З уст живих

Розділ 6: У кожній країні, поліцейські звертають на мене увагу.

- Чекайте хто я??
- Іморталіс- син двох богів різних релігій, але одної сили. Як і я, з Мітсукі.- сказав Домінік.
Ми стояли посередь музею кока-коли. Точніше, це не були чотири стіни обліплені пустими банками солодкого напою, а цілий комплекс, будинок, заставлений пустими банками солодкого напою.
Тут були старі марки кока-коли, постери з нею, пляшки різних років. Різні смаки й історія виникнення цього божественного напитку.Фотографії першовідкривачів цього смаку. Зустрічі, прес-конференції, дружні посиденьки.
Атланта - це місто, де зародився цей смак.
- І чому я маю вам вірити ?- продовжував Тео.
- Бо ми хороші.- натягнуто усміхнулася я.
- Одним словом, ми маємо тебе забрати звідси, бо за нами погоня, яка хоче викрасти тебе і її, а мене  вбити.
- Весело. І що мені з цього? Я маю кидати це життя, місто, сім'ю ?
- Ти сам писав, що вони забрали тебе з інтернату тільки для того, щоб зробити зіркою і заробити грошей. Ти не хочеш їх кидати? Вони ж не твої батьки.  Ми дамо тобі іншу сім'ю, таких самих як ти.
-  А ця нова сім'я, що не захоче використовувати мене? Мою силу? Домінік, ти перегрався і не відрізняєш фантазію від реальності??
-  Там ти зможеш вибирати ким бути. Просто там, де ми живем, місце безпечніше ніж це. Там немає монстрів, там місто зроблено під нас і наш комфорт. -гнув своє опікун.
- Добре, припустимо, що я піду з вами, а батькам ти що скажеш? Вони ж все про мене знають, моє особисте життя, все. І впливають на всіх, щоб не мали діла зі мною.
- Я скажу, що з компанії оріфлейм.
- Ти ідіот?
- Я не думаю, що ми будемо появляттся тут ще раз. Тому тебе просто викрадуть.
- Батьки це роздують.
- Щось та буде, головне, щоб ти пішов з нами.
- А чого б  вам мене не кинути? Все ж таки щось потрібно.
-  О боги... Бо ми хочемо, щоб ти навчився керувати своєю силою, був у безпеці, став безсмертним.
- Безсмерття?
- Так. Але щоб стати вічним  треба керувати своєю силою, прийняти самого себе. Тут ці умови не виконуються, бо тобі потрібний учитель, який відкриє тебе і зробить безсмертним.- брюнета  вже бомбило повторювати це раз за разом.
- Я нічого не зрозумів.
- Домінік хоче сказати, що ми потрібні тобі. Ми ж з корінням  не вириваємо тебе звідси, якщо захочеш вернешся. Але піди з нами, покинь гниле життя серед смертних.- виставила своє слово я.
- Ого, Мітсукі, ти як проповідник.- здивувався опікун.
- Що ж... я б пішов, покинув це все, але у мене ж сестра. Вона теж прийомна як і я. І вона сказала мені, що настане день, і ми змінемо світ, у якому живемо. Я не можу покинути її. Дякую, за таке запрошення.
- Тео, цей день настав.- сказав дівчачий голос, і почувся вистріл.
Домінік схопився за праву ногу. На чорній джинсовій тканині щось блиснуло. Кров...
Я подивилася на ту, хто стріляв. Це була та дівчина з таксі. Вона  тримала у руках простий пістолет, а її плече було перев'язане бинтами, видно, це те місце куди вистрілив Домінік дротиком.
На її лиці була гримаса переляку. Ніби ми монстри, а не вона.
- Жас?!?-по-справжньому був переляканий Тео.
Напевно, у його голові все змішалося, як і у мене першого ж дня.
Та й зараз, у мене все перемішувалося  і  складалалася у голові картина, нашої ситуації.
Видно, та дівчина насправді сестра Тео.За її словами, що вона у цьому ділі не давно, можна зрозуміти, що вона не завжди знала про існування богів і самої себе.
Якщо вона напівмонстр, то й смертний батько/мати, мертві. Або відмовились від неї, якщо вона опинилася у інтернаті.
