З уст живих

Розділ 1: Моєму "тату " 19

Ну що ж, місце, яке втягнуло мене в це небезпечне, переповнене пригодами життя - готель "The Peninsula Tokyo"
Особливого я нічого не робила, нікому не докучала, просто німа дитина гуляла з поводирем.
Я нічого не очікувала. Моє життя і так було переповнене відчаєм і солонуватим присмаком їжі з центру роботи з проблемними дітьми.
Так, я сирота.
Розказували, що мене залишили на сходах із запискою, де було вказане моє ім'я. Ні батьків, ні родичів, сама самісінька
Так, Мітсукі, не згадуй, живи теперішнім днем , хоч він як твоє минуле.
Я вдихнула літній вітерець переповнений запахом солодощів, парфумів і поту.
Не люблю людні місця. Але це була прогулянка у ще одну родину, яка хотіла б прийняти бідну сирітку.
Чому прогулянка? Тому що за моє 14-річне життя, було 5 спроб мене удочерити, але видно, у кожній сім'ї , все детально обговоривши, зробили висновок: нікому не потрібна дитина-інвалід. Тому я не сильно була впевнена, що моя дитяча мрія знайти сім'ю, втілиться в життя прямо сьогодні.
Поводирка зупинилася.
Це була японка сорока років. Вона була одягнена в чорну пряму спідницю і у сорочку. В руках жінка тримала папки з паперами щодо мого удочеріння.
Ми стояли на порозі шикарного готелю. І круглими, повними захоплення, очима дивилися на білосніжний готель зробленого у стилі модерн. При вході у нього, нас зустрічали дві статуї левів у японському міфічному стилі. Вони, сидячи на п'єдесталах, охороняли двері готелю.
- Ми прийшли,- сказала провідниця після хвилини захоплення розкішшю цього готелю, та й самого району,- посміхайся і будь живішою,- звернулася вона до мене.
Я кивнула головою. А як мені іще відповісти ? І як я стала такою? Просто в дитинстві я була непосидючою дівчинкою і, граючи у хованки, я сховалася на балконі, який був у аварійному стані. І в одну мить, через дитячу необачність, я втратила змогу говорити. Балкон впав і Мітсукі залишилась без здатності висловлювати свою думку та почуття . Чи жалію я? А ви б вибрали жити і не мати майбутнього? Це тоді не життя, а мука.
Ми повільним невпевненим кроком переступили поріг готелю, підійшовши до рецепції.
- Ми до пана С...см.... Смерть?- ледве виговорила провідниця.
- Ви з інтернату?
- Так.
- Скажіть ім'я дівчинки.
- Мітсукі. А чому ви питаєте?
- Просто пан Смерть попросив , впустити до нього тільки вас. Ідіть на 21 поверх.
Провідниця, як і я, і дівчина на рецепції , вклонилися в знак подяки і ми сміливо, але водночас боязко, рушили до ліфту.
Смерть? Що за дивне прізвище? І чому такі міри безпеки?
Друге ім'я не було ні японським, ні американським (це поки що дві мови, що дістали орден «Їх знає Мітсукі»).Що це за людина?
Коли повідомили про заяву на удочеріння, мені сказали, що надіслав її багатий чоловік з подібним минулим як у мене, і він хоче бути мені сім'єю. І ще сказали, що він із Франції. Але ж прізвище то не французьке.
Ех...Напевно, зараз ми прийдемо до жирного, вусатого стариганя, який хоче мене удочерити для своїх потреб. А що ? Дівчина не закричить, нікому не розповість, жалітися не буде, просити нічого не посміє. Все ідеально!
Як тільки ліфт викинув нас на потрібному нам поверсі, перед нами з'явилися двері у номер нашої жертви.
- Усміхайся Мітсукі,- прошепотіла провідниця і тихо постукала у двері.
Ніхто не відповів.
- Хмм, ми прийшли у призначений час, і дівчина на рецепції не сказала, що його немає.
Я вже хотіла взяти провідницю за рукав і відтягнути звідси, як раптом почувся чоловічий тембр:
- Відкрито!
Провідниця відчинила двері - і перед нами з'явився прохід у просторий номер обставлений чорними меблями. Ми ввійшли у вітальню, посередині якої був обсидіановий диван. Він наче повторював форму кімнати тільки у менших масштабах. Ще тут був столик для кави із скульптурою дракона, яка виконувала функцію ніжки.
