З уст живих

Розділ 2: Дочка Лади

- Що. Це. Таке?!
Ціле кафе обернулося до нас питальними поглядами.
Домінік з відразою дивився на те, що я купила. А це були різні футболки, джинси і шорти з дитячого відділення.
- Ну... Одяг.
- Дякую, капітан очевидність, без вас б не здогадався. Як ти могла таке відкопати у районі для багатіїв?
- Та що таке, нормальний одяг.
- Для дев'ятилітніх. І навіть вони зараз такого не носять! А ці брюшки, метелики, дешеві принти і блискітки... агхх...
Він зробив руколице  і кинув футболку на стіл, ніби тримав у своїй руці стару, смердючу  шкарпетку.
- У будинку для проблемних дітей, що телефони забороняють? Та інтернету немає? Чи ти просто не відкривала журнали моди і так далі? - продовжив він знущатись із мого смаку.
- Я не цікавлюсь такими речами...
- Але ти японка! Це країна технологій! Та як так можна?! - він ще раз зітхнув, ніби казав собі "тримайся, мужик"
- Але ти ж сам сказав, щоб я купила те, що я хочу.
- Скажи свій ріст. - після ще одного зітхання, сказав опікун.
- 168
- Добре. Я тобі куплю все по модним тенденціям, а ти... - він поставив переді мною список покупок. - маєш купити це все, бо я не розбираюся в аніме і у манзі, тому можу не то, що вона хоче, взяти.
- Аніме? Вона?
Домінік подивився на мене, ніби хотів сказати: "ти справді хочеш про це знати?"
- Знайома, завжди хотіла пройтися по аніме магазині у Японії, і, дізнавшись, що я туди їду, попросила купити дещо з оригіналу.
- Ясно, ну на цьому я розуміюся.
- Ще вона попросила, щоб все було з сасними хлопцями. А ти уяви лице продавчині перед всіма предметами, які підходять цій категорії, і купляє це хлопець.
- Ну, хотя б ти вибереш, а я то "одяг для малоліток беру" ще щось не то виберу.- із сарказмом сказала я.
-  До речі, ти той одяг міряла? - проігнорував мене юнак.
- А можна міряти?
- Ясно... - він встав з-за столика. - щоб через годину ти була біля виходу із всім із цього списку.
-  Ну й мені гарний тато дістався...
- Взагалі-то, тато, який розбирається в моді краще за тебе. Асталавіста, бейбі! - він повернувся і побіг по магазинам.
Життя зіграло зі мною злий жарт. Офіційно 19-річний пацан мені опікун. І чого я його татом взагалі назвала? Тато - це той, хто робить із тебе принцесу, а з себе - дракона, який оберігає свою крихітку. Той чоловік, який буде вислуховувати всі твої історійки і читати казку на ніч. Тато сміється над жартом, який тебе смішить.
І чого я так багато знаю, хто такий тато? Бо мені його заміняв іграшковий тигрик? Все ж таки люди більше знають про те, чого не мають.
Я знайшла той магазин, який просив Домінік. Набравши все із списку у два пакети,  я пішла до виходу із торгового центру.
Пролунало попередження про закриття за півгодини.
І яке тепер буде моє життя? У пошуках пригод? Куди ми поїдемо? Чому Домінік цілий час на сторожі і чому у моєї провідниці ніби затуманився розум?
У роздумах я вийшла на вулицю. Зараз було літо, тому скоро повинен бути захід сонця. (різниця у часі, тому у Японії захід приблизно з 20 години, не більше)
Я стояла на вулиці і дивилася на кам'яні джунглі. Купа багатіїв, на дорогеньких машинках проїжджає, шукаючи свій дім і затишок.
До напищених, або простих душею жінок. Дітей, які або чекають подарунок, або їх самих. Хто який вибір зробив, чи сім'я, чи бізнес.
- Все, нарешті. -  почувся голос Домініка. У нього було  три пакети з одягом, а під пахвою коробка із взуттям. - Це тільки початок якщо що. Я тебе навчу моди, помилка суспільства.
- Це образливо звучить.
- Нічого, загартовуйся до такого життя.
- Скоріше, до твоєї неввічливості. - сказала на те я.
Ми йшли до готелю, повільним кроком, роздумуючи що буде далі, що говорити або питати.
- Скільки ти мов знаєш? - раптом спитала я.
- Французьку, українську, російську, польську і білоруську, а від народження старослов'янську і гальску. Ще я вивчав латинську, бо руни мертві мови не перекладають.
-  Ого, як багато... Чекай, а як ти на японській шпрехаєш? І що за руни?
