Куди дивляться очі: Наосліп

РОЗДІЛ 3

Коли машина вже нарешті була в пункті призначення, бать виключив скрипучий мотор автомобіля і почав збиратися. Він відсмикнув пасок безпеки, поправив свою темно-синю краватку та сорочку сніжно-білого кольору. Він не був занадто товстим чи худим. Слово кремезний та статний тут краще підходять для підкреслення його могутності та жорстокості. Напевно, він був першим красенем серед одноліток. Очі його були завжди зосередженими та серйозними. Вони виглядали якось дивно: ніби звичайне око, але сама райдужка була повністю темно-синьою. Такі очі пасували йому до повного образу. Своїм гребінцем батько швидко підправив пишну та срібно-білу шевелюру. Дивно, йому всього-на-всього 85 років, а вже має сиві волоси. Деякі чоловіки фарбують своє волосся, але мій батько не входить у їх ряди. Йому краще взагалі волосся обрізати аніж піти і пофарбувати його. Цікаво, якби він мав інший колір волосся чи виглядав трохи молодо, то був би добрішим до мене з матір'ю? Напевно, що ні.

Мати приводила свій макіяж до норми, тому що від спеки він трохи розтікся. Або не від спеки. Її очі були чимось схожі на батькові, але вони більше нагадували совині очі темно-коричневого кольору з золотими завитками. Очі мудрої та доброї сови. Але вони не були великими та круглими, а були вузькими та трохи видовженими, що для її маленького та вишуканого обличчя дуже пасувало. Вона поправила свій атласний костюм ізумрудного кольору. Він трохи прим'явся від того, що довго сиділа, але було не дуже помітно. Її погляд зупинився на мені і вона помітила, що я її розглядаю.

- Міранда, зніми ці дурні окуляри. Сонця зараз немає, а вигляд маєш трохи безглуздий! – з особливим натиском мати промовила ці слова.

- Я хоч так не зможу бачити бридкі обличчя цієї сімейки, – зло пробубніла я.

- Що ти сказала? – перепитала мати, хоча вона все чудово почула.

- Аманда, хай буде в окулярах. Немає зараз часу на ці безглузді суперечки – сердито відрізав батько. Напевно, від цих суперечок його вельми шановна персона виснажується або він не зацікавлений зараз сперечатися, але його наростаюче невдоволення я відчула усім тілом.

- Ну добре, але ти не будеш в них вічно ходити! – нагадала про неминучість буття моя люба матуся.

- Не переживай мамо, все буде добре, – з натягнутою посмішкою відповіла я.

- Візьми, будь ласка, коробку з випічкою. Не з пустими ж руками нам йти.