З уст живих

Глава 24: Жіночі штучки

Припаркувавшись, ми вийшли на маленьку вуличку, яка вела до величезної площі. Машина з генералами давно повернула у інший бік, тому ми були тут швидше як прості туристи, аніж побратими, яких б залучили у таємну спілку старших дружинників
Сама вулиця була дуже акуратною і охайною, і складалася із кафе, та ресторанів. Зроблені у стилі ренесанс трьохповерхлві будиночки  повертали, роблячи вуличку заокругленою.
- Місто Мороку побудоване як величезне коло. Тому вулички у центрі вузенькі і розраховані на малий транспорт, через це поганяти можна на останніх "кільцях": вони більш великі і ширші, і сучасніші. - сказала Даїра, оглянувши місце, де ми були.- Пам'ятаю, як тут карети їздили. Але тоді тут була нагнітаюча атмосфера...
- Ух ти шо.... який гарний деньок...- вивалився із машини Домінік.- Не дарма я ту....
Хлопець різко нагнувся.
- Не соромся, тут всі свої...ригай!- встала над ним Даїра і почала кепкувати.
Син смерті підняв вказівний палець, щоб показати:  "одну секундочку..."
- Що сильно заколисало?- збентежено подивилася на  нього дівчина.
Опікун закрив рот рукою і схопився за живіт.
- А чому його так заколисує?- спитала я у білокосої, направившись до них.
- Сама не знаю, всі інші діти минулих століть так сильно не реагують. Можливо, ще від п'янки не відійшов.
- Мітсукі!!!- закричав Тео.
Я повернулася до нього і не побачила небезпеки, яка летіла на мене. Але блондин був близько і встиг схопити мене. Це все було на такій швидкості, що я все встигла запам'ятати в обривках. Спершу, наляканий, а потім рішучий погляд. Теплі сильні руки. Запах хвої. Вітер.
- Щ-що?- відкрила я очі і мій погляд впав на складену статуру хлопця, яка міцно однією рукою обіймала мене за талію, а іншою пригортала до себе.
Я відчула його швидке дихання і биття серця.Я не хотіла вириватися з його обіймів, навпаки - сильно обійняти його і відчути любов.
- Кляті велосипедисти....ДОМІНІК НЕ НА КРОСІВКИ!!!- почувся ззаду голос Даїри.
Хватка ослабла і я трохи відхилилася від сина води, щоб побачити його.
Видно, хлопець втратив рівновагу, коли відтяг мене до себе, тому ми зараз приперлися до стінки будинку.
Тео дивився в сторону, в яку поїхала "загроза".
Його світле волосся скуйовджилося і неслухняно спадало йому на лице. Тоненькі довгі брови, пропорційне підборіддя, скули - давали йому зухвалості.
- Будь обережнішою...- перевів погляд на мене хлопець і легенько погладив мене по голові.
У моїй душі щось вибухнуло. Невідома сила заставляла мене усміхатися і кричати від радості. Так було легко... ніби у мене були крила... і це почуття важко стримати... важко придушити... хіба що сховати.
- Дякую...- сказала я і відійшла від нього.
Тео поправив волосся і подивився на Домініка.
Син смерті обіймав смітник, а біловолоса легенько плескала його по спині.
- Сніданку не судилося дійти до кінця.- сказала вона.
- А що то було?-спитала я.
- Омлет.
- Велосипедист. Видно хлопець запізнювався, тому й спішив,- Тео зрозумів, що саме я хотіла дізнатися.
- Домінік, ти що щось від нас ховаєш? Велосипедисти на сніданок?- зловісно усміхнулася дівчина.
Брюнет зігнув долоню у кулак і доторкнувся живота дівчини ніби хотів ударити, щоб показати, що йому не сподобались її слова.
- Ей, я тобі ще зараз вечерю витягну...- прошипіла вона, розминаючи руки для здачі, видно вона не сприйняла, що то було по-дружньому... якщо це було по-дружньому.
- Ви можете хоть раз нормально себе вести?- сказав Данієль, який вже дав розпорядження нашому водію і допоміг йому розвернутися.
- Це "воно". А до особи не розпізнаної статі законів немає.- підвівся брюнет, витираючи губи хусткою.