Вітальня була поєднана з кухнею. Свята кімната для вживання їжі була обставлена чорними і білими шафами в стилі модерн.
- Вам каву чи чай?- раптом спитав хлопець.
Він стояв на кухні із чайником в руках. Напевно, якийсь син того пана Смерті, але якщо чесно, він міг легко отримати звання красеня номер 1.
Чорне, як вугілля, волосся було заплетене в кінський хвіст, однак два передніх коротких пасма неслухняно вибивалися із зачіски. А його карі очі дивилися з деякою добротою на нас. Він був одягнений у білу сорочку, що елегантно контрастувала на фоні його чорних джинсів,  які додатково мали срібні ланцюги з лівого боку. Молода шкіра була бліда, ніби її господар не виходив ніколи на сонце. Холодний, але водночас гарячий європеєць.
- Вибачте, а де пан Смерть?-спитала провідниця, яка була дещо шокована від побаченого.
У відповідь юнак вклонився нам із чайником в руках.
- Перед вами, дами.
- А ваш батько?
- Ну, взагалі-то, я писав вам, що мої батьки кинули мене на порозі інтернату. Тому я не знаю де,- він усміхнувся так, ніби це для нього нічого не значило. - Так, чаю чи кави?
- Так, ви пан Смерть? Але ж ви неповнолітній!- проігнорувала провідниця його запрошення.
- Мені 19, а це вже повноліття, і я, здається, надіслав копію свого паспорта.
- Ой...точно...я забула... - у провідниці ніби помутніло в очах.
- Мітсукі, так? - з усмішкою він звернувся до мене. - Я з радістю стану твоїм батьком.
- Так ви удочерите її?
- А чому б і ні? Все ж таки, вона така як я,- він загадково подивився на мене.
"Така як я" застряло в мене у голові.
- То давайте оформимо документи! - з радістю в очах скрикнула робітниця інтернату, бо вони скоро залишаться без ще однієї ноші.
- Звісно, пані.
Ми сіли на диван, а хлопець дав нам по чашечці чорного чаю.
- Це дуже важливо, ми маємо заповнити і оформити всі документи і пасп...
- Так-так, я все зробив,- юнак простягнув жінці чорну папку з паперами.
- Можна вона сьогодні залишиться у мене?- продовжив він.
- Але одяг і її особисті речі..-тихо видихнула провідниця.
- Речі не мають нагадувати сумні події, тому я куплю їй все нове,- він усміхався натягнутою усмішкою, ніби хотів, щоб жінка залишила нас у двох.
По мені пронісся неприємний вітерець.
- а...
- Можете йти зі спокійною душею.
- І ви ж знаєте, що на випробувальному терміні?
- Так.
- І не маєте виїжджати з Японії місяць.
- Так,- і цілий час він усміхався,- До побачення, міс. Зустрінемося завтра.
- А... так, до побачення, пане Смерть,- і знову промайнуло це чудернацьке затуманення у її очах.
Провідниця вийшла навіть не попрощавшись зі мною.
Мені стало страшно.
Я. Квартира. Дивний красень.
Я боялась подивитися на нього. Так і сиділа на дивані, втупившись в одну точку на підлозі.
- Мітсукі, ну, і як я тобі?- спитав юнак.
Він думає, що я зможу відповісти? І що за дивне запитання?
Я подивилася на нього, а він дивився мені прямо в очі пронизуючим поглядом. Верхні ґудзики його сорочки були розщепнуті. (Не розумію чому саме це я зауважила)
Я усміхнулась і кивнула головою. Ніби все добре...ніби...
- Ця травма.. якщо б у тебе була можливість знову заговорити, ти б погодилась?
Я кивнула головою. А чому б і ні? Я б змогла спілкуватися, а не сидіти, як мумія в пошуках ручки з листочком.
- Тоді довірся мені, - видихнув він піднявшись з дивану.
Всі мурашки пронеслися блискавичною швидкістю по моїй шкірі.
А що, якщо він за мою незайманість хоче заплатити операцією? Ну, а що? Ти мені даєш своє тіло, а я тобі голос. Все ж таки грошей у нього було точно навалом.
Я перелякано подивилася на нього, і він зрозумів мої думки.
- Не переживай, я не бігаю за цим..
Юнак присів біля мене і доторкнувся до моєї голови.
Щось клацнуло - й пекельний біль охопив мене.