- О жерці, знову! Дивись... блін я не можу показати... - він подивився в сторону свого серця. - Коротше кажучи, у кожного іморталіса є руна. Щось ніби татуювання. Вона виконує додаткові функції, для полегшення нашого існування. Однією з функцій є перекладання мов, на хлопський розум.
- А не на хлопський?
- Якщо не на хлопський, ти інформацію не засвоїш. Коротше, перекладає всі мови, крім мертвих. Цей переклад можна пояснити так: мені здається, що японці говорять по-французьки або деколи - українською і, так само, ті хто оточують мене, думають, що я говорю японською, і все одно, хто вони, смертні, чи безсмертні.
- А мову тварин, чи рослин?
- Їхні душі іншої будови ніж людські. Тому не підійдуть до синхронізації звукових хвиль.
- То нащо було вивчати стільки мов? Типу українську, російську, польську ?
- Ну, по-перше, це країни, пращури яких - слов'яни. Тому я мушу знати мови, які пішли від слов'янської, бо це частинка мене. А по-друге, жаргончики і словечки прикольні, тому, коли ти слухаєш людину з стилем смузі, то якось веселіше стає і не так сухо.
- Ясно все з тобою, пан серйозність... І термін, область дії не обмежений?
- Та. Але якщо руну здеруть, поріжуть або залишиться шрам на ній. То всі "бонуси" перестануть діяти.
- Ясно... і чому так все складно?
- А ти уяви, як б було інопланетянам, якщо б люди пояснювали нащо заробляти гроші, чим цінне золото, навіщо мультики, фільми, і навіщо заводити тварин. Ієрархію нашого світу і так далі.
- Думаю, вони б чокнулись, як я.
- Агась, але рано чи пізно ти привикаєш до нових правил і стаєш вчителем для того, хто вступив у світ богів і вірувань.
- Жах... До речі ти не від...
В одну мить я відчула цю всю солоність і солодкість відчуттів. Коли ти спокійно йдеш і не відчуваєш нічого поганого, а коли повертаєшя - бачиш кров і смак страху.
- Домінік?!
Хлопець пролетів 10 метрів і вдарився спиною об ліхтар.
Він не рухався.
Тисячі питань застрягло в моїй голові. Але я схопила всю себе і
побігла до опікуна.
У нього була діра в животі, а з кутика рота текла кров.
Його голова повисла на грудях, а дихання заповільнювалось.
Лічені секунди - лічені шанси на спасіння.
- Домінік?!!?- я потрясла його з плечі, по моїх щоках текли сльози. - Чуєш, ти ж безсмертний! Не покидай мене, як мої батьки!
Я подивилися на людей. Всі йшли, ніби нічого не сталося. Ніхто не побачив кровопролиття.
І чого я плачу? Він ж мені, по суті, ніхто. Він не був зі мною ціле моє життя, дитинство. Так чому я витрачаю на нього свої емоції? Бо він єдиний, кому я не пусте місце, або жалюгідна сирітка?
- Ахаха... - Домінік підняв голову і подивився на мене з божевільною усмішкою. - Я сім'ю не кидаю.
Хлопець ледве встав і витягнув із кишені джинсів, маленьку пляшечку з прозорою речовиною. Зробивши ковток із флакончика, я побачила, що діра у животі, зразу затягнулася і залишилися лиш порвана майка, у крові.
- Якщо я не помиляюся, це була тінь. - він витер кров з рота і повернувся до мене, ніби тільки що він не помирав. - Ти нічого не помітила дивного?
- Та ні, крім твоєї літаючої тушки. А що за ті...
Я відчула легенький вітерець, який вселив у мене страх. Я подивилися на "темних людей", на які наголосив Домінік. Вони зникли...
Від людей не відходили тіні і від ліхтарних стовпів, і від будинків, просто, ніби світ став дитячим малюнком. Все було у своїх яскравих кольорах. Водночас красиво і страшно...
- Де тіні..? - спитала з нотками страху я.
- Вони зійшли з своїх місць... Коли світло і тінь стають на одному положенні, ними легше керувати. Це відбувається двічі на день.
- То це вони напали на тебе?
- Це було попередження. Видно, той хто ними керує...
- ...Той хто хоче знищити людство, їхніми ж дітьми уяви. - з'явилася тінь Домініка і промовила це.
Темний облік хлопця, почав сам рухатись, незалежно від рухів свого господаря і наніс удар, вийшовши з асфальту.
Але моментальна реакція хлопця, показалася у всій своїй красі, і він схопив кулак самого себе у темряві.