- Хах, а у скелетів статевих органів немає.- в'їдливо відповіла йому дівчина, подавши руку.
  Оце називається- найкращі друзі. Побились, обісрали одне одного, але подають руку допомоги.
- Тобі вже краще?- спитала його Даїра.
- Та...дякую- підвівся хлопець, скориставшись її послугою.
- Таблетку треба?
- Ні... мене вже не нудить... турботливе ти моє...-легенько усміхнувся він і погладив її по голові.
Після цього всього ми розбилися по пари і пішли туди, куди нас вела вулиця. Я була з Даїрою, Домінік із Тео, а у главі нашої веселої компанії був Данієль.
Ми спокійно йшли по вулиці, забувши про велосипедиста і нападки нудоти... і мовчки  думали про своє... крім двох придурків впереді, які обговорювали ігри.
Я подивилася на небо.
Чорне... яке не віщувало нічого доброго... таке як моє майбутнє.
Еххх.... що ж...
Я згадала той прилив почуттів... ту силу...
Я не зможу тримати емоції в собі.. вони швидше роз'їдять мене із середини. Я маю признатися йому і показати свою любов.
Тепер я мушу відволіктися..
- А чому він знає про тебе?- попробувала я зруйнувати тишину і свої думки.
- Хто "він"? Данієль? Нуу....а як ти думаєш?- перевела погляд на мене Даїра.
- Бо він ще одна твоя маріонетка?
- Ете, я не якийсь там нелюд та й ніхто не є моєю маріонеткою. Я не керую людьми, я лиш даю їм вибір, розраховуючи на те, що вони виберуть найпозитивніший для мене варіант.
- Все одно це маніпуляція.
- Да ніфіга! Ось дивись.- сказала дівчина і завернула в найбілижчий магазин.
Вийшовши з нього, вона тримала у руці банан і пляшку води.
- Ееее.... так ти мені поясниш свою стратегію...на простому банані??- подивилася я скептично на білокосу.
Вона почистила банан і відала мені його, забравши собі шкірку.
- Їж.- сказала вона і пішла вперед.
Я мовчки потопала за нею, доїдаючи смаколик.
- Я ставлю на удачу, тобто...- вона відкрила пляшку води і підійшла до місця, де була трохи нерівна бруківка,- якщо він не встане у калюжу і переступить банан, то я виграла.
Дівчина вилилила весь вміст пляшки на тротуар, зробивши маленький океан із питної води.
- Я все одно не розумію...
- Ось!- поставила частинки шкірки від банану  по краям калюжі, зробивши мінне поле.- Ця точка - мертва зона, тобто, якщо я не помиляюся із траєкторією, розміром взуття, вагою і ростом...цей чоловік, вставши сюди, не впаде і не намочить штани,- показала на пусту бруківку, яка була трохи більшою за мою ногу.
- Тобто, він має встати сюди? Як останній пазл до картини? Але ж малі шанси...Та й хто той чоловік?
- В цьому і полягає вся моя гра на удачу. Малий шанс, що він так встане. І це за умови, що я всі його кроки прорахую.А ось і він!- подивилася вона на поліцейського, який йшов до нас.
Це був чорний плащ, який побачив, що ми усвідомлено смітимо серед білого дня. А ось те, що велосипедист чуть мене не збив, він не замітив, та й ще що він їхав не по спеціальній доріжці!
- Ей!- прокричав він.
- Домінік, тебе кличуть!- окликнула генерала ла Морта дівчина, який був трохи далеко від нас.
Але хлопець почув  і повернувся до нас, побачивши поліцейського, який якраз тоді подивився на нього.
Іскра. Буря. Божевілля.
Домінік повернувся і встав, чекаючи поки до нього підійдуть.
- Генерал ла Морт поясне Вам наші дії і ще, здається, він мав притензію до вас патрульних. -хитро усміхнулася дівчина, подивившись чоловіку прямо в очі.
- Т-так?- захекано і із нотками страху перепитав він, і побіг до ла Морта.
Але через те, що він зациклилися на словах" притензія" і "генерал", хлопець забув за чим він спершу йшов, і не звернув увагу на шкірку банану, і калюжу.