- Аййййййй!!!!!- вирвалося з мене.
Але біль перекрив шок від того, що я повернула свій голос..
Чекайте як? Що? Я можу говорити? Як це сталося? Чому?
Питання метушилися в моїй голові, подавляючи фізичний дискомфорт .
- Не хочеш спитати як це сталось?- усміхнувся хлопець поплівшись на кухню, ніби це чудо для нього було простим буденним ділом.
- М....Мій.... г..голос!
- Я трохи «вправив тобі мізки», тому тепер ти можеш говорити.
- Але як!?- я встала з дивану і подивилася в сторону кухні, щоб бачити, що цей фокусник робить і його вираз обличчя.
- А це уже треба довго слухати і не пропускати нічого із сказаного мною.
Він прислонився до кухонго стелажа і відпив багряне вино з бокалу.
- М-м-м-м... так-с....Ти віриш у богів?- спитав юнак.
- Ну ц....
- Я не питаю про Будду про Ісуса Христа і так далі. Я питаю про богів давніх народів,- швидко виправив він мене ніби я встигла щось сказати.
- Але це міфи, хоча половина населення Японії вірять у своїх старих богів.
- Тому й боги країни сонця рахуються найвпливовішими,- доповнив хлопець, кивнувши головою.
Він говорив так, ніби вони всі існують. Брюнет веде до того, що він бог? Чи
пов'язаний із ними? Або він жрець, який виконує волю богів.
Ні-ні-ні Мітсукі, всьому є своє логічне пояснення.
Горло, у відповідь моїм думкам, неприємно кольнуло.
Але тоді... як він зміг повернути мені голос лише доторкнувшись до мого чола..?
- І що далі?- спитала я.
- Розумієш, боги колись стали на межу вимирання, як якійсь тварини. Сили почали їх покидати з кожним століттям. Люди не вірять в їх існування, знають тільки, що колись вірили. Тому їхньому пануванню підійшов кінець, а порятунок був неможливий. Тоді одна богиня запропонувала шлюб двох богів різних релігій , але однієї стихії. Так боги знайшли спасіння, а ми іморталіси почали своє існування.
- Це повна видумка одного з посилань в Інтернеті, де написано: "Це правда!"
- А ти колись заходила по такому посиланню?- усміхнувся він.
- А тепер, дай мені пояснити чим відрізняються іморталіси від богів,- продовжив юнак, попиваючи вино,- іморталіс - з латинської означає «безсмертний». Ми маємо безсмертне тіло і душу. А боги мають тільки душу, яка прив'язана до предмету їхньої влади. Тому їхня сила виглядає потужнішою, бо її не приховує фізичне тіло.
- Значить, дай вгадаю, ти іморталіс?
- Оплески Шерлоку Холмсу,- брюнет попелескав по зап'ясті лівої руки, якою тримав бокал. - Так, я іморталіс і мої батьки боги, тому для смертних я фактично сирота.
- А що у богів є прізвище ?
- Ні.
- А пан Смерть ?
- Я вигадав, щоб не бути білою вороною.
- А ім'я хоча б у тебе є?
- А я що не відрекомендувався повністю?
- Ні, пане Смерть.
Він гордо усміхнувся поставивши руку собі на груди, показуючи ніби "це я."
- Я Домінік. Син слов'янської богині Мари- богині смерті і хворіб. А мій батько Діт - гальский бог підземного царства, - з гордістю розказав він про своє смертельне родинне дерево.
- Але ти ж француз.
- Тому що боги не мають виховувати своїх дітей, бо всім буде тільки гірше, судячи з міфів. І тому боги лишають іморталісів у країні, з якої походить батько. Тобто я наполовину француз, наполовину українець. Але достеменно не відомо, тому я просто європеєць,- вів хлопець лекцію.
- М-да, історійка.
І що це таке? Ніби це все існує, і цей хлопець син двох смертей різних народів! І що за безсмерття, боги, французи, галли, кельти?? Мій мозок почав закипати.
- Ну, і дай вгадаю, ти прийшов за мною, бо я теж іморталіс.
- Ну, якщо коротко, то так. Ех, і що за молодіж пішла? Все знають наперед і не дають ідеальної розмови без своїх: «Дай вгадаю».
- Ну, так це ж класика жанру.
- Ні, це просто логіка. І не потрібно корчити із себе всезнайку, а то твої слова роблять складну, небезпечну операцію;- дешевим кіном.
