Вампір Мого Серця

Глава 12

Pov Лідія

Біль... Що таке біль? Біль - це відчуття яке з тобою живе всі ці роки. Воно завжди на тебе тиснить. Ти починаєш відчувати нестерпні болі. Це відчуття ні з чим не спутаєш. Саме через нього в житті стаються десятки смертей. В цьому світі не можна довіряти людям. Вони самі хочуть вижити і ніхто тобі не допоможи.

Знову я прокинулась. В мене в горлі пересохло та їсти хочу. Перед очима розпливається картинка, але потім все починає ясно виднітися. Це кімната. Вставши на ноги я підійшла до дзеркала. На шиї не було кулона, а лише червона подряпина. Потім згадавши що вчора сталося я прикрила рот рукою.

Невже я поцілувала Віктора? Я ледь не вбила Макса? Чорт! Що зі мною трапилось??

Заспокоївши я пішла у ванну. Умившись і прийнявши теплий душ. Виходячи з душу я направилась до шафи. Але не вспіла я щось вибрати, як почувся стукіт в двері. З-за неї почувся голос Кіри:

-Лід, ти прокинулась?,-говорить подруга за дверей.

Я нічого не кажу і направляюся в сторону їх. Відкривши подруга стояла вже одягнута і вона зайшла в кімнату. А я на той час, була лише в одному рушнику, обмотана. Закривши за нею двері я сіла на ліжко. Вона довго не говорила, але я перебила цю тишу:

-Що сталося? Чого ти з самого ранку на ногах?,-питаю я, а вона лише дивиться на мене не зрозумілим поглядом.

-Сонце, Лідо, всі решта їдуть в Трансельванію, а я з Віктором сидимо з тобою,-я щось не зрозуміла. Віктор нікуди не їде? Я що проспала все життя?

-А, чому Віктор не їде і я не їду, і ти не їдеш?

-Лідо, зрозумій, це для твоєї безпеки. Вчора ти перетворилася на іншу Ліду. Не ту, яку я знала все життя, а на чужу.

-Знаєш я прокинулась вранці з думкою про вчорашній вечір. Це було жахливе, я так себе ніколи не вела. Мені вже сумно від однієї думки про вчорашнє. Кіро, що зі мною не так? Скажи що це лікується. Скажи що я буду нормальною. Скажи щось!,-з очей потекли сльози. Ці сльози не зрівняти ні з чим. Вона дивилася на мене наче жаліє, але мені це не потрібно, я все життя бачу як мене жаліють. Це нестерпно.

-Вибач, але я не знаю. Ти вдягайся і через 10 хвилин ми їдемо,-останні слова які я почула.

Вона вийшла з кімнати. А я так і сиділа на ліжку. Сльози самі пособі текли. Мені це так набридло. Я відчуваю себе слабкою, нікчемною, егоїстичною. Це не та Лідія Зол, яку всі вважали дівчиною тихою. Це інша Лідія, з постійними сльозами на очах. Вгамувавшись я почала вдягатись. Настрою не було. Я вділа те що під руку попало. Чорні штани, біле худі, кроси. Волосся розчесала, зробила хвіст.