З уст живих

Розділ 15: Рука смерті

Я відкрила очі
- Ей, Мітсукі, мені вже надоїло те, що ти відключаєшся, а я маю сидіти з твоєю тушкою.- почувся знайомий голос.
- З нею це так часто?- спитав дівчачий голос.
- Та лиш один раз... та й тоді була прикладена до цього фізична сила....
- Лиш б круто сказати.-усміхнулася дівчина, що було чути по тону її голосу.
- Д-де я?
Звісно,  після обмороку люди у фільмах питаються де вони, а тут реально треба було питатися де я.
Сівши на легко фіолетовий диванчик стилю модерн, я роздивилася кімнату.
Ми були у якомусь кабінеті. Дерев'яний Стіл з паперами, за ним панорамне вікно, а з двох боків шафи з папкамм.
Сухо. Просто. Офіційно.
Я подивилася що було у вікні.
Саме голубе небо було, ніби за прозорою охровою тканиною...таке ніби хтось захотів голубою фарбою намалювати його на жовтому пергаменті.
Наді мною стояли двоє і дивилися на мене, як на нище створіння, холодними нудними поглядами.
- Ми на межі між світами, точніше, ми не у стовбурі світового дерева і так далі, а скажем так, дуже близько біля Явь, але ще не відійшли від неї, щоб побачити духів і нутро стовбура.. А саме приміщення в якому ми є - один із кабінетів робітників у бібліотеці Ярослава Мудрого,- відповіла руса.
Це була та сама дівчина, точніше екскурсовод, що вів малих по собору.
Вона стояла у білій сорочці, у чорній прямій спідниці і у білих кросівках. Міс серйозність.
Я змогла розглянути її риси обличчя, і вони були мені до чортиків знайомі.
- Х-хто?
- Я Юлія Ігорівна. Екскурсовод молодшої групи.-представилась особа жіночої статі.
- А чому?....
- Ти вирубилась, напевно, через недостаток енергії, тому ми вирішили перенести тебе сюди, щоб ти відновила свої сили. Бо все ж таки це різні релігії: християнство і язичництво - і домінантна висмоктує у слабшої всі соки. Таке часто трапляється з дітьми і особами старшого віку.-пояснила Юлія, але вона дивилися цілий час мені в очі ніби висмоктування енергій і.т.д. не торкалися моєї причини втрати свідомості.
- А де наша вся група??- поставила ще одне питання я.
- Вони зараз перекусять і прийдуть сюди.-сказав Тео.
Він ще давно зняв піджак і кинув його у рюкзак, тому зараз він був одягнутий у просту голубу футболку, що підходила до його очей і деяких пасм у волоссі.
- Я сама не проти перекусити...
- Ну тоді на.-простягнула мені щось Юля.
Це був шоколадний батончик. Нічого особливого, а жаль, а то я вже більше трьох годин не їла.
Вікривши його, я відкусила кусочок...
Він нагадував смак шоколадного торта з кусочками горіхів, але розжувавши я відчула, що тепер це карамель, а потім бананове суфле... різні десерти змінювали одне одного. Смачно і солодко, і ситно...
- Ну як?-усміхнулась руса.
- Смачно... і дивно.
- Ну що ж...рівень цукру у тебе нормальний і на вигляд ти нічого, можемо спускатися на низ чекати наших.
- А як ви мене перенесли?
- Ну подумай, як ми могли твою тушку сюди притягти.-подивився скептично на мене Тео.
- Ее... ну не знаю на руках... але я питала як у світ, типу...теж через ліфт?
- Ось чого ти така допитлива? Так само як і у місто Життя, але не довго і не через ліфт,  переступили таку охрову занавіску і опинилися тут. - пішов до дверей син води.- Тільки ми опинилися прямо у цьому кабінеті, тому я тебе просто поставив на диван, а Юлія перевірила твій стан здоров'я.
- Клас.-з'їла весь батончик я.
- Краще?-спитав Тео.
- Краще.
- Ти не ти, коли голодний.- відповів син води і ми засміялись.
Ми вийшли з кабінету і пішли по світлому простому коридору.
