривши рот рукою.

Хоч вдома й нікого не було, та я боялася, що хтось це може почути.

- Ні, Ані! У той день, коли ми мали гуляти з тобою, мої друзі "накачали" мене наркотиками зранку. Я не розумів, що роблю. Пробач мені.

- Чому ти сказав мені це тільки зараз? - крізь сльози прошепотіла я, дивлячись в обличчя, яке зараз викликало лише негативні емоції.

Як можна пробачити таке? І чи взагалі це можливо?

- Бо спершу лежав у лікарні. Ти зламала мені пару ребер і забила стегно... - відповів він, скривившись від спогадів.

Я перебила його:

- Це була не я, а мій хлопець. Він врятував мене, не зважаючи на тебе. Але я навіть після такого не могла залишити тебе страждати, тому й викликала швидку, - призналася я, закусивши губу.

Ніколас кивнув.

- Я розумію, і не виню ні тебе, ні твого хлопця. Навпаки, вдячний за те, що викликала допомогу. Якби не ти, мене б вже тут не було. А по-друге, я чекав моменту, щоби ми поговорили наодинці.

- А звідки ти знав, що я зараз сама?

- Я стежив за тобою.

- Що? Ти серйозно? Боже, та ти маніяк! – знову підвищила свій голос.