За гранью

Розділ 34 "Дещо не міняється"

Минали години, а я все ж так незграбно бігала за скейтом. Здавалось це так просто, адже Ален з такою легкістю це робить. Він звичайно хотів допомогти мені, і не раз ловив, коли я мало не знайомилась з асфальтом, та я хотіла сама. Така я є, нічого із цим не зроблю.

- Еббі!

- Стій, не підходь, я здається зрозуміла!

- Еббі, давай перепочинемо.

- Зараз-зараз, ще останній раз, - не могла заспокоїтися, постійно здавалося, що ось-ось і я поїду як і він. Тепер я була готова стартувати, але це відчуття готовності на довго не затрималось.

Руки хлопця охопили мою талію, і за хвилину я відчула під своїми ногами лише землю, цей вилупок переставив мене як річ, із скейта на тротуар.

- Досить з тебе на сьогодні, ти не пір'їнка, кожен раз ловити тебе не так легко, - взявши в руку свою іграшку промовив Маколінс.

- Пробач, я захопилася..

- Пробачаю, - присівши на лавку сказав брюнет, - нам пора по домам, твій батько буде хвилюватися, що тебе так довго нема.

- А що на рахунок твого? Уроки давно закінчились, ти також повинен був бути вдома.

- Мого батька немає вдома.

- А я просто не хочу додому!

- Чудово, тоді сидимо тут, поки ти не захочеш додому

- Ти будеш сидіти зі мною до вечора?

- Звичайно ні, як зголоднію, то щезну.

- А якщо я засну?

- Я залишу тебе тут, які проблеми?

- А якщо я засну в тебе на руках?

- Тобі так не пощастить, - з легкою посмішкою відповів друг.

Дійсно, про що це я, він популярність школи, те, що ми друзі, і так велике диво. Еббі, вали звідси, поки ще чогось дибільного не сказанула.

- Я напевне піду - піднявшись з лавки мовила я

- Куди?

- Тепер я хочу додому.

- Страшна ти людина Лінсон, то ти хочеш, то не хочеш, - з настороженим вираженням обличчя сказав Ален, у відповідь на що я просто вдарила його по плечу.

- Я проведу, - вже посміхаючись встав із лавки брюнет

- Дякую, але я хочу пройтися сама