- Це лиш корпус з документами і кабінетами, а другий корпус це сама бібліотека із ще її первинним виглядом. - сказала екскурсовод і зайшла у арку в кінці легко-жовтого коридору.
Зайшовши у прохід, який вів на "міст" між корпусами, ми опинилися у панорамному коридорі, що зєднював два будинки.
Стіни всі були повністю із міцного скла як і підлога, тому ми могли бачити де ми були, що саме і захоплювало.
Межа між світами виглядала як та сама Явь, тільки все через охрове полотно, ніби ми були поряд біля світу смертних, тільки нас розділяла тоненька плівка.
Ми були  десь на другому поверсі, тому під нами ходили смертні і буяли рослини, які були при соборі Софії.
Я подивилася на право і побачила частинку Києва, інші будинки вдалечені, які оточували храм. А подивившись на ліво, я побачила  сам храм Мудрості. Ми йшли на рівні його другого-третього поверху, але куди ми йшли, мене зацікавило ще більше, бо те місце було нереальним.
Це було діамантове дерево, ніби хтось посадив кришталеву насінинку і виросла громадина із дорогоцінного каменю. Форма листя і плодів на верхівці казало, що це дуб - символ світового дерева. Воно переливалося різноманітними кольорами і холодним відблиском, як очі Даїри.
Дуб був за розміром, як двадцятиповерхівка, а можливо і більше. Щоб побачити його верхівку, треба було гарненько підняти голову, або погляд, верх, і тоді ти б зміг побачити листя і жолуді, які нагадували ювелірні прекрси , через свою витонченість, і на картину Леонардо да Вінчі, за свою реалістичність. Обхват стовбура був, як чотири широкі будинки.
Воно нагадувало дерево із фентезі книжок чи фільмів, тільки воно було перед нами.
- Не питайте чому ми приміщення зробили у формі рослини. Хоча, я думаю воно символізує життєдайну силу, а бібліотека тут до того, що її засновник знав таємницю, яка розгадає як появився творець міста Життя.- повернулася до нас Ігорівна і подивилася із якоюсь прихованою хитрістю.
- Тобто Ярослав Мудрий знав хто така насправді була богиня??- зрозуміла я.
- Напевно, але кажуть, що його душа вибирає деяких осіб, щоб передати ці знання.
- Той голос....-прошепотіла я.
- Ась?-обернувся Тео.
Але я проігнорувала його.
Той голос з'явився біля гробу князя і видно він був голосом душі Ярослава Мудрого.
Так він мені хоче розказати цей секрет? Але він ж сказав, що на пряму не може, бо тис...
Тисячу років.
Мене ніби вдарило струмом
Та переписка нам казала, що обіцянка не говорити секрет, протримається тисячу років, а якщо голос сказав, що він не може розказати, бо такий самий термін не пройшов...То ті графіті належили Ярославу Мудрому і можливо богині.
Так чого він вибрав саме мене?
- І кажуть, що той, хто хоче найбільше дізнатись отримає відповідь. А деякі язичники кажуть, що оранта допомагає знайти відповідь через Ярослава Мудрого. Він показує нам як знайти шлях, як і Богородиця християнам.- вела нам міні екскурсію пані Юлія.
Здається картина почала складатись..
Я спитала хто така богиня і зможу це дізнатись, через своє бажання...
Думаю, краще це нікому не розказувати, поки не прийде час і я не складу весь пазл.
Ми дійшли до кінця коридору і зайшли в арку...
Перед нами повстало величезне приміщення, стіни якого були кришталевими як і сам стовбур, де воно знаходилось. Книги у цій бібліотеці були ніби в невагомості або, можливо, в прозорих шафах, бо вони рівними рядочкаии стояли по всім поверхам, але не було видно на чому вони стоять. Внизу посередині дуба, було одноповерхове обгроріле приміщення. Все обпалене, з червоно-коричневої цегли...без даху..
Ми пішли за Юлею вниз по вишуканим кришталевим сходам.