Так, не треба обдумувати біографію цієї Жас, Мітсукі !
Вона вистрілила у Домініка, а це має тебе турбувати більше.
- Тео... Вони хочуть тебе використати як батьки. У своїх цілях. Вони чуть не вбили мене. Треба тікати...
- Жас...? Але звідки ти знаєш про це?- спитав Тео.
- Я з тих хто хоче перевернути світ, зробити його ідеальним. Щоб кожен залежав лиш від себе. Щоб ми вибирали ким бути, а не народжувалися, то богами, то монстрами.
- Хах... ясно все з вами. Тоді скажи...- підвівся Домінік, на підлогу капала червона, як троянди кров. - Ідеал це що?
- А нащо це тобі? Сам б мав знати, що це те, до чого всі тягнуться. Всі точки зору, всі смаки. Все різне, неповторне. Це все вміщується у одній людині, і таку кожен назве ідеалом.
- А ти знаєш ціну?
Не давши їй відповісти, він різко вибив пістолет з рук Жас, зупинивши її ударом в живіт. Зігнувшись попалам, вона тільки грала по його правилам, бо дальше послідував сильний  удар ліктем по голові. І дівчина без відчутів впала.
- Ти сам. Ти платиш самим собою, а постав замість слова "ти", "людство".  Ми створені для того, щоб люди були самими собою, не ідеальними, а прекрасними. Тими, що із слова роблять цілу історію .
Я відчула ауру, яка відходила від Домініка. Він побачив багато чого у житті. Звісно ж ці слова не вся мудрість, якою він володіє, але піщинка, яка показує реальність.
- Треба було спершу сказати це, а потім її вирубити...- промовила я, впевнившись, що Домінік насправді не настільки розумне створіння.
- Жас!!!- чуть не кинувся до неї Тео.
- Вибирай сам. Ідеш з тими, хто  діти ідеальних, які мають у душі тільки пустоту. Чи ідеш з  дітьми, які хочуть бути ідеалом і прагнуть до цього ? Хоча знаєш... я й сам б не зробив б  правильний вибір, бо у кожного своя точка зору.- проігнорував мене Домінік і звернувся до Тео.
-  Що ти збираєшся робити із Жас ? Мені це тепер головне.
-  До Міста Життя або Мороку відвезу. Вона у цьому всьому новачок, тому багато їй б не довірили. Тому ми попробуємо її показати те, чого вона не бачила... Тссс....- він подивився на ногу.- Досадно...
- Я піду з вами по іншій причині. Але Домінік... пообіцяй, що з нею буде все добре. Ми будемо з Жас разом, у безпеці.
- Я не люблю кидатися сл...
- Обіцяємо. - різко сказала я.- Бо ми створені для захисту. Ну, давай, пий свою водичку, бо таке відчуття, що ми не одні.- звернулась я до опікуна.
- Мітсукі, а ти за два дня виросла..- либився  Домінік.
Він витягнув із рюкзака пляшечку.
Треба було бачити погляд Тео, коли  рана на нозі брюнета швидко затягнулась, залишивши дирку у штанах.
- Народна медицина топ...- відповів опікун на погляд хлопця.- Тепер нам треба вийти на вулицю  щоб викликати хмарку.
- iCloud ?
- Ти не в темі Тео.- промовила я.
Домінік витягнув свої штани із кругом виклику і кинув мені.
Сам, він взяв пістолет Жас і кинув у рюкзак.
Потім опікун провірив кишені дівчини, на наявність іншої холодної зброї.
-  Тільки попробуй її полапати.- процідив крізь зуби гімнаст.
- Я не ганяюся за цим.- сказав свою стандартну фразу хлопець і кинув свій рюкзак Тео, а сам взяв вирублену Жас на плечі.
- Бо він голубий-педофіл-сталкер.
- Ого, а я думав що він геймер як і я....- із круглими очима подивився на мене хлопець.- а тут так запущено....
- Пригоди тільки починаються...- промовив Домінік, зрозумівши, що краще не тратити час на наші теорії.- і попробуйте тільки відстати від мене, зелені.