- Ну, добре-добре. І що...хто мої батьки?
- Я не знаю, але мої спостереження і тест показав, що ти іморталіс.
- Що за тест ?
- Ренген.
- Тобто?
- Ну, тобто у всьому є логічне пояснення, так? Тому наше безсмерття поясню....
Раптовий гучний стукіт у двері перервав нашу бесіду.
Домінік напружився поставивши бокал на кухонний стелаж.
- Хто це?
- Ви замовляли вечерю, пане Смерть,- почулося монотонне з-за дверей.
- А .....так точно, заходьте.
Він рослабився. І я помітила, що його ліва рука щось поставила блискуче....кухонний ніж..
Відкрилися двері і офіціант привіз столик з блюдами.
Знаєте, як у всіх готелях.
Там були всі види суші, видно для мене, і курка гриль із картоплею-фрі для нашого європейця. І купа всяких наїдків із напоями.
Офіціант завіз у гостинну і залишив там.
- Дякую.
Офіціант вклонився і вийшов.
- Це все нам?
- Тобі, бо я пізніше поїм,- відповів хлопець.
Я не знаю чи вірити в те, що існують боги і це все що він наплів. Можливо він псих. Але тоді як він вернув мені голос?
Я взяла собі суші і поставила їх на стіл у кухні.
Тим часом Домінік пішов у ванну, взявши щось із сумки у вітальні.
Уминаючи за обидві щоки, я задумалась над тим, що мав на увазі брюнет, коли сказав про ренген. І яких богів я дочка, якщо припустити, що це все існує. Домінік син кельтського бога Діта і слов'янської богині Мари. Якщо логічно подумати і поставити на основу нашої теорії слова Домініка, то мій батько японський бог.
Я різко подивилася на двері ванної звідки вийшов опікун.
Хлопець закривав маленьку голубу коробочку, і відповів мені поглядом.
Його очі не були карі... вони були різних відтінків мандженти, такого яскраво-рожевого кольору. Його очі нагадували відшліфований рубін, у якому переливалися відтінки кольору любові.
Він подивився що я роблю, усміхнувся, і пішов у вітальню.
Ніби з насмішкою прийняв те, як я витріщалася з відкритим ротом, на скупчення меланіну його райдужної оболонки.
Це були найкрасивіші очі, що я коли-небудь я бачила. Все ж таки, у японців вони всіх відтінків карого, тому інших натуральних кольорів я не бачила, як синій і зелений, а тут....рубінові. Або то були рожеві лінзи, або карі...
Так, я доїла всі суші. 16:03, А ми прийшли сюди о третій. Ех...
Я сперлися об спинку стільчика.
Тобто, цей дивак, якому 19, тепер офіційно мій батько? Життя мене до цього не готувало!!! Та ще й голос вернув, який я не чула десь п'ять років...
- Домінік!- покликала я нещастячко.
- Що?- почулося з вітальні.
- Мені сказали, що мене залишили на порозі інтернату із запискою. Там писало моє ім'я. Значить, його дали мені боги?
- Ну, та.. до чого ти ведеш?
- Мітсукі - означає іскра...
Він вийшов із спальні.
Брюнет переодягнувся у білу майку, де був якийсь надпис на англійській.
Я подивилася на його біцепси на руках і швидко відвела погляд.
«Він не голубоокий блондин, тому принцеса не може закохуватися, поки не знайде свій ідеал» - згадалося дитяче правило, яке не давало мені ніколи поставити око на якогось хлопця.
- Тобто, ти ведеш до того, що твої батьки пов'язані з вогнем?
- Можливо. А ти куди зібрався?
- Сходим по магазинам. Бо твоє червоне у горшок плаття мене бісить. І якщо твої батьки боги вогню, то треба розробити твій запальний стиль.
- Ти образив тітоньку із інтернату, яка це вибирала,- я встала зі стільчика, направившись до дверей.
Ми вийшли з номеру.
-До речі, навіщо ти вдягнув рожеві лінзи? Натуральний колір показує твою душу, а не понти й намагання виділитися,- говорила я до нього спиною, стоячи біля кнопки виклику ліфта.
Він усміхнувся.
- А хто сказав, що я одягав саме рожеві лінзи?
- Чекай, тобто це твій справжній колір?!- здивувалась я.
- Ну, коли я ще був не справжнім іморталісом, як ти зараз, у мене були карі очі.
