Куди дивляться очі: Наосліп

РОЗДІЛ 1

І ось я знову падаю. Навіть не відчуваю тої швидкості, з якою лечу до самого низу, неначе я повисла в повітрі. Так все темно та порожньо навкруги, як в моєму колишньому будинку, де я росла з малих років. А, може, і не в такому вже й колишньому?

Я вже абсолютно нічого не відчуваю: ні страху, ні болю, ні жалості до себе. Невже це і є так звана безодня, куди потрапляють після смерті. Не так я її собі уявляла, зовсім не так. Можливо, це знову витвір моєї хворої уяви. А чи дійсно все відбувається насправді? Ні, я, напевно, ще не прокинулась, це ж не перший раз зі мною таке траплялось. Правда ж? Але так довго мої жахи ще не тривали...

Темрява все ближче і ближче підкрадається, сильніше затягує мене до себе, запускаючи свої огидні та слизькі щупальці. Їхній голос такий солодкий, ніжний, ласкавий, як мед для бджіл на весні після довгого зимування, але потрібно не йти на цей звук, тому що капкан більше не відпустить назад до світла. Я намагаюся від них звільнитися, але як не стараюсь, як би не противилась, але моя свідомість вже була затьмарена. Щупальці ніжно мене заколисували, пестили, щоб було простіше виконати свій кривавий обряд. Їхній слиз повністю обгорнув всю мою шкіру, як обгортає мене повітря кожного прохолодного ранку. Він все пропалює на своєму шляху, щоб проникнути ще далі. Йому мого нікчемного тіла було занадто мало, він хотів набагато більшого – мою душу.

Я відчула, як все палає в мені, випалює, роз'їдає, ніби знову кинули у той святий старовинний вогонь, як колись робили з відьмами, щоб їх очистити, та й зараз також не виняток. Огидна чорна субстанція ніби намагається витіснити всю кров, яка тече по моїм ще живим жилах або текла колись. Цей слиз намагається повністю знищити все те людське, що в мені ще залишилось. А чи залишилося ще те єдине, що є святим у цьому грішному світі?

Тепер все в мені кричить від неймовірної болі. Таке відчуття, ніби зграя диких хижаків вирішила поласувати мною після тривалого голодування. Все тіло палає пекельним вогнем, виїдаючи фактично все на своєму шляху. Ніякої пощади та жалості. Так це схоже на сучасних «людей». Моє тіло з останніх сил намагається боротися за життя, але занадто пізно. Я більше не маю сил боротися далі. Я втомилася. Хочу нарешті віднайти спокій у своїй душі, але, на жаль, ніхто з великих монахів його не віднайшов.

Мої груди давить все сильніше і сильніше. Ніби хтось намагається їх вдавити в порожнечу. Ні, це я намагаюся кричати, щоб мене хоч хтось почув, але все марно. Ніхто не прийде. Потрібно спробувати озирнутися навколо, може, щось знайду для порятунку. Але не розумію, чому я нічого не бачу? Щось не дає розкрити мені очі, але вони зовсім не закриті, я їх відчуваю. Мене охопила паніка. Потягнувшись тремтячою та щупальце-подібною рукою до своїх очей, розумію, що не можу їх нащупати...