Ми побігли червоно-коричневими коридорами. Нас супроводжувала перша реклама кока-коли.
Бігти від тих, кого ми не бачили і не знаєм, та ще радість.
Цікаво, що там у тому безпечному місці? Інші напівбоги, іморталіси, духи... все що притаманно людській фантазії. Яке минуле у Домініка..Чи є у нього друзі, любов...
- Ай..- скрикнула я. Тео ззаді закрив мені рот лодонею.
Я  почервоніла і хотіла кричати  на нього. Але подивилася  уважніше на реальність. Погрузившись у свої думки, я не замітила як Домінік встав за  200 метрів від прохідного пункту, де продавали і звіряли білети.
Тео закрив мені рукою рот, бо навколо було тихо, ні одного туриста...
Поліцейські стояли на вході  із документами і щось пояснювали робітникам музею.
Ми швиденько прослизнули у  жіночоий туалет, який був поряд.
- Напевно Жас описала нас копам і сказала, що ми пригрожували їй пістолетом.- прошепотів Домінік.
- Поправочка- ти пригрозив пістолетом.
- Що?!?- пошепки прокричав Тео.
- Було діло.. але нам треба тікати зараз. Блін ще всю силу  для перетворення використав..
- А ти що не можеш її поповнювати?- спитала я.
- Треба зв'язок з  Навь. Просто я відучився самому створювати енергію, а не брати чисту з світу духів. Тому що я давно не був у Явь. Я думав, що по троху буду використовувати свою силу, але цей політ у Францію вижав все. Тому прийдеться чекати.
- Мда... і яка з тебе користь?- сказав Тео.
- А така..
Він дав тримати Жас Тео, а сам зняв свою резинку, яка збільшилася у розмірах і обкрутила його як обруч. Домінік поставив руку на стіну, що вела на вулицю, і вона в щент розсипалася, відкривши прохід у світ пилюки, здивованих людей і поліцейських. Домінік швидко зробив якийсь жест, який ми не змогли  побачити заду, і обруч знову став резинкою. Зробивши зачіску, він повернувся до нас.
- Я по природі такий - смертельний.- усміхнувся опікун.
- Мда...- сказали ми в двох з Тео.
Гімнаст передав Домініку свою сестру і ми разом вискочили із туалету. Розпихуючи людей, ми погнали по вулицям Атланти.
- А... не логічно іти повільно, щоб не викликати підозри?- спитав Тео, який був у середині нашої змійки.
- Логічно , но за мною людина у відключці, а це точно приверне зайву увагу.- сказав Домінік, який ніс на плечах тушку дівчини.
- Ну пробачте, я її не вирубував.
- Куди... ми ...біжемо??- пленталася як завжди я, позаді. Двоє повернулися до мене з поглядом: "а вона точно дитя богів?"
- Погода не та для хмари, треба води, та й тихе місце без натовпу людей.
- Я..сно...- взагалі то у мене були питання, але я чуть не падала в обморок.
Блін, чому я така не спортивна?
Ми бігли по провулкам і маленькими вуличками вічність. Ноги стогнали, а дихання душило мене.
- П...П...Прошу...
Домінік без продовжнння розумів мене і ми зупинилися у провулку.
Я склалася у два і почала із жагою вдихати повітря.
- А ви точно думаєте, що за нами погоня?- спитав Тео, який брав у Домініка свою сестру, а сам кинув йому рюкзак.
- Я замічаю машини номера яких повторюються. Два чорних Мерседеса. Тому так, у нас на хвості куча зараз.
- Прикольно... то чого ми добиваємося? Тобто куди саме біжимо? Бо ми направляємося до парку.-продовжив Тео.
- А у парку озеро, там ми попробуємо викликати хмарку і  все, нашим мучінням прийде кінець у Атланті. Якщо вони звісно, не зможуть нас переслідувати у повітрі.
- Можна я просто здохну...- проскиглила я.
- Фу такі слова казати. - дав мені легенько підзатильник Домінік.
- Ідем?- спитав Тео який дивився з-за кута.- бо там припаркувалася чорна машина десь за 30 метрів від нас.
