Фінал не можливо вгадати

Частина 16

  Дазай, на диво, легко зміг покинути територію своєї "в'язниці", без зайвих перешкод, у вигляді охорони чи Морі. Але хлопець сприйняв це просто як везіння і опинившись за воротами дому швидко кинувся до моста, де зараз знаходився Чуя. Йти туди було не далеко, тому Осаму не став тратити ще час на те, щоб викликати таксі, а вирішив дістатися місця призначення на своїх двох.
Все було як написав Чуя. Він сидів на мосту, спершись на стовпчик від фонаря з пляшкою недопитого віскі в руці.
— Чуя!
Той відразу зреагував на голос і повернув голову в бік Дазая.
— Осаму...
— Чуя, що ти тут робиш? — Дазай підійшов ближче і жахнувся від побаченого. Накахара був весь побитий та зі зв'язаними руками. На його обличчі не було живого місця, — що... Що сталося?
— Осаму...тікай. Це пастка...
Чуя ледве міг говорити. Кожне слово давалося йому із великими зусиллями.
— Чуя, не рухайся, я допоможу. — Хлопець кинувся швидко розв'язувати руки другові, він вже помалу починав панікувати, так як почав розуміти,чому йому так легко вдалося втекти. — Хто це взагалі зробив?
Але Чуя не відповів, він втратив свідомість. І відразу після цього Дазай відчув, як його вдарив хтось ззаду по голові. Від чого він також знепритомнів.

Коли Дазай прийшов до тями, то не відразу зрозумів де знаходиться. У приміщенні було темно, сиро, холодно та нестерпно смерділо пліснявою. Коли хлопець вже повністю отримав здатність ясно мислити, то помітив, що у кімнаті все таки є одне джерело світла у вигляді одинокої лампочки, що віддавала тускле світло, але для того, щоб розгледіти інтер'єр було достатньо. Точніше відсутність інтер'єру. Тому що у цій кімнаті не було нічого окрім стула, на якому сидів зв'язаний Дазай. За дверима було чути чиїсь кроки, які ставали все чіткішими. І ось замок   клацнув і двері відчинилися, пропускаючи за собою світло, що було явно яскравіше ніж світло від лампочки. До кімнати зайшов якийсь чоловік — високий, мускулистий та із татуюванням на шиї. Він розв'язав Дазая а потім схопив його за руки і повів у невідомому напрямку.
Йдучи світлими коридорами Осаму раз за разом озирався і намагався зрозуміти де він знаходиться, але, на жаль, це приміщення було йому не знайомим. Йшли вони досить довго, принаймні так здалося Дазаю. Але коли вони прийшли до назначено місця, то хлопець нарешті зрозумів де знаходиться. На столі у невеличкій кімнаті стояли різні колби і пляшечки. Одні були пусті, а інші містили у собі якусь рідину. Також Дазай помітив і шприци, а за столом стояла жінка у білому халаті та масці. Сумнівів немає, це і є та сама лабораторія Морі. І тільки зараз Дазай помітив, що у кімнаті є ще операційний стіл, а на ньому лежить... Чуя? Так, це точно був він: побитий, без свідомості і прикований наручниками Чуя.
Дазай відразу спробував дістатися до друга, але вирватися із рук охоронця було неможливо, в першу чергу через те, що Осаму був знесилений. Тут двері знову відчиняються і до кімнати заходять двоє людей. І хоч вони і були в масках та не впізнати їх було не можливо.
— Морі і Верлен — зі злобою у голосі сказав Дазай, — я і не сумнівався у тому, що це все ваших рук справа.
— Ну взагалі, це була ідея Верлена. І вона виявилася настільки геніальною, що я не міг не погодитися.
— Яка ще ідея? — У голосі хлопця вчувалася ціла гама емоцій: страх, злість, розчарування, відчай.
— Ох, ти сам зараз усе побачиш, синку.
Верлен подивився на жінку у білому халаті і кивнув їй. Після чого та підійшла до столу і взяла в руки шприц із якоюсь невідомою рідиною і направилася в бік Чуї.
— Що... Що вона робить?! Зупиніть її! — Дазая охопила паніка, коли він зрозумів, що Чуї погрожує небезпека, він намагався вирватися, але усі його зусилля були марними.
— Заспокойся і спостерігай — спокійним голосом сказав Верлен, — ви самі винні у тому, що відбувається. Якби ні ти, ні мій без толковий братик не стали пхати свого носа куди не слід, то ви жили б зараз спокійним життям і насолоджувалися один одним. Але ви обрали інший, плачевний для вас, шлях.
— Що це за рідина?
— Оу, ну це доволі цікаве питання. Розумієш, у мого братика ще від народження просто жахлива алергія на апельсини. Тому, як ти вже зрозумів, основним компонентом являється апельсиновий сік, ну і ще звісно є декілька компонентів, які підсилять ефект.
— Що ти маєш на увазі під "підсилять ефект"?
— Він проживе ще не більше одