Пам'ятай своє коріння

Частина 20. Боляче не загубити, а знайти...

-Ось так це і було! - сказав УПА дивлячись на сестру. Вона опустила голову,а з ока потихеньку стікала слозинка.
-То виходить СРСР..., - Україну перебив брат
-Вбивця? - у відповідь Укра похитала головою, і тепер вона вже ридала і час від часу схлипувала, - Не плач, Лиско, у нас уже обмаль часу і нам треба вже йти, - він пригорнув її до себе, погладив, та витер сльози, - Ходімо!
        Вони встали, і пішли. По дорозі вони мало розмовляли. Лише час від часу щось згадували. Невдовзі між ними зав'язався щось схоже на діалог.
-УПА, - сказала дівчина, - нам ще довго йти?
-Я не впевнений, але якщо ми не поквапимося, то на нас там зачекаються, - відказав УПА. Між ними запала тиша. Але розмову продовжила українка
-Як ти гадаєш...
-Що?
-Вони........вони...., - дівчина зупинилася і опустила голову, - вони будуть раді мене бачити?
-Звичайно ж! А ти як думала?
-Просто може....., - тихо шепотіла вона
-Вони віддали б усе, щоб знову тебе побачити і почути, можеш і не сумніватися, що вони не будуть раді.
-Ти впевнений?
-На всі сто!
-Тоді добре, - сказала дівчина, а після цього "оживилася", - До речі, а які вони?
-Такі ж як і ти, - УПА посміхнувся
-Я серйозно, - сміючись сказала лисиця.
              Так вони і йшли. Їм було доволі весело. Вони вже й забули і про втому, і про те що на них уже чекають. Вони вже пройшли через величезні поля, та тепер ці двоє вже йшли через долинку, схожу на пасовисько. Де не де росли дерева. Долинка було вкрита частково квітами.
              Повстанець зупинився. За ним зупинилася і менше створіння. Хлопець дав сестрі сигнал і показав в даль. На справді не далеко від них була хатка, довкола росли дерева. Він нічого не сказав, але Укра все вже і сама зрозуміла. Вони вже були поруч.
              Дівчина ледь не літала від радості, з останніх сил стараючись поводити себе спокійно.
              УПА провів лисеня через сад. Він знав, що хто як не вона обожнює так сильно квіти. Україна з кожним кроком дивувалася і раділа ще сильніше. Тут було так гарно! Аж можна було подумати, що тут занадто вже прекрасно, для того щоб бути реальністю. Тепер брат зупинив українку, а сам поруч присів і....... Завив?
              Так це був клич. Дівчинка знала його досить добре. Так само він кликав своїх підданих коли ще був живим. Лев, який весь час йшов поруч з ними підскочив і швиденько перетворився в сокола, так само, як з самого початку їхньої подорожі. Тепер момент істини.
              Хлопець навіть приліг, після такої довгенької дороги. А дівчина присіла.
              Незабаром відкрилися двері хатки. Звідти вийшла ЗУНР. Це було середня на зріст жінка. Доволі молода. У неї були волосся трохи довші ніж лопатки, і трохи хвилясті. Одягнена вона була в вишиванку, по верх вишиванки була одягнена сукня сіро-блакитного кольору, а на ногах були червоні чобітки. На її плечах була червоненька хустка з різними візерунками. За високо піднятими лисячими вушками були квіти: маки і конвалії, але їх там було не багато. На її правій щоці знаходився герб на якому був намальований лев, а сам прапор був таким самим, як і в України. А її очі були неначе блакитне небо.
              Вони стояли один навпроти одного. Тиша. Україна стояла не розуміючи нічого. Так само стояла і ЗУНР. Але їхню тишу перервав УПА.
-Україно, - сказав повстанець лежачи на траві, - це твоя мама - ЗУНР.
-Мама? - перепитала Укра переводячи погляд з брата на маму.
-Україно? Невже це ти? - спитала Західна підходячи ближче.
-Так, - відказало лисеня.
