Школа №19

Частина 14

Леонідович спостерігав як Стоун з великою розгубленістю дивиться на незнайомця. Складалося таке відчуття, ніби він не витримає холодного погляду, і втече ніби налякана дитина. Та знаючи Стоуна Леонідович знав, що такого не станеться.
- Що, ж - прочистив горло директор, - Може вас залишити?
- Так буль ласка - відповів незнайомець, і легко усміхнувся.
Через мить за директором закрилися двері. Ян дивився на людину з минулого, і сам собі не повірив. Він а ні трохи не змінився, можливо лише з'явилося бажання його вбити. Таке ж саме світле волосся з відтінком сірого, корені яких були чорними. Ті ж самі карі холодні, і спокійні очі. Тоненькі губи, рівний ніс, і блідий відтінок шкіри. Чи це здавалося через тьмяне світло яке пробивалося через вікно? Незнайомець простягнув йому руку.
- Награвся в хованки?
- Що? - не зрозумів Ян поки в голові почали літати спогади від минулого, страх, біль, чи навіть близькість проти його волі.
- Ми повертаємося Ян - повторив той
- Я..я повертатися не збираюся! Ян відступив крок назад, - Думаєш я пожертвую своїм щастям заради тебе Оресте?
- Ти маєш на увазі того блондина? - спитав Орест, - А, він взагалі знає про твоє минуле?
- Йому знати не обов'язково, ти і так вже йдеш геть
- Поправка ми йдемо геть - Орест показав пальцем спочатку на себе, а потім на Яна.
Стоун відчув як паніка наростає по тілу. Він знав цю людину, і знав, що Орест піде на все щоб отримати бажане. Навіть якщо доведеться вбити когось, і не важливо проста ти людина, чи велика «шишка».
- Ти дуже підло вчинив коли втік від мене - Орест повільно почав підходити до Яна, - У тебе було все, а ти так дурно вчинив. Але ти знав, що я тебе знайду, де б ти не був. Хоч на іншому кінці світу. Я все одно тебе знайду, і поверну тебе на місце.
- Ти взагалі чуєш, що ти кажеш?! Божевільний!
- Та не вже? - він був близько тілом до Яна, поклавши руку на підборіддя хлопця, і трохи піднявши його, він усміхнувся.
- Я був як в клітці. Був для тебе як іграшка, з якою коли ти приходив грався як захочеться! Хотів цього я, чи ні! - кричав Ян, - І після всього ти приходиш, щоб забрати мене знову до пекла? З якого я ледь вибрався живим? Та пішов ти!
Для Яна, це був крик душі. Він нарешті сказав Оресту все, те що тримав в собі. Все те що накопичилося за всі роки життя з ним. Та дивлячись на без емоційне обличчя Ореста гнів ще більше розпалився. Це його дратувало завжди. Коли Ян хотів достукатися до нього, Орест завжди переводив тему розмови роблячи байдужий вираз обличчя. В такі моменти Ян ледь тримався, щоб не роздерти лице на шматки. Так і тепер, говорячи все що накипіло за роки ув'язнення, його дратувало кам'яний вираз.
- Ти б хоч зараз, щось відчував! Давай! Зміни своє обличчя, хоча б раз!
- Заспокойся - не голосно сказав Орест, взявши за волосся Яна він направив Стоуна обличчям до стіни. Звук глухо пролунав по кабінету. Від болю Ян скривився, - Мені завжди подобалося як ти сердишся. Тому я завжди робив такий вираз обличчя.
- Псих... - прошепотів Ян.
Оресту не сподобалося як веде себе Ян з ним, тому побачивши стіл на якому красувалася табличка з надписом «Д. Леонідович», він кинув Яна грудьми на стіл, тримаючи його руки однією своєю.
- Тільки спробуй!
- Уже - усміхнувся Орест підсунувши руку йому рід сорочку.
Ян відчув холодну руку, навіть під щільною тканиною рукавички. Краєм ока Орест, побачив замок на дверях кабінету (так він там був завжди). Почувши звук замикання Ян здригнувся. Орест навіть отримував задоволення від того, як Ян робить спроби вирватися, але безуспішно. Орест був трохи крупнішим, і вищим за нього, тому він зміг утримати того у своїй хватці. Ян зрозумівши, до чого веде Орест, почав обливати того триетажним матом. Орест лише усміхнувся ігноруючи його слова.
- Давай я тобі нагадаю, чому тобі треба слідкувати за своїм язиком - з помітною погрозую заявив Орест.
Звук ременя. Різкий біль між ногами. І рука Ореста на його губах.

***
Оскар з Ангеліною збиралися додому, але без Яна вони йти не хотіли. На дворі було похмурно, здається буде дощ. Навіть його запах стояв не тільки на дворі, але й всередині школи. Зустріли вони Леонідовича випадково. Біля виходу, Ангеліна вже хотіла запропонувати пошукати Яна, або директора, як він тут як тут.
- Ви Яна не бачили? - спитав Оскар у Леонідовича
- До нього навідався друг. Він мабуть ще в моєму кабінеті - спокійно відповів той.
- А, що за друг? - с підозрою спитала Ангеліна
- Не знаю. Може перевірити чи ті двоє живі? А то Ян не був дуже радий його бачити
- Щось у мене погане передчуття. Ангеліно давай навідаємося до них
Ангеліна кивнула. Вони покинувши Леонідовича пішли до його кабінету, дорогою Ангеліна відчувала як переживає Оскар за свого Яна. Біля дверей блондин спочатку приклав вухо до дверей. Тихо. Спробував відкрити, але вони були закриті.
- Ян? Ти там? - покликав Оскар його, але ніхто не відповів, - Ян! Стоун зараз же скажи що не будь! Ян!
Оскар почав злитися. Хоча він не знав на кого, на себе що не пішов за ним, чи на Яна який не відповідає. Та вже через мить двері відкрилися. У дверях був Ян. Змучений, синяк на лівій щоці, одяг зім'ятий та майже стягнений з його тіла. Волосся стояло аби як. Але головне що кидалося в очі, це слід від руки на його шиї. Червоний, свіжий слід.
- О боже... - з жахом прошепотіла Ангеліна.
Ян не втримавши на ногах, почав падати, проте руки блондина його спіймали. Сміт тримав його міцно, так ніби він кудись пропаде.
- О боже! що сталося? - спитала Ангеліна
Ян лише помахав головою, з боку в бік. Оскар не знав, як правильно реагувати. Одразу спитати, що сталося? Хто це зробив? Коли зробив? І піти шукати цю тварюку. Чи просто дозволити Яну оговтатися, і розповісти. А поки йому потрібно в лікарню.
- Ходімо додому - ледь чутно мовив Ян
- Ні, ні. Тобі потрібно в лікарню, може в тебе є щось серйозне!
Оскар хотів звучати якомога стриманіше. Але гнів, та відчай розривали його.
- Оскар. Додому! - процідив Ян.
- Може і справді, відвезти його додому. Нехай заспокоїться, а потім все інше - погодилася Ангеліна.
- Добре - зітхнув Сміт