Рідний.Більше,ніж любов.

12. 09.2018

Я не встаю зі стільчика , що стоїть біля Антона. Я спокійна. Я намагаюся бути спокійною. Дивлюсь на нього: його голова трохи повернута до мене і він посміхається. Так, на його лиці посмішка. Я знаю , що він не хоче , щоб я плакала. Він всеодно поряд. Він завжди зі мною.
Я глажу його голову і тримаю за руки. Це останні години , коли він поряд. Залишилось зовсім трохи. Декілька годин і його заберуть. Я маю бути біля нього.
Навколо так багато людей. Всі в чорному , всі плачуть. А Антон мій посміхається. Мій ріднесенький братик.
Ще півгодини. Що я буду робити без нього? Я ж не зможу. Я ж його мала сестричка , яку він так любить... чи любив. Ми маємо завжди бути разом. Поряд один з одним.
Час так швидко летить. Чую кажуть : "рідні , зараз будемо виносити з хати."
Що? Як виносити? !?!? Вже?
Я бачу як підходять хлопці , хочуть забрати труну. Я не можу це допустити. Я падаю на коліна і тримаю її. Не треба його забирати! Хай мертвий , але буде зі мною. Я не можу відпустити. Я готова кричати , щоб мого брата не забирали. З ким я лишусь? З ким буду пити чай? З ким?!
Але його забирають. Спочатку забирають мене і тримають за руки , а потім виносять його. Чого мене ніхто не слухає? Чого вони несуть його? Я бачу у нашому подвір'ї так багато людей.
Таня... Там стоїть моя Таня... вона прийшла. Вона навіть не пішла у школу. Антон її теж любив. Він всіх любив.
Я намагаюся заспокоїтись , щоб мене не тримали. Щоб я могла бути біля нього. Далі буде тільки гірше.Я знаю .
Я іду , а мої ноги не хочуть мене слухати. Таке Сонце. Так тепло. Ми могли сьогодні з Антоном поїхати на кар'єр. Ой.... я знову повертаюсь в реальність. Нема Антона. Нема.
Ми доходимо до цвинтара. Яма... яма для мого Антона? Вона ж така глибока. Як він там буде сам? Зовсім один?
Підходжу до могили сестри. Евелінка... Тепер ти будеш з Антоном. Тепер ти не саменька.Люблю тебе , ангелочку. А я? З ким я буду? Тепер я буду сама. .. без нього....
Я глажу Антона по голові. Сонце так нагріло її. Він живий. В мене ще не померла надія , що він зараз відкриє свої очі. Антон. Почуй мене. Відкрий, відкрий очі! Марно... все це марно. Не чує. Не відкриває очі. Лише посміхається.
Чую: " рідні , прощайтеся з померлим." Чого так швидко?! Як прощатися? Я обіймаю його, цілую. Цілую в щоку, в лоб. Це останній раз. Я не можу його відпустити. Я навіть відійти від нього не можу. І мене знову тримають за руки. Мені знову не дають бути зі своїм братом.
Вони беруть і закривають труну. Я вже не бачу лиця мого любімого братика. Дорогий мій, що ж вони роблять??? Наче ріжуть мені серце.
Я не можу на це дивитися. Вони закривають мого брата. Я відвернулася лише на секунду , повертаюсь , а його уже опускають в ту страшну велику яму. Цього не може бути! Що він там буде робити? А якщо він проснеться ?
Я дивлюсь і мені самій хочеться впасти в ту яму. Я не можу його залишити самого. Така велика купа землі лежить. Ви хочете засипати його нею? ?? Я знаю , ви хочете , щоб ця купа землі навік заховала мого брата. Нелюди. Він має бути зі мною.
Це так страшно ...побачити як твою найдорожчу людину закопують і не могти щось зробити.Який це жах.
Я беру грудку землі і кидаю в ту яму. Потім ще одну, і ще одну.
Антон , може ти почуєш і проснешся? Поки не пізно, проснись , братику. Я так чекаю цього.
Вони забирають мене від нього. Сказали , що треба йти , треба кудись їхати , щось робити. Вони забрали мене від брата. Вони не розуміють , що без нього мені нічого не треба. Нічого не має сенсу , коли Антона нема. Він - це я . Всі думають, що закопали лише його. Ні , вони закопали мене разом з ним. Краще не жити. Куди ж без нього? Він - моє серце. Я не зможу жити . Я не зможу нормально жити. Не зможу