- Потихеньку, ще трохи і ми будемо там.
- А ви не подумали, що краще сховатися, залягти на дно?А завтра або вночі полетіти у те місце?- спитала я.
- Ай правда...- Тео подивився на Домініка.- тільки треба непомітно...
- Якщо вони відслідкують нас, ми будемо у пастці.-відповів Домінік.
- Но це ж розумний варіант!! Сказала я.
- Якщо ти хочеш відпочити Мітсукі то кажи  прямо.- сказав брюнет.
- Ти все одно не виконаєш моє бажання...Так чому ?? Якщо вони оточать нас у парку ?? Там ж буде купа людей, а якщо ти переслідувачів застрелиш пістолетом, то буде ой як не гарно.
- Добре... дай обдумати.- він приперся до стіни і закрив очі. Це продовжувалось 15 секунд.
- Якшо правда, що та машина тих хто за нами женеться, припаркувалася 2 хвилини назад, то приблизно через 4 хвилини вони будуть тут. Звісно це все відносно, бо середня швидкість людини 5 км/год і приблизно вони припаркувалися за 30 метрів від нас. Тому у них 6 хвилин, щоб дойти до нашого провулку, без зупинок. Дальше: кожний будинок житловий. У кожній квартирі є ванна, чи кран із водою. Нам треба скритися у натовпі і вломитися у кафе, або у чийсь дім. Набрати води і викликати наш транспорт. І зразу полетіти у місто Життя- відкрив очі хлопець і подивився на нас своїми карими очима, іза лінз.
- Вломлюватися у чийсь дім? А хазяїни і люди на вулиці?
- Чим швидше ми підемо і тихіше, все буде добре. ....Тео...- він взяв з рюкзака сірий  батнік і накинув на Жас, прикривши її.
- Тепер можемо йти -промовив опікун.
Ми вийшли на вулицю. І потихеньку пришвидшували Темп.
І справді за нами їхали два чорних авто. Вони просто слідкували за нами, але чому не нападали ? Ми ж зараз слабкі.
Приблизно ще 10 хвилин нашого мучіння і ми тихенько зайшли у під'їзд, який виходив на вулицю.
- Не нормально вломлюватися у чийсь дім.- пробурчала тихо я.
- А чому ми не могли зробити це у Музеї.- тихо спитав Тео.
- Тоді б ми вилитіли б на вулицю і нас замітили б переслідувачі. А так якщо вхід із вулиці, то деякі вікна виходять на тихий провулок. Головне вибрати квартиру.- сказав Домінік.
Опікун підійшов до одної з дверей. І приклав вухо до неї, подзвонивши у дзвінок.
-  У нас куш - усміхнувся Домінік.
Він витягнув з маленької кишеньки рюкзака шпильку і почав ковиряттся нею у замку.
Почулося клацання, і двері легенько відчинилися.
- Люблю старі замки.- сказав  брюнет усміхаючись.
Ми зайшли у простору квартиру виповнена стилем модерн, плюс старі речі. 
Вітальня зєднувалась із балконом, що дуже було доречно для нашого плану.
Домінік зразу пішов у ванну, кинувши рюкзак біля дверей. І почав набирати воду. В що саме, не знаю.
- А чого ми не могли купити простої води? І заховатися десь у провулку ?- спитала я роздивляючись квартиру.
- Бляха муха, точно... - почулися вигуки відчаю, що до своєї тупості у ванні.- Ну пробачте, що я не уважний, просто ці події, які не йшли по моєму основному сценарію, зробили з мого мозку кашу!
- Та напевно, там і була до цього каша, правда Тео?- звернулася я до хлопця, який стояв із Жас на спині, дивлячись на балкон.
- Та.. всі його прожиті роки, бо треба було уважніше обшукувати - промовив гімнаст і повернувся до нас.
Жас приклала маленький ножик до горла свого брата.
- Привітики....- єхидно усміхалась вона.
- Жас??- промовила я.
Домінік вискочив з туалету і невдало приземлився на підлогу зашпортавшись  за килимок.
- Етете...- піднявся опікун взявшись за голову.
- Ніяких різьких рухів або йому кінець.- промовила дівчина.