              В ЗУНР від такої відповіді аж виступили сльози щастя. Вона підбігла до українки та обняла її з усієї жіночої сили, примовляючи:" Сонечко моє! Я за тобою так сумувала! Як же я рада тебе бачити!" Одноока обійняла маму у відповідь, прижимаючись да її теплого тіла, а з ока лилися сльози. Відпустивши з обіймів Західна Українська Народна Республіка погладила доцю по голівці.
-Ти вже так виросла, моє лисенятко! -   все ще гладячи по голівці казала вона, - А якою гарною стала!
-І сильною, - додав повстанець. Україна повернулася до нього і з невеликим рум'янцем подивилася на нього. А коли повернулася знову до мами, то поруч із нею стояв ще якиперевернутиййсь чоловік.
                  Цей чоловік був дуже високим, а особливо в порівнянні з Укрою. У нього були не дуже довгі, але трохи хвилясте волосся. Його прапор був такий самий, як і в України, але перевернутий. Його очі були неначе трава зеленого кольору. Одягнений він був схожу трохи на військову форму. Але на військовій формі є маскувальні елементи, а на цій формі, яка була у нього не було таких візерунків. У нього теж були чоботи, але чорного кольору. У цього чоловіка були кремезні плечі і така ж статура. Це був УНР - батько лисеняти. Це був золотистий лев. Його вушка час від часу високо в гору підіймалися, то знову підіймалися високо високо. А хвіст метелявся зі сторони в сторону. Він був радий її бачити не менше.
                  Він підійшов до України ближче і погладив її так ніжно, що навіть не вірилося, що такий сильний чоловік міг так ласкаво це робити. А потім обійняв її. УНР, як виявилося, був настільки високим, що йому довелося пригинатися, для того щоб обійняти.
-Як же я радий тебе знову тут побачити, моя донечко, - тихо прошепотів він на вушко дочці.
                  Це була доволі мила картина возз'єднання сім'ї. Навіть УПА, який не є фанатом таких видовищ посміхався. Тільки коли пройшло десь з хвилин 5 він відпустив її з обіймів.
                  Вони всі присіли біля УПА на травичці. Вони мило розмовляли на різні теми і розпитували Україну про все. А та охоче відповідала. Лисеня відчувало себе  тут так добре. Їй тут нічого не грозило. Щастя у неї було від кігтиків на задніх лапах, аж до кінчиків вух.
                  Повстанець в одну мить піднявся і сказав:
-Це дуже добре, але нам вже слід йти
-Куди йти й навіщо? - спитала одноока
-Для того щоб познайомити тебе з іншими твоїми родичами, - відповіда ЗУНР. Укра кивнула і встала.
-Тоді ходімо! - УНР теж встав і вони всі пішли.
                 Лисенятко дуже стомилося після тієї дороги з братом, але тепер їй знову треба йти. Дівчина по при втому йшла. Сила її слабшала. Вона відчувала себе трохи безпомічною.
                 І як вишенька на торті, коли сімейка була вже на пів дорозі, українка відчула в собі різку і сильну біль. Це таке ж саме відчуття немов би сотні тисяч голок колят її з середини. Вона зупинилася з надією на те що їй стане зараз краще. Але все сталося навпаки. Краще не стало. Лиска трусилася. З її очей мимоволі стікали сльози. Вона розуміла що ось ось впаде. Так і сталося, але їй пощастило, що її дбайливий братик спіймав її і поклав собі на руки. Одразу ж до неї підбігли і її батьки. ЗУНР положила свою руку на її щоку, витераючи сльозинки.
-У нас немає вибору, - сказав УНР стараючись утішити свою дружину, - Їй вже слід повертатися, вона ще занадто слаба, щоб осилити цю подорож,- мама України явно не хотіла покидати свою дочку, яку бачила вже другий раз за своє життя і смерть, але кивнула.
                З тяжким каменем на серці ЗУНР щось прошептала і Україна вмить почала розкладатися на маленькі частинки. За якийсь час від українки залишилася лише квіточка.
                Західна гірко заплакала. Їй було дуже шкода, але вона була безсила. До неї плижче підійшов УПА, та обійняв матір. УНР утішав її теж, як міг.
                Знову відчуття самотності рвало на шмаття і їх, і нашу героїню. Вона хоч і була слабка, але чула і відчувала все про що вони говорили і робили.
                В очах її була темінь, до одного моменту.