- Ось бачиш,-сказала Даїра, проводжаючи поглядом поліцейського, який успішно підбіг до брюнета, не вставши на мінне поле.
- Як?!?
- Логіка і удача,- відповіла вона, подивившись на мене.- пояснити? Чи сама розкажеш як я це зробила?
- Ну, ти розрахувала силу, з якою цей чоловік встане і куди саме.
- Ну та... але я про психологічний трюк.
- Ну, поліцейський налякався стану Домініка і за що його будуть сварити.
- А іще те, що люди запам'ятовують твої слова, що були всередині мови. Тобто, якщо речення довге вони звернуть увагу лиш на центральні слова і на ті, які говорять із особливою інтонацією... наприклад: язвитою.
- Тому ти розрахувала ще те, що він побіжить до генерала, забувши про нас, виділивши ключові слова.
- Агась, іще я йому дивилася в очі, щоб психологічно надавити. Це найкращий трюк тоді, коли ти хочеш дізнатися правду. Це самі прості фокуси і надіюсь, вони тобі допоможуть у майбутньому...- легенько усміхнулася вона і подивилася  на мене
- Це теж трюк? Та й нащо це мені?
- Жіночі штучки - це психологічні автомати. Краще, коли їх тебе вчить друг, аніж життя.-  сказала вона і почала збирати шкірки.-  Хах, а у тебе ще й Джекпот, бо я дочка життя.
- А простіше?
- Вчися, поки я жива.- сказала дівчина і викинула свій план у смітник.- Або тебе Тео навчить, але іншого..
- Так ти ж....
"Навіть мертвий може перестати існувати..."- згадала я її слова.
- Даїра! Що ти там бздиш про притензії?!?- закричав ла Морт
- Так ти ж сам казав, що вони погано працюють, бо тебе не відвезли у п'яному вигляді додому!- відповіла дівчина, направившись до них.
- Закрийся!!!
- Сам спитав!!
- З вами не занудьгуєш...- зітхнула я.
Зійшовшись із нашими, і пояснивши поліцейському, що поприбирали за собою, ми продовжили свій шлях.
Як і сказала Даїра, в центрі вулички маленькі й не розраховані на транспорт, тому це пішохідна територія. Отже, до палацу нам прийдеться  добиратися десь  10-20 хвилин.
Мені здалось, чи повітря  стало  ядовитим?
- Хах, Генерал Ла Морт іде пішачком... цікаво як на це відреагують жителі...- роздивлялася вулицю дівчина.
- Так я часто пішки пересуваюсь!- повернувся Домінік не зупиняючись, бо був впереді нас.
- Та я не за це.... так ти ж ще не передумав? - вона пронизуюче подивилася на нього.
Вони зустрілися холодними однаковими поглядами .
- Чорт!- викрикнув Домінік, бо вдарився об ліхтарний стовп.
Я відійшла, щоб він мене не придавив, коли впаде, але хлопець подався назад і схопився за голову, скривившись від болю.
- Тссс....бісові стовпи! Ніколи ви мені не подобались!!- брюнет вдарив ногою причину його синяка на голові .- бляха, що за день!!!- схопився за ногу він.
- Ооо... наш шизик почав із стовпами розмовляти...- подивився на чудо природи Тео.
- Ти ж бачив, що я в нього можу вдарились, чому не попередив?!?- розсердився хлопець на блондина.
- А треба було?- зловісно усміхнувся син води.
- Найсильніший із іморталісів говорить із стовпами... щось новеньке.- сказала Даїра.
- З кожним днем я дізнаюсь про вас ще більше й більше,- зітхнула я.- і з такими темпами я, напевно, дізнаюсь, що в нашому світі існують русалки.
- Вони існують, тільки у нас це мавки або утоплениці.- сказав Данієль.
- А я що казала.
- Добре, потрібно подзвонити Ірині - спитати як там Вісі.- взяла телефон дівчина.
- До речі... вона теж була у твоєму плані?
- О боги, та! Всі при всі! - приклала до вуха смартфон дівчина.- Ай!
Номер збився і їй почав дзвонити невідомий.
- А я, бляха муха, популярна...- взяла трубку дівчина- Так, я слухаю?