- Жас... чому? Ми ж як рідні..- сказав Тео із гіркотою.
- Головне слово "як". Ми занадто різні. Ти безсмертний із раси світла, а я...монстр....буквально.
Домінік різько пригнувся чхнувши собі у руку. Жас перевела погляд на нього.
- Ой, а ти казала що один різький рух, і ти його убєш. - посміхнувся опікун подивившись хитро на дівчину.
- Ну так, я не казала, що саме я можу його вбити або вас.- сказала вона і подивилася крізь нас.
Я прослідкувала за її поглядом...
Нас оточили 10 людей у поліцейських формах. Вони наставити на нас пістолети і пильно дивилися на кожен наш рух.
"Вартові порядку"  стояли у дверях коридору, перекривши  нам вихід із квартири. Єдиний порятунок балкон, але і його заступила Жас зі своєю жертвою.
Домінік мимоволі подивився на свій рюкзак із пістолетами, який валявся біля дверей.
- І що далі?- спитав Домінік, перевівши погляд на дівчину.
- Ну, Тео і Мітсукі ідуть зі мною, а ти Смерть, залишишся тут із двома вельможами.
- А ви вкурсах, що поліцейські їздять на спеціальних машинах, а не на чорних мерседесах?- повернувся він до чоловіків.
- Якщо б поліцейська машина багато раз зупинялася і їхала на мінімальній швидкості, це було б дивно.- відповіла я.
- Ніколи не відповідай на мої питання. Це мало б бути брутально.
- Я тупо промовчу.- вздохнув Тео.- і ще кажете, що я такий як ви.
- Ти уже не мовчиш.- сказала я в унісон з опікуном.
- Так все досить! Тео ідем! - штовхнула його Жас, яка давним давно злізла з його спини.
- Скажіть нащо ми вам?-спитала я.
- Щоб цей світ став ідеальним! Для цього треба забрати "камінь", який перекриває нам шлях до цієї мети.
- Тео, їй не довірили багато інформації. Вона навіть загадками говорить- сказала я.- бо вона тільки новенька у цьому. Зелене.
- І що, що не довірили?? Мені все одно, навіть те, що я їхня маріонетка. Головне, що вони, як і я, мають одну мету.
- Я не люблю людей, які втирають всім свою думку.- сказав Тео.
Чекайте... я здається чую шум води .
- Цей ідіот, хотя б пояснив хто я і чого маю йти з ними, заради ж свого блага, і комфорту, заради себе. Вони не пригрожували мені ножем і до цього дня цей холоп, був моїм другом, якому я довірив своє життя у грі. Тому я й довірюсь йому знову у реальності як і він сам, мені.
- Але ж...
Я не змогла зрозуміти що сталося... але ззаді я почула як 10 тіл упало. Як і Жас...
Це сталося на такій швидкості, що Домінік теж не в'їхав у ситуацію, і стояв роззираючись. А потім подивився на Тео і божевільною усмішкою дав мені повід подивитися на гімнаста.
Навколо нього бути тоненькі щупальці з води приблизно штук з 22.
Сам хлопець змінився. У його світлих волоссях пробивалися голубі пасма, то кольору лагуни, то синяви озера. Так само і його брови закінчувались цими кольорами, але починались з блонду.
- Замальовував волосся? - Із лиця Домініка не йшла божевільна усмішка.
- І руну теж... тоналкою... і приходилось кожен день, бо вся фарба стиралась...-признався Тео.
- Так ти відкритий?!?!?!?- була шокована я.
- Я й сам не знаю як появилися ця сила...але мені наснився сон з дамою у Білій вишитій сорочці.
- Хахахаха! Я не одна така!
- Та й ти не була.- сказав Домінік подивившись на мене, як на останнього ідіота.- Можливо ти замітив якусь дивну персону, що раптово доторкнулась до тебе? Наприклад до твого чола.. чи поцілувала...- звернувся він до Тео.
- Та ні... можливо потім розберемся ?
- До речі, а що ти з ними зробив ?- спитала я дивлячись на тіла людей.
- Всім поліцейським викрутив шию, а Жас вирубив.