- Це неможливо... - я побачила, що всі тіні людей, які проходили мимо, з'явилися і в об'ємному вигляді повільним кроком наближалися до нас.
Кожен із них говорив фрази своїх господарів. Повненька тітонька, сперечалася з кимось, відстоюючи, що вона не товста, а пишна, й чоловіки люблять пощупати. Якийсь хлопець говорив з модним агентством. Ще якийсь дядечко кричав на сина, бо той провалив іспит.
Це було найдивніше, що я бачила. Наука тут була безсильна щось пояснити.
-  Це все уява людей, якою керує хтось. - ніби почувши мої думки, відповів мій опікун. - тобто люди вірять, або вірили, в те, що тіні - це вони ж самі, але на темній стороні. Щось типу цього. І хтось скористався їхньою вірою, як енергією для виклику.
Домінік стояв спиною до нападників борючись, із своєю темною копією.
- Їх можна перемогти, зруйнувавши рівновагу світла і темряви. - продовжив він.
- Тобто? Ліхтарик увімкнути?
- Треба живе світло вогонь. - Він подивився на мене, ніби вирішував між життям і смертю. - Вивчи одне правило в житті, довіряй мені.
- Після цього погляду і цих слів, якось моторошно стало... - промовила я.
Ще раз розглянувши своїх нападників, я подумала про свою тінь. Де ж вона?
І тут я накаркала.
Простягнулися руки з асфальту. І як клешні краба, міцною хваткою, схопили мене за плаття і почали тягнути в темряву. Я вдарила її по голові ногою, але такий самий удар прийняла я.
- Ай!! - скрикнули ми двоє.
Значить, якщо вона хоче, може повторювати рухи господаря.
- Домінік...
- ...Я довіряю тобі! - продовжила інша я.
Прикрасивши своє лице божевільною усмішкою, він вдарив ногою свою тінь, яку відкинув до стовпа і в ту ж саму секунду він схопив мене за руку, розраховуючи на те, що його тінь повторить прийом. Тому ми двоє відлетіли на 3 метри. Нас оточили з усіх боків тіні. Світлий світ і темне суспільство.
Домінік подивився мені в очі і ніжно усміхнувся.
- Я люблю тебе, донечко. - і з цими словами він поцілував мене в чоло.
Від цього всього у мене був шок, а на душі стало тепло, як ніколи у житті. Я була комусь потрібна, я мала сім'ю. Закривши очі, я побачила, як тисячі вогників, пронеслися переді мною. Тисячі факелів, які освічували  шлях. Тепло огортало моє тіло. Приємно... я бачила людей, які раділи вогню, бачила, як вони поклоняються йому. Люди розуміли, що морок відступає. І тут перед мною постала жінка в довгій, білосніжній, із золотими візерунками вишиванці. У кінці цього вбрання були сцени побуту людей.
Від неї віяло теплом і пахло домашньою їжею.
Сама жінка мала ніби вогняне волосся. То тут, то там зустрічалися червоні, золоті й оранжеві пасма. А її очі були, як маленький голубий вогник, що не обпікає. Її ніжна шкіра, як пелюстки троянди, відливала золотим відтінком.
Жінка простягнула мені руку і тепло усміхнулася.
- Мітсукі, я чекала цього дня. Прийми ж мій вогонь і зроби перший крок у світ, якого ще не бачила.
Нас огортало тепле світло і багато різнокольорових вогників прикрашало простір, у якому ми були. Це була прекрасна мить. Красива і захоплююча.
- Хто ви?
- Я Лада слов'янська богиня домашнього вогнища, весни й любові. Тобто, сімейної теплоти. Я твоя мати.
   В моєму серці щось зжало. Я пам'ятаю, як діти у фільмах, коли їхні батьки поверталися після того, як їх кинули, кричали і не могли прийняти їх. І це правда, мені стало гірко на душі. Моя мати така красива і добра, так чому вона не могла хоча б віднести у якусь сім'ю? Чому вона залишила мене саму? Я знаю що Домінік пояснював, але все одно так і рвалося їй закричати весь про біль, що я тримала глибоко у душі.
Я стисла зуби.
- Лада, я була народжена для того, щоб продовжити тобі і батьку існування?
- Ні. Японська релігія не так страждає від дефіциту віри. Тому твоєму батьку не потрібні іморталіси. А я покохала його, тому й народилася ти, сонечко.
- А чому тут немає батька?
- Він буде чекати тебе в кінці твого шляху. - усміхнулась Лада. - ну що, візьмеш мою  руку?
- А якщо не візьму?
- То ти помреш, а твоєму другу прийдеться туго.
