Загублена принцеса

" 11 частина "

Через двадцять хвилин вони дістались до містечка. Аманда з подивом розглядала все навколо, і це все їй дуже не подобалось і навіть навіювало стах та жах.
Все навколо було брудним: брудна дорога з купою мусора, брудні люди, жахливий запах.
Здавалось, що всі ці люди живуть на грані бідності та смерті, вони були худі, знесилені і в їх очах не горіла жага до життя. Діти, одягнені в лахміття, бігали навколо і просили їжу в перехожих, які їх ігнорували. Дехто спав прямо на землі, змішуючи своє обличчя з брудом. Аманда йшла далі, не випускаючи з виду вовків, і її настрій псувався з кожною секундою.
Праворуч, прямо на землі, чоловік років п'ятдесяти, рвав іншому молодому чоловіку зуб, використовуючи пласкогубці.
Ліворуч дуже худа, зморшкувата жінка, висовує на показ свої груди, намагаючись нагодувати своє крикливе немовля, яке відмовляється їсти.
Далі чоловік впав на коліна посеред дороги і почав голосно молитись,  дивлячись то на небо, то похиляючи голову до землі.
Ще далі напівоголена скривавлена жінка зі сльозами біжить вперед, розкидаючи все на своєму шляху з криком "Допоможіть".
А через декілька метрів, жінка б'є дівчинку років п'яти і кричить - " Як ти могла з'їсти весь хліб, і не поділитись з братами?" Дівчинка плаче, виривається, але мати міцно її тримає, і з злобою в очах покриває спину малечі різочкою.
На очі Аманди виступили сльози. Їй були знайома ця ситуація, з неї завжди так знущались в дитбудинку, але то були її однолітки, і били просто так, а не через їжу, а це рідна матір, і звідки тільки така жорстокість? За Аманду, не заступався ніхто, і часом вона хотіла покінчити життя самогубством, але не наважувалась. І зараз, дивлячись на таку жорстоку поведінку над дитиною, вона просто не може мовчати.
Аманда повернулась і впевнено пішла в бік жінки та дитини, але чорний вовк схопив її за руку.
-Не треба, ти зробиш тільки гірше,- впевнено мовив вовк і потягнув Аманду в інший бік.
-Відпусти мене, я маю їй допомогти,- кричала вона опираючись.
-І допоможеш, якщо не вмішуватимешся,- розлючено мовив чоловік. -Ти повинна зрозуміти, діти які створюють проблеми, не виживають,- сказав як відрізав чоловік.
Аманда зніяковіла.
-Як не виживають? Хто їх вбиває? Що тут взагалі коїться? Куди я потрапила?- лунали думки в голові дівчини.
Аманда перестала опиратись, і пішла за чоловіком, який відчувши це відпустив її руку. Більше дівчина не озиралась по сторонам, вона взалалі намагалась дивитись лише собі під ноги і не звертати уваги навколо. Єдине що вона хотіла, це піти звідси як найшвидше і забути все як страшний сон.
І як тільки місто, яке з далеку здавалось таким казковим та чарівним, зблизька може бути неначе декорації до фільма жахів?
-Ми прийшли,- мовив один з вовків.
Аманда підняла заплакані очі і побачила перед собою замок. Він був неначе діамант між звичайним камінням, і явно не підходив цьому жорстокому, брудному, пропахшому гнилятиною місцю. Замок був занадто ідеальним, містичним, та нереальним. Високий настільки, що й не описати, ширина його була неначе сорок футбольних стадіонів. Але в одночас він був дуже холодним, та байдужим, неначе йому байдуже на те, що відбувається навколо нього і його хвилює лише його величність та краса.
-Ну і довго ти тут стоятимеш? В нас немає часу,- нетерпляче та зі злобою мовив чорно-білий вовк.
Аманду охопила злість, та як він сміє, ще злитись на неї, після всього, що зробив?
-Заткнись, і радій, що я ще досі не встромила тобі ножа в спину за свого друга, - виплюнула слова в очі вовка розлючена дівчина. 
Чоловік промовчав, і вона пішла мимо нього в бік вхідних дверей замку, біля яких вже чекав на дівчину інший вовк.
Якщо слова вовка хоть щось значать, і якщо це місце справді належатиме їй, то вона неодмінно все тут виправить, інакше й бути не може...