Спустившись на перший поверх, ми направились до срібної брами, яка нагадувала ту, що веде у місто Життя, але це був вхід і вихід з бібіотеки. Справа від входу був дерев'яний стіл із великою цікавою лампою, що нагадувала рій світлячків. Біля неї стояло грошове дерево.
За столом була шафа, як у архівах з багатьма шуфлядками.
Шафа була біла і зверху неї була причеплена паперова гірлянда із чорними, і білими прапорцями няких були дві руни добра, і зла. Видно тут теж готувалися до свята миру.
- Я звірю деякі документи. Як вас завати?-звернулась до нас зеленоока, підійшовши до стола.
- Е....Тео і Мітсукі.- відповів блондин, який підійшов зі мною до стола.
- А призвіще?
- Сидорчук....
- Ви брат і сестра?
- Зведені.
- Ясненько...
Екскурсовод почала шукати в шафі папки з іменами.
Ми з блондином переглянулися і моя душа загубилася п'ятках. Все ж таки ми взяли фальшиве призвище і придурювались братом і сестрою одного хлопчака, щоб змогти  поїхати сюди. Але зараз тут Юлія Ігорівна не знайде те що вона шукає, із нашими іменами і призвищем, і зрозуміє, що тут щось неладне, і таких як Мітсукі і Тео Сидорчук не існує.
- Так, звісно, я вам екскурсію не проведу зараз, але поки я заповнюю відвідувальні карточки, можете роздивитися бібліотеку і вибрати книжку, яка вам сподобалась.
- А ви бібліотекар?-я зітхнула, прості відвідувальні карточки...
- Друга робота, треба ж на щось жити. Якщо виникнуть, якійсь питання покличте мене...і...
Я почула як до нас приближався хтось. Це був "срібний плащ", який спускався з третього поверху.
- А?- перепитав Тео.
- І будьте уважні.- усміхнулася дівчина нам, не відводячи погляд із чоловіка.
Мені стало якось моторошно.
Тому що тут були тільки ми і охоронець, але ніяких інших відвідувачів.
Можливо через те, що свято? Або через те, що школяри мають тут екскурсію.
Я розвернулася і направилась в центр до старого приміщення.
Під ним була, ніби викарбувана печать. Сама руна була під тою спорудою, тому ми бачили лиш кінець
Я повернула на ліво, шукаючи вхід.
Червоний старий камінь, який хотів розсипатися і покинути цей безжальний світ, складав шестиметрові стіни.
Видно, це старе приміщення було первинною бібліотекою Ярослава. Заді неї був читацький зал. Видно, якщо зайти з парадного входу, перше, що ми зможемо побачити, це старий дім книг.
Тео ішов за мною оглядаючи бібліотеку і розираючись на кришталеві шафи із книжками, і на столи, і на лавки для читання.
- Ти хочеш взяти найстаріші книжки?-спитав він мене зрозумівши, що я оглядаю стіни і йду до входу у первинну бібліотеку.
- Найстарші тримають у собі справжню історію.- відповіла я, подивившись на нього.
Він перевів на мене погляд, а потім знову почав роздивлятися нутро неживого дерева.
Я краєчком ока замітила, що за шафою зявився чорний колір і як раптово появився так, і зник. Можливо я не відійшла від втрати свідомості і мені щось привиджується?
Божевільний погляд.. хованки за Шафами... за нами точно хтось стежить
Я напружилась.
Нічого тут є екскурсовод і один із охоронців, і ніхто не відміняв, що тут немає інших дітей богів, тому все має бути добре.
Я видихнула повітря наповнене моїми переживаннями і завернула за ще один кут тисячолітнії бібліотеки.
Сама будівля-дерево всередині виглядала так: з парадного входу нас зустрічав з лівого боку стіл рецепції. Посередині було обгроіле старе приміщення за висотою як два поверхи по три метри, за ним читацький зал, а навкруги їх біля завужених стін тяглися сходи ,які як закручені лози піднімались у гору.
Якщо подивишся в гору, ти не побачиш інших поверхів, іза відблиску кришталевих стін, але приблизно тут, напевно, десять книжкових відділів розташованих по окремих поверхах і, думаю, кожний, мав книжки що належили одному століттю. А можливо тут їх і більше.
