Школа №19

Частина 16

Пройшло кілька місяців 

- Ян дивися як падає сніг!
- Бачу, бачу - спокійно відповів той.
На дворі вже господарювала зима. Почалися зимні канікули, тому Ангеліна, Ян і Оскар планували розслабитися. Дорогою всі троє навіть забули про випадок який стався декілька місяців тому. Вони вирішили не розпитувати Яна про це, якщо це для нього така болюча тема. Тому всі вони зберігали вид ніби нічого не було, навіть якщо це не так. Різдво вони хотіли святкувати разом, але Ангеліна вирішила що відсвяткує з батьками. У них досить холодні відносини, тому для неї і її батьків це - час примирення. Хоча вони навіть і не здогадувалися який різдвяний подарунок принесе їм Орест.
Перед самим Різдвом, Орест щоб помститися, і згадати про себе Яну вирішив забрати у нього найважливіше, найдорожче для Яна. Відправивши своїх людей стежини за ними, він дізнався що тепер двоє хлопців безтурботно гуляють містом насолоджуючись красою зими. Під'їхавши на машині він почав чекати відповідного моменту.
- Вже холодно, може йдемо додому? - запропонував Ян
- Невже? Та ніби, ще нормально - відповів Оскар випустивши пару з рота.
- Дуже... - буркнув Ян.
Стоун поглянув на в круги. Сніг, великі будинки, деякі засніжені машини, і люди які поспішають скупитися до свята. Та його погляд прикувала одна єдина машина, яка ніби весь час їздила за ними. Може в нього галюцинації? Але ж він нічого такого не вживав.
- Що таке? - занепокоївся Оскар
- Нам потрібно вшивати - прошепотів Стоун
Оскар простеживши за поглядом Яна, тепер також бачив підозрілу машину. Не встиг нічого сказати, як Ян вже тримаючи його за руку, починає кудись тягнути. Завернувши за будинок, вони ніби були в тіні.
- Та що сталося?! - гнівно спитав Оскар
 - Нічого...ходімо додому, холодно - пояснив Ян, хоча погляд був десь далеко. 

***

Увечері Оскару прийшло повідомлення від Яна. Той хотів зустрітися з ним, Оскар був радий, та якесь дивне відчуття було у нього, тай Ян зазвичай телефонує ніж пише. Та все ж може він уже на місці зустрічі, або це якісь сюрприз про який він не хоче говорити? Всі варіанти можливі. Та Оскар швидко відігнав від себе ці думки, швидко одягнувся і попрямував до свого Лиса. Його все ж таки насторожило місце зустрічі, покинута будівля, схожа на лікарню, або щось таке. Було темно, і моторошно, а людей тим більше не було. Та ось тут до Оскара дійшло хто міг бути самозванцем. Орест. Та ще кістка в горлі. Сміт був біля будівлі оглянувши її ще раз, щоб бути впевненим, найманих вбивць снайперів нема. Був лише він, тиша і темрява яка лякала його. Оскар вже зробив кілька кроків по снігу, як відчувши погляд який буравив його спину. Він обернувся. Оскар встиг побачити чорний силует людини, а після пекучий біль голови. Впавши на холодний сніг Оскар відключився.
Очі нарешті відкрилися, Оскару відкрилася ясна, і чітка картина кабінету. Великі вікна, стіл, великий кабінет, в який ледь потрапляло нічне світло. Оскар хотів поворухнутися, але відчув щільні мотузки на руках. Голова гуділа не даючи зібрати думки до купи. В роті був присмак металу, він мабуть довго лежав на снігові, адже його тіло надто холодне.
- Оскар! Завітав в гості? - прозвучав знайомий Оскару голос. Слова луною прозвучали в нього в голові.
З тіні вийшов головний винуватець цієї дешевої вистави. Орест усміхався як ніколи, навіть коли у нього все йде за планом він усміхався фальшиво. Складалося таке враження ніби він навіть ніколи не вмів це робити, або робив це через силу. Хай там як, Оскару було гидко бачити його обличчя. Орест підійшов до блондин.
- Вибач, але я без запрошення - спокійно відповів Оскар
- Як смішно - Орест склав руки разом перед собою так, що навіть кісточки були білі.
- Послухай, я б ще затримався у тебе на вечірці, але мені пора
- Вечірка. - глухо повторив Орест, - Я покажу як я люблю розважатися
Щоб в глибині Оскара перемкнуло на цьому моменті. Він і розваги? Щось не добре. Цей псих може зробити, що завгодно. Але якщо він помре тут і зараз від рук людини яка знає правду про Яна, то чому б і не спитати?
- Що ж, якщо я тут помру, - зітхнув Оскар - Зроби ласку...
- Розповісти минуле Яна?
Оскар через силу, але кивнув. Орест на хвилину замовк дивлячись на нього холодним поглядом. Цей час минав вічність для Оскара, і на відповідь блондин уже перестав сподіватися. Та в останню мить Орест заговорив:
- Йому було більше шістнадцяти коли я вперше його зустрів. Він сидів посеред дороги, наляканий, брудний, та худий. Мені стало шкода його, а коли він підняв на мене свої червоні від сліз очі в мені все перевернулося. Він навіть у деякій степені нагадав мені беззахисного та дикого кошеня, якого покинули та завели іншого.
- Його покинули батьки?
- Ні, батьки вимагали від нього більше ніж він міг зробити. Тому він втік від них, як тільки була нагода, а потім його знайшов я. Забігаючи наперед скажу, так у нас була близькість. Але не часто, я майже весь час працював.
- Проти його волі? Як низько! - процідив Оскар
- Якби він мене слухався, жилось би йому по інакшому. Він був трохи не контрольованим, навіть намагався втекти і від мене багато разів. Але я так звик до нього, що не збирався його відпускати - Орест потер піднісся при згадці про це. - Він увесь час хотів свободи! Ігноруючи все що в нього було, і те хто у нього був. Тому так, мені довелося переходити до, трохи незвичних методів у всякий раз коли той мене не чув.
Тепер Оскару було відомо майже все минуле Яна. Було відомо що пов'язувало цих двох. Ще йому було цікаво як відреагував Ян, якби дізнався що блондину відомо про його минуле? Мабуть був би розчарованим, але найбільше розчарованим фактом що блондин знає минулим, чи тим яке було його минуле? Що ж напевно Оскар про це не дізнається, адже помітивши як Орест попрямував до свого коричневого новенького стола. А через секунду паніка почала рости в душі Оскара як ніколи. Було темно, але зимові промінчики місяця допомогли блондинові ясно побачити чорни пістолет.
- Вбити вистрілом в голову?! - трохи злякано сказав Оскар, а після додав - Трохи банально
Орест його слова проігнорував. Все ще тримаючи в руці зброю, Орест повільно ступав до нього.
- Будучи на твоєму місті, мені було б погано від думки про смерть на очах у коханої людини - задумливо почав той, але Оскар уже починав розуміти про натякає Орест, і йому стало ще зле - А про те що у мене на очах помре мій коханий, і мови нема
Орест почав розглядати в руках зброю. Поглянувши на Оскара і побачивши ледь помітний жах він усміхнувся. І знову таки як бездушна лялька, в очах якої не було нічого. І це лякало Оскара ще більше, як Ян міг повірити людині в очах у якої не було навіть натяку на життя. Тай взагалі когось любити? Все що він розповідав, про його кохання з Яном, для Оскара це - брехня. Хоча так і було.
- Ти хочеш змусити Яна страждати. То про яку любов може йти річ?! - крикнув до Ореста Оскар. Здавалося таке враження ніби він хотів хотів щось розбудити в середині цього чудовиська. Але було без сенсу, Орест стояв дивлячись на нього з усмішкою. Ще хвилину вони дивились одне на одного, поки Оскар не зібрав останні крихти сміливості і не процідив:
- Навіть не думай його торкатися!
- Тоді спробую торкнутися тебе - Орест присів біля сердитого блондина - Що тобі більше подобається? Ніж, чи переломи?