Темна, похмура кімната. Де я? На моє питання ніхто не дав відповідь, адже я це подумала і нікого тут немає. Лише я. Смуток мене огорнув з таким болем, що я захотіла заплакати. Невже я знову плачу? Але через що? Через самотність? Абсурд! Я обережно обертаюся і бачу перед собою двері. Не встигла я кліпнути як чую страшний пронизливий крик. Він долинав з тих дверей. Я невпевнено крокою туди і переступаю поріг.
Ця кімната набагато менше за ту в якій я знаходилась. Тут більш світліше і на стіні лежить велика плазма. Я що померла? Але коли? Що сьогодні за день? Де я?
Підходжу до тієї плазми і вона починає включатися. На нім показує картинка з мого спогада: Я маленька бігаю босими ногами, по траві, і ловлю метелика. Мені було тоді 6 чи 7 років. Добре пам'ятаю той день.
На моєму обличчі з'являється усмішка. І я легенько торкаюся плазми, але вона перемикається і появляється нова картинка. Це перша травма: Коли я вперше впала з велесопеда і з сльозами на очах побігла до мами з татом. Вони почали мене заспокоювати і обнімати. І досі відчуваю їхні теплі руки на своїй спині.
Зараз я заплачу. Але тримайся! Ти сильна!
Наступна картинка вже коли я в школі. Напевно 7 клас. На мені кумедний зелений сфетер, чорні лосіни, кроси і волосся коротке. Тоді я вперше заробила хорошу оцінку (12). Мама мене похвалила і ми разом з татом поїхали в аквапарк. Чудові були роки.
Не встигаю я поргнути як плазма виключається. Заді почувся голос. І я рефлексно обертаюся. Бачу ту саму, чорний силеут. Він без лиця, адже його обличчя закриває капюшон.
-Ти? Я померла?, - невпевнено говорю я. А він лише крізь зуби ледь посміхається.
-Ні... Але якщо не хочеш цього, то згадай свій найсумніший спогад. І ти зможеш повернутися назад, - спокійним голосом мовив він.
Я задумалась. І в голові лише прокручувалися спогади пов'язані з Максом, татом, Віктором. Напрягнувши мозок я згадала Остапа. Він і справді був мені дорогий і після його смерті в мене була депресія. Я не могла ні їсти, ні спати, навіть говорити. Мене ледь вивили з тієї депресії: психолог. І спрпвді, я суму відчула дуже багато пов'язаним з ним.
На моїх щоках покотилися гарячі сльози. Я могла стримувати свої бажання. Він лише хотів бути моєю опорою, кохати мене, а я повелася на це і покохала його. Від самої згадки про нього мені хотілося, плакати, кричати, висказати все що я відчуваю. І тут чую голос силуета.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Вампір Мого Серця
Fanfiction[25.03.2020] - Завершено! Якби ви були звичайним підлітком який лише те й робив, що відмагувався від слова "кохання". Щоб ви зробили в цій ситуації? Але це потім... Наша головна героїня дівчина яка є "елітою" школи. Але чомусь вона не така як всі, а...