Я знайшла вхід у стару бібліотеку. Це була величезна арка висотою у 4 метри, яка вела у дім книг, як портал.
Я подивилася на право і побачила табличку де писало старослов'янською:
" Тут містяться тисячолітні рукописи, які були написані до і за князя Ярослава Мудрого, і це їхнє законне місце."
Надіюсь сюди можна заходити...
Я переступила поріг і зайшла у минуле Київської Русі.
Шафи були тут нові, бо видно ті прогнили і не дожили до наших часів. Вони були дерев'яні і прості, щоб не відділятися, і розтавлені у порядку доміно.
Стіни були у висоту в шість метрів, як два простих поверхи.. але нажаль даху не було тільки деякі залишки і на них виднілися сліди фарб. Вбрання, які були характерні ХІ столітті, руки і ноги людей, яких ми не зможемо побачити. Вони доживають свій вік забувши, хто на них був зображений, за часів розквіту Київської держави. Підлога тут була кам'яна сіро-бура іще більше додавала старості цьому приміщенню. Тут Зустрічалися поодинокі реконструйовані Писарскі столи, які вже не відчують руку справжнього писаря.
Я подивилась на вміст першої шафи...
Величезні тисячолітні літописи у шкіряних палітурках, багровим кольором розпоростерилася по довгим поличкам шафи.
Я провела пальцем по корінцям рукописів. Витягнувши один найтонший із всіх інших, який мав 700 сторінок, я прочитала назву:
"Управа державою"
Ясненько....
Особливо нічого такого цікавого...
Тео зайшов пізніше і бродив поблизу мене.
Я здригнулася, бо мені здалось що по бібліотеці рознісся якийсь крик... тихий різький...приглушений, ніби хтось закричав у нападі..
По моїй шкірі пронеслася холодна хвиля страху... я хотіла вірити, що мені здалось і це просто хтось собі кинув на ногу важкий предмет.
Струснувши головою, я почала закінчувати те, що мала зробити.
Я переглянула всі книги і всі були про державне правління, мистецтво, будівництво, про рослин і тварин Русі, всякі перекази, твори і багато книг релігійного характеру, особливо Біблій.
Я подивилась на останню полицю останьої шафи у кінці бібліотеки. Зрозумівши, що я не досягала до неї, я почала навпомацки рукою шукати щось  цікаве. Витягнувши один літопис, я зрозуміла, що у мене руки прутики, бо взявши кілограмовий літопис мене потягло назад і я шандарахнулась головою об інші полички шафи, що були заді мене.
- Ай!-потерла я голову, бо на неї в додачу впала, якась книга зверху.
- Ти в порядку?-підійшов блондин, притулившись до шафи плечем і ліниво подивившись мені в очі.
Він зняв рюкзак Домініка, який тягав цілий час із собою, і кинув біля шафи, об яку я вдарилась.
- Та...- я підняла книгу, що впала.
Вона була теж у шкіряній палітурці і за розмірами, і товщиною нагадувала щоденник.
- Що це?- спитав син води, показавши на рукопис.
- Книга павша з небес.
- Ага, через твою  тупість.
Відкривши титульну сторінку, я попробувала прочитати назву.
Я боялася перегортати сторінки, бо таке враження, що один не уважний рух, змах, і аркуш старого паперу розсипиться на моїй руці.
- Це не старослов'янська...-переглянула я інші сторінки.- і це не латинниця...
- Хмм...-забрав у мене книжку син води, гортаючи її теж.-буде важко зрозуміти, що це за мо....
- Це сучасна українська.-відповіла Юлія Ігорівна, підійшовши до нас із теплою усмішкою на обличчі.
Вона стояла, сховавши руки за спиною. Її волосся було розплетене і на голові буяв легенький хаос.
- Але їй на вигляд з-під тисячі років і вона тут.-заперечила я- це не можливо.
- Хто знає чому вона тут, я таким не цікавлюсь. Але її назва "Теорія N'2"Автора я не знаю... бо там лиш одна буква.-показала нам останю сторінку, де в кутку була вималювана чорна літера подібна на сучасну букву Д.
