Все одно ти будеш мій

15

Я прокинулася від дуже яскравого світла, яке світило прямо на мене. Зробила спробу широко розплющити очі, але вони зразу почали сльозитися.
Роздивилася все навколо, і зрозуміла, що це місце нагадує лікарняну палату.

Що? Чому я тут?

У мене на декілька хвилин дійсно відключилася пам'ять, і я не могла згадати, що було вчора.

Ніби ми спершу приїхали в клуб, я танцювала з Лією, потім випила, а потім... О Боже! Я згадала все, що було з Дейвом, бійку хлопців, заплакану Лію, поліцію, і те, як мене розколювалась голова. То я від цього втратила свідомість?

От, чорт! Тепер батьки мене точно нікуди не відпустять. Я піднялася з ліжка, взяла свої речі, які лежали біля мене і вийшла з палати. Поки зачиняла двері палати, біля мене неочікувано з'явилась медсестра.

- Ви Аніка Айлен? - усміхнено запитала вона.

- Так, це я.

- Пробачте, але ви не можете зараз покидати палату. За годину за вами приїдуть і тоді зможете піти, - пояснила вона.

- Добре, я тоді почекаю у палаті, - сумно відповіла я і знову зайшла туди, де й прокинулася.

Я чекала понад годину, поки до мене не увірвалася моя мама і... Дейв?

О, Боже, як мені говорити з ним після вчорашнього?

Мама, побачивши мене таку кволу, підбігла і почала обіймати:

- Ані, з тобою, все в порядку? Ти нас всіх так налякала! Ти почала часто втрачати свідомість, мабуть, треба буде пройти обстеження, - схвильовано говорила мама, а я помахала головою:

- Мам, пробач мені, будь ласка. Я не знала, що таке буде. Обіцяю, я більше не піду ні на жодну вечірку, - ледь не заплакавши сказала я, і ще міцніше обняла маму.

- Добре, донечко. Я піду скажу на рецепції, що ми тебе забираємо, а ти тим часом одягайся, добре?

- Так, мам, - чемно відповіла я, а мама вийшла з палати.

До мене зразу підійшов Дейв, простягаючи пакет з одягом. Нарешті я зніму ці незручні шорти...

- Як ти себе почуваєш? Точно все добре? - схвильовано запитав він, вглядаючись у моє обличчя.

- Так, зараз добре. До речі, дякую тобі, що не залишив мене там, - тихо сказала я, відчуваючи провину.