Куди дивляться очі: Наосліп

РОЗДІЛ 5

-Лайтен, вони тут! - почула я дзвінкий дівочий голос, що пролунав за моєю спиною. - От дідько! Ах ти ж падлюка! Що ти з нею зробив?

- Як же ви не вчасно, щури надоїдливі. По винищувати вас або каструвати, щоб не плодилися.

- Аніка, допоможи дівчині, я з ним розберусь, - а це був сильний та дужий голос, напевно, дорослого чоловіка. Він, напевно, був головним в цій команді. - Чому вам не сидиться в тих печерах, в яких ви живете. Зачіпаєте беззахисних людей, продаєте їх органи або просто для своєї огидної втіхи. За таке потрібно понести відповідну кару. Як ти думаєш?

- Хех, а ти спочатку дожени мене, сволота, а потім карай, як свою шлюшку, - єхидно пропищав той.

- Ти у мене будеш благати про пощаду, - зло проричав інший.

- Ей, ти мене чуєш? Хто ти і що з тобою він зробив? Ей, ти чуєш мене? – дівочий голос звертався до мене, але я не розуміла, що вона від мене хоче або просто не хотіла відповідати.

- Я...я, - раптом я почула постріли. Невже хтось помер? Але хто з них?

- Ох, тільки не це, - з печаллю проговорила вона, - хоч би у нього було все добре. Гаразд, ми трохи відволіклись. Бачу, що справи у тебе зовсім кепські. Що ж мені з тобою робити? – раптом дівчина обернулася в іншу сторону. - Лайт, ти де там так довго? Все дуже погано! – прокричала дівчина у порожнечу, але на мить, хтось швидко йшов у нашу сторону.

- Я вже тут, що з нею?- я відчула холодні руки на своєму обличчі, які били мене, щоб привести до тями, але нічого не виходить. - Довго вона не реагує на тебе?

- Здається десь 5 хвилин і...

- От же дідько! Ти глянь! Дикий наркотик. Її негайно потрібно реанімувати. У нас всього-на-всього є година, не більше.

- Але ми не встигнемо. До найближчої лікарні їхати та їхати.

- Щось придумаємо, ми не можемо її так залишати.

-Лайт, знову? Ти ж знаєш, що може бути. Якщо вона якась...

- Не переживай. Головне – врятувати та допомогти людині. Піди відкрий машину, я її віднесу, - в цей момент мене взяли на руки, але тіло почало сильно пекти, ніби знову роздули ці вуглики, що почали тільки згасати.

- Поквапся, якщо хочеш їй допомогти.

- Добре, - відповів швидко він і моє тіло піднялося вгору. Я відчувала, як мене несли, але боялася хоч трішки ворухнутися, щоб не розлетітися на тисячі дрібних уламків. Надіюсь, що мене не кинуть на дорозі помирати далі в самотності та наростаючому страху.