- А можна буде її взяти?-спитала я.   
- Звісно, але через два тиждня, термін пройде і вона знову опиниться тут.
- Щось по типу магії?-спитав Тео.
- Ага. -усміхалася і усміхалася вона.- До речі, Мітсукі...- витягла руки з-за своєї спини, темно-руса, які були у червоній рідині.
- Т-так?- почала заїкатися я, не відводячи погляду від кровавих рук бібліотекаря.
- Як ти думаєш....хто я насправді? Все ж таки, ти щось замітила.- усміхнулася вона приближившись до мене.
- Д-Даїра?- сказала я, позадкувавши назад.
А що, вона мені здалася доброю, щирою, на яку можна було покластися. А іще, вона знала про Ярослава Мудрого і всі секрети, які не думаю, що знають прості люди. Я навіть не могла подумати про те, що ця жінка поруки в крові... і кого вона лишила життя зараз? А якщо це розіграш?
- Хах і яким я місцем подібна не цю с**ку?? І як ти могла мене сплутати із тою пройдисвіткою?? Я...
- Жас... ти подібна на мою сестру тільки ти інша... і на ще когось....-сказав Тео, підійшовши до мене по ближче і я відчула як він легенько торкнувся моєї руки.
- Жасмін....Так, я її, можна так сказати, мати. А вона до сих пір вважає себе суцільним монстром, а не напівбогинею хахх Весело правда? І нам це наруку.-криво усміхнулася жінка.- Але стояти перед вами у обліку, якоїсь смертної не гарно.
І вона почала витягувати з-під своєї шкіри, на правій руці, щось подібне на нитку, чи то на пасмо.
Коли вона це зробила, зразу ж її волосся почорніло, а очі набули легко-голубого відтінку, не просто зимового характеру, вони були пустими. А в них був блиск притаманний переляку... зінниці звужились, віки розширилось, ніби вона бачила перед собою найбільший свій страх. У Жасмін були чорні очі, як безодня, а у її матері, зовсім протилежні.
Її шкіра поблідніла, а губи стали такого кольору, що можна прирівняти до білого. Одяг помінявся і на ній виросло чорне плаття, у якому були тіні людей в передсмертній молитві що  тяглися до неї, точніше у приглушених криках спасіння від смерті.
У її вухах були срібні кульчики, які нагадували розкриту пащу вовка, чи то ведмедя..
Руки очистилися від червоної крові і красувалися своєю білизною як і срібні  кільця  із різними старослов'янськими візерунками.
Її ноги були босі і всі у чорній засохщій крові.
Побачивши її первинний вигляд, я заклякла.
Ми були наодинці  з тою,  яка точно не належила расі смертних або напівбогам.
- Я дочка Мари, одна із 12 хворіб, богиня переляку- Лякливиця. -  криво усміхнулася жінка.
Вона сестра Домініка...
І справді, у неї були холодні риси хлопця.. рівний ніс... тигрині очі...
Не знаю, що зі мною сталось.
Я позадкувала назад стукнувшись спиною об стару шафу із книжками. З моєї руки вислизнув щоденник із тихим гуркотом впав на підлогу.
- Щ-що ти х-хочеш??-змогла видавити я.
Чому я так боюсь? Це її сила?
- Я? Хах, хочу продовжувати бачити страх людей от і все. Мир мені ні до чого. Особливо ці щасливі усмішки.-скривилася вона.
Я все ж таки не розуміла чому її голос здавався мені знайомим...
Точно...цей голос він був моїм...мій внутрішній голос.
Той, який мене душив питаннями : "що буде далі?", "що якщо тим помрем?","що якщо я не зможу вижити, мати сім'ю?"
І він змінювався, тепер я чула Ладу, яка сказала, що вона моя матір. Всі голоси, які заставляли моє серце стискатися. Голос лікаря, яка сказала, що я більше не зможу говорити... голоси і голоси, які змішалися в один, що наводив на мене страх.
Я боялася..