- Тобто помру? Через тіні?
- Через те, що ти згориш із середини. Багато хто не міг пережити відкриття. Але твій наставник зробив правильно, розпаливши любов і довіру до нього в момент відкриття.
- Я його не люблю! Він, на відміну від вас, знайшов мене і назвав своєю донькою. Тому, я його люблю як брата. Або, навіть, як батька.
Простір, в якому ми стояли, уже не ніжно огортав, а обпікав.
- І взагалі, нащо було мене народжувати? Для того, щоб кинути? Ви могли хотя б давати якісь сигнали?! Ви могли б врятувати мене, коли я впала і втратила голос?! Ви могли б мене підтримувати? Чому ви нічого не робили??
-  Мітсукі, перестань, заспокойся. - Лада була налякана - Я розумію, що ти ненавидиш мене з батьком, але хоча б живи заради своєї нової сім'ї!

І правда, навіщо я псую нерви, через них? Вони не жили заради мене, так чому я маю помирати заради їхньої любові? Домінік повернув мені голос і зробив мене сім'єю. Він міг мене попросту викрасти, але зробив офіційно себе моїм опікуном. Я звісно повністю його не знаю, але щира усмішка від якої відходить тепло...
Я маю жити заради нього і стати безсмертною, як він. Я знайшла свою сім'ю.
- Вибач - я підійшла до матері і дала їй руку. - я приймаю твій вогонь заради життя і сім'ї.
Лада усміхнулась і взяла мою руку. Всі вогники погасли і настала темрява.
Я відкрила очі. Домінік схилився перді мною. Його волосся було обпалене, а руки були в опіках. Він дивився на мене, ніби не вірив, що я відкрила очі.
- Мітсукі... - в його рубінових очах блищали сльози. -  Дура, ти сперечалась із батьками?! Ти ледь не померла!
Домінік міцно обійняв мене, і різко відпустив, ніби щось згадав.
- Треба свої емоції ховати деколи! І я теж ображений на своїх батьків, і багато хто інший, але не треба віддавати все, заради тих хто не відав нічого, заради тебе.
-  І ти сліз не стримуєш. Справді серйозний хлопець. - відповіла з насмішкою я, щоб розбавити атмосферу- То де тіні? І чому ти пахнеш підгорілою куркою?
- Ну дякую, сама винна, що я засмажений. Твій вогонь проковтнув їх, але потім вийшов з-під контролю і обпалив мене. Але ти не хвилюйся, я живуча тварь.
- Міг би цього не говорити... Та й ти ж безсмертний.
- Чувак, я просто не старію. Тому я можу цілком померти від поранення чи хвороб.
- Що за фігове безсмертя.
Я сіла на ліжко. Ми були в нашому номері, у готелі. Вітальня була простора, з шафою-купе чорного кольору, чорними тумбочками, ліжком і картиною, теж чорного кольору і виходом на балкон. Кімната-зебра.
- Ти мене сюди притяг?
- Та, не видно? Ти була гаряча, як лава. Гаряча ципочка у червоному платтячку.
- Іди ти! - я кинула у нього подушкою.
Він засміявся і витягнув пляшку води із сумки, і зробив ковток.
Всі опіки зникли, а волосся прийшло в норму. Як і тоді коли у нього був "тунель" у животі
- Що це таке?
- Вода із озера Життя, молодості і т.д. Люди вірять, що вода заліковує рани, дає молодість,  тому й існує таке озеро і річки із такою водичкою.
- Ого... а чому люди про це не знають?
- А ти уяви що було би, якби вони знали про фей, інопланетян, Санту, пегасів і єдинорогів? А особливо про людей з надможливостями?
- Це були б повстання, війни, експерименти, одним словом - хаос. А що, це все існує?
- Та, існує, але ми стараємося триматися на віддалі. Міфи з міфами, легенди з легендами, байки з байками, книжки з книжками. Щоб був порядок.
- Це жесть, бути частинкою цього всього.
- Тому поздоровляю, тепер ти частинка цього всього. А зараз - переодягатися і вали спати, а то приб'ю.
- А котра година?
- Скоро дев'ята і завтра має бути насичений день, тому виспись. Речі у шафі.
Домінік пішов до виходу із кімнати.
- Домінік, скажи, ми сім'я? - невпевнено спитала я.
- Ми тільки частинка великої сім'ї, але так. Сім'я божевільних сталкерів. - він із усмішкою  вийшов і закрив двері.
- Чому сталкерів? - спитала наостанок я, але він не почув мене.
Так і закінчився день, який втягнув мене, у це "прекрасне" життя.