Рідний.Більше,ніж любов.

Все ж таки , так.

     Я просиділа до 12. І  не виходила з кімнати.Все, вже не можу.  Чую як мама відійшла від Антона і вийшла кудись.  Я пішла туди.  Я пішла до свого брата.
     Відкриваю двері. ... мій Антон. Він лежить. Я падаю біля нього і намагаюся почути його дихання.  Немає.Немає дихання. Він не дихає.  Він лежить. Холодний. Просто лежить.
     Я обіймаю його і вже просто не можу стримати крик.  Я кричу і вірю,  що він зараз встане. Чого ж ти не встаєш ,братику ?Ну відкрий свої очі?Антон!!!
     Я міцно притискаюся до нього і мені здається ,  що він дихає. Він живий. Я намагаюся його розбудити. Я знаю ,  що вони все переплутали і мій Антон зараз встане. Але він не встає. В мене немає сил.  Я вже не можу кричати. Я відчуваю лише те , що всередині мене рухнуло все. Абсолютно все.  Я намагаюся встати і не можу.
     Я поклала голову Антону на  груди і просто лежу.  На ньому футболка,  яку я так люблю, синя з білими полосками. Він в мене такий гарний. Він в мене найкращий.
   Я так і лежала всю ніч на Антонових грудях і гладила його волосся. Всю ніч.  Безперестанку. Зранку почали всі приходити.  А я все ще не могла встати. Мені хотілось бути біля нього вічно.
    Приїхала машина і забрали мого Антона від мене. Його повезли в морг.  Мого братика, мого дорогого братика в морг.
     Я взяла в руки свій телефон. Ого , так багато пропущених. І знову хтось дзвонить.
    - Алло
    - Алло, Каролін, дуже співчуваю тобі,-  я не впізнаю голосу в трубці телефону.
    - А хто це це?
    -Маша.Тримайся. Ти сильна. - І наша розмова обривається .
    Я почула як тремтів її голос і як вона почала плакати в кінці розмови. Маша..... "  Ти сильна "... Так Антон завжди казав.  Він вчив бути сильною , але як же бути такою без нього?
     Я пішла переодягнутися - чорна футболка, чорна спідниця, чорна хустка.... я дивлюсь на все це і мені стає ще гірше .Я дивлюсь навколо : там стоїть Антонова кружка , там Антонова кофта. Тут навіть стіни пропахли ним.
     Я знову чую голоси.  Знову всіх впізнаю.  Знову чую маму і так само не чую мого Антона. Я вийшла на веранду.  На підвіконні лежить табличка, на ній пише: " Бондаровський Антон Сергійович 21.09.1990 - 10.09.2018. Я повертаю голову - стоїть кришка труни ,  а трохи далі несуть саму  труну. А в ній Антон.  Да , там мій Антон. В костюмі як наречений.  Ніколи не бачила його таким.
     Труну поставили.  Я підійшла. Дивлюся, а він такий красивий і все мені здається , що він от-от проснеться. Я сіла біля нього.  Всі щось вирішують,  бігають туди-сюди. А я просто сиджу. В нього каблучка на пальці як заведено одягати неодруженим хлопцям на похоронах.
    Що?! На похоронах?  Яких похоронах? Ні ,ні !!! Це все ж не сон?
    Думки знову розривають мене
Я знову не можу стримати свій крик.  В мене істерика. Я не можу дихати.Мені не вистачає повітря. Я вже не можу без нього.
    І мене вивели на дорогу , щоб я подихала свіжим повітрям. Знову дзвонить телефон.  Знову хтось співчуває мені і так само плаче.
    Я дивлюсь:  скрізь багато машин і людей. Всі їдуть до мого Антона.  Його всі люблять. Він дуже хороший.
     Я повертаюся до хати. Він так і лежить. Не рухається. Не відкриває очі.Антон, Ти маєш жити!!! але не живеш...
     Я сиділа аж поки за вікном не стало зовсім темно.
   - Каролін, поспи трохи. Завтра ще буде день,  поспи.
   Я не знаю ,  хто це сказав. Але я послухала. Хоча я не могла довго спати , прокинулася о другій ночі. Кожного разу так вставала ,  бо тоді приходив Антон і ми пили чай.
    Я прокидаюся , бачу маму.
   - Мам, Антон ще не прийшов додому? Де це він так довго?
    Я повертаю трохи голову і бачу Антона. Господи! Він помер.  Я забула про це.  Я так само чекала його вдома.
    Я підходжу до труни. Мій Антон ,  мій любимий, що ж ти тут робиш?  Це все-таки не сон? Не сон...
   В душі все розривається.  Чого всі навколо вірять ,  що він помер? він не помер! Це не мій Антон! Це хтось інший дуже схожий на нього.  Але ж він!