- Ну, а що тоді тобі потрібно від нас? Ми не генерали і не верхівка влади, що тоді вам потрібно від простих підлітків?-спитав Тео, який стояв поруч, але його лице було наповнене серйозністю, аж ніяк не страхом.
- А хто сказав, що ви прості підлітки...??-усміхалася і усміхалася богиня, приблизившись лицем до блондина.
- Здогадайся,- не зрушив з місця син води.
Вона вдарила Тео в живіт рукою і той відлетів, вдарившись спиною в шафу і вщент їі розгромивши, я побачила тільки його лице сповнене болю.
Він бездушно впав на дерев'яні уламки шафи і рукописів, а з його кутика губи потекла кров.
- Ви іморталіси і ...ключі, які дозволять мені відплатитися ла Морту! Висмоктавши душі тих, ким він дорожить, я зможу відчути те відчуття... задоволення!
- Щ-що вам зробив таке Домінік, що ви хочете помсти?-поглянула я в сторону Тео і знову на пусті очі брюнетки.
Я розуміла, що за нами не міг ніхто прийти. Син смерті у місті Мороку як і Даїра. Всі сили там, як і всі знайомі...
Мені лиш потрібно тягнули час можливо Тео має план... але звісно він зараз не в найкращій формі.
- Він народився і посприяв утворенню миру. Тепер страх не так ситить моє серце. А смертний переляк не такий солодкий як дітей богів. - облизнулася вона.
- Тоді скажи, ти знаєш на якій стороні ти?
- Я не за сина Лади... він всім розказує, що за те, щоб стати ідеалом, тобто досягнути вершини, а сам хоче помсти тим самим особам як і я, тому я лиш допомагаю йому, щоб підбурити генерала смерті і направити до нас. Та й насититися страхом дітей богів.
- То ви, лиш хочете перевернути світ і поплатитися тим, хто збудував його таким, яким він є?-підсумувала я запам'ятавши, що ми проти мого брата.
А якщо це Роман? Син Лади, який підвіз нас до порталу, але вирізнився своєю холоднокровністю і огидою до іморталісів і богів.
Я краєм ока побачила, що Тео поставив долоню до землі. Добре, він був у свідомості.... мені просто треба відволікти цю стерву.
- Правильно, дівчинко.
- І дай вгадаю, ти нас вб'єш.-трохи взяла я себе в руки.
- І заберу у тебе інформацію, яку ти встигла накопати, бо ти все ж таки спілкувалася із Мудрим, судячи з того, що ти вирубилась біля його саркофагу, і те що ти перепитувала про нього у мене. А пацана заберу із собою, щоб він став мені джерелом страху, поки не здохне від перевтоми, поки його серце не розірветься від переляку...- спокусливо подивилася жінка на сина води, як на смачний десерт.
- А хто така насправді Даїра? Ти її ж знаєш.-перевела я тему.
- З одного боку ключ, а з одного замок, який веде до розгадки таємниці, що й колишить всіма. - усміхнулася Лякливиця і потехеньку робила кроки до мене.- А і ще та, кого ненавидять всі.
- Ч-чому?
- Бо нею всі захоплюються і вона Павша...
Її лице було біля мене і я чула як від неї пахло таким самим ароматом як і від Домініка... запахом свіжої землі... і запахом різних духів.
Її пусті очі дивилися у мої, і моє тіло застигло від страху.. я не могла думати... точніше в моїй голові було тисячу намірів і планів, дій, але тільки одне вискакувало перед моїми очима: "Біжи"
Але я не могла...і психологічно, і фізично...
Жінка стиснула мої руки до синяви своїми пазурями... і я відчула як вони пробили мою шкіру і почав текти наслідок цього захвату - кров.
Але я не мала відволікатися на руки, бо богиня відкрила рот, у якому були гнилі чорні зуби, що на очах гострішали і наливались холодним блиском.
Я змогла побачити тільки її злорадісну усмішку і в іншу секунду біль, який пронизив мій розум, і тіло...
Її ікла внизились мені у шию де була руна.
І я почала відчувати як сама моя душа тече їй в горлянку... а перед очима я побачила холодну білосніжну руку, яка тягнулася до мене... рука смерті