- Чекай, тобто, коли ти був не справжнім іморталісом? І чому вони помінялися ?
- Ой, як я не люблю багато запитань...
- Їх тільки 2.
Ми спускалися у ліфті.
- Будуть іще. Скажімо так.. - продовжив Домінік,- безсмертя треба заслужити, тому спершу ти живеш як смертний, ця стадія називається: несправжній іморталіс, на латинську я не перекладав, щоб язик не зламати. Друга стадія - відкриття, тобто твоя сила вивільняється, і потихеньку ти можеш керувати нею, тут головне практика і накопичення знання про свою силу. І є третій етап: іморталіс . Тоді ти отримуєш безсмертя. Але, щоб це зробити, тобі потрібно, за період часу від відкривання , усвідомити хто ти є, навіщо ти тут, для чого тебе сотворили, і у кожного індивідуальні відповіді на ці запитання, і тут не проканає: я Мітсукі, дитя такого то бога і. т. д. Одним словом, є купа деталь, які будеш дізнаватися згодом.
- Тобто зараз, як ти сказав, я не справжній імтрталіс. Тому я сили немаю.
- Так.
- Потім я маю відкритись.
- Ну, ні. Я маю відкрити тебе або інший іморталіс, і тоді той, хто тебе відкриє стає тобі вчителем.
- О як це складно!!
Ми вийшли з коробки для лінивих людей і направилась до виходу, який вів на пишну вулицю з мажорчиками.
Йшли ми по районі для багатіїв Гіндза, де і був сам готель, а по сусідству торговий центр, до якого ми й направлялися.
- Тобто, ти станеш моїм вчителем, відкривши мене, тим самим давши білет до безсмертя?
- В точку.
- І як ти це зробиш?
- Це важко пояснити... - він протер очі, як знак зосередження. - ну дивись...уяви собі велику кімнату. В ній ти і сейф або скриня із замком. Уявила?
- Ну та...
- Так ось, ти - це ти..
- Ого, я навіть не знала..- із сарказмом фиркнула я.
- Хе-хе.... ну так ось, кімната - це твоє тіло, а скриня - це друга ти, тобто твоя сила. І моя задача: відкрити цю скриню і випустити твою силу. Бо у мене є ключ.
- Це так вульгарно звучить, тому що ти маєш увійти у кімнату, а...
- Я не винен, що ти не сприймаєш належно прикладів і порівнянь,- швидко перебив мене він,- Ну і далі, уяви, що із скрині вилізла інша ти у вигляді вогню. І ти маєш вислухати цю версію тебе, зрозуміти, і прийняти таку, якою вона є або переконати у потрібності твоїх бажань. Тоді ти стаєш безсмертною.
- Ясно.
І все ж таки, чому зі мною це все сталось?
Ми впевнено, як королі, йшли по вулиці забитій людьми, які бігли по своїм справам. Ніби великий бджолиний вулик. Я ще ніколи так не гуляла пізно, хоч зараз скоро п'ята.
Ми зайшли в торговий центр, який ніби казав:"Не переживайте, ваші гроші не будуть витрачені даремно."
- Купуй все що захочеш,- раптом Домінік простягнув мені карточку.
- Але я ж неповнолітня і карточка твоя.
- Взагалі-то, вона записана на тебе. А щодо неповнолітності, не переживай.
Я зауважила, що він був у білих рукавичках, із якимись рунами на зап'ясті.
- Ти зі мною не підеш?
- Пароль: 0405,- проігнорував моє питання хлопець.
- Самий важкий пароль у світі.
- Це твоя дата народження,- юнак усміхнувся - тільки у європейському форматі.
- Маніяк.
- Я просто твій "татко". Якщо що, я у магазині вина або у кафе.
Він розвернувся і помахав мені рукою з-за спини.
Ну що ж.... Я звісно ніколи собі нічого не купляла, а тут аж таке.
Цікаво, скільки на цій карточці йен?
Так, спершу мені потрібний спальний одяг, зубна щітка і щітка для волосся.
Жах.
Я хотіла знайти цього сталкера і сказати, що він сам винен, що шукав мене, тому хай сам розбирається.
Я зробила глибокий вдих і видих і пішла роздивлятись перший поверх. Тут було купа бутиків, аптек і всяких магазинів із сувенірами.
Я повернула у перший забирач грошей.
Ну що ж, Мітсукі, розпочнемо...)