- Ти вбив людей ????- закричала я.
- Уважуха брат.- з повагою дивився на гімнаста, опікун.
- Що тут такого нормального??? Померли 10 людей!!!
- А ти придивись уважно.- сказав брюнет.
Я зробила так як він сказав і замітила, що трупи стають дедалі прозорішими і сірішими.
- Це просто духи або монстри. Скоро тут будуть чорні калюжі.
- Народ ідем? А то сусіди будуть тут як тут. Та й хазяїни не дуже будуть раді, побачивши це все.-промовив Тео, а під ним були"озера" води від щупалець.
- Так, всі запитання і так далі рішемо на хмаринці. - погодився із Гімнастом, опікун, який набрав відро води. - Мітсукі давай штани.
Я протягнула йому джинси, які цілий час тримала у руках.
Опікун вийшов на балкон і вилив воду на свої штани, зробивши якийсь жест. Круг засвітився голубим світлом і по небу роздався грім, хоч саме воно було, без єдиної хмаринки. Чисте чистесеньке.
Перед балконом, почався збиратися туман, який переріс у хмару на чотирьох людей.
Я уявила, що вона м'ягка, як вата, але водночас міцна, як диван.
Зробивши це, я залізла на неї .
Тео трохи здивувався, але видно після "народної медицини" і своїх можливостей, він був підготовлений до хмарки, що тримає на собі дівчину.
- Ми будем брати Жас?- спитала я Тео.
- Нам лишнього геморою, не потрібно. Тому хай іде до своєї мети.- сказав Тео який поклав свою сестру на диван квартири.
- Але її ж зможуть вбити наші.- сказав опікун, який забрав свій рюкзак і стряхував від чорної рідини,  яка проковтнула пів кімнати змішавшись з водою від щупалець.
- А так вона наразить на небезпеку багатьох і це її вибір. Я ж сказав не люблю тих, хто впарює свою точку зору і бажання. Тому я свій вибір їй прив'язувати не буду. Вона знала на що йде.- сказав Тео, вийшовши на балкон.
- От іза чого, ти мені подобаєшся .- погладив Домінік гімнаста, по голові.
- А до речі... забув сказати, Тео коли ти залізиш на хмарку, уявивши що вона як подушка,то тобі з Мітсукі прийдеться разом триматися за руки або за одяг.- продовжив опікун.
- Щоо?!?!? Чого?!?!?- в унісон прокричала я з Тео.
- Бо я немаю для вас двох рукавичкок. Іще вас двоє із раси Світла, і нас двоє із раси Мороку, тому, щоб перестрахуватися, вам прийдеться ділити із собою позитивну енергію.
- До побачення.- повернувся гімнаст, але Домінік схопив його за шиворіт і потягнув до хмаринки.
Він кинув його на наш транспорт. І той чуть не провалився, але я схопила гімнаста за капюшон його батніка-майки і за руку.
- Уяви, що ти сідаєш на мягку подушку!- сказала я.
- Агась...- трохи почервонів Тео.
Він сів. І поставив свою руку мені на коліно, теж саме зробила  і я. Відвернувшись одне від одного, ми роздивлятись будинки по сторонам.
- Ех, якщо б тут була та ідіотка, вона б вас з першої зустрічі шиперила.- заскочив Домінік на хмарку.
- Іди у задницю.- почервонівши, тихо сказали ми
- Шені?- покликав дівчину опікун.-Шені!- похлопав по димку хлопець.
- Ааа?!??? Та?!??- промовив голос із хмари.
Я відчула як Тео трохи здригнувся. Але його лице не казало про здивування. Просто покерфейс, ніби це з ним кожен день таке стається.
-  Україна. Богуслав.- загадково усміхнувся Домінік і подивився на нас.

- У місто Життя ?- перепитав голос.
- О жерці! Чому всі, псують мені брутальні моменти?!?- схопився за голову опікун.
- Та все, все зрозуміла....- відповіла Шендєн. - Фууу , могли б ви взуття зняти, а то тут все вже у відходах монстрів.
- Ну пробачте, ваша Величність. Пізніше знімемо.- промовив опікун.
І ми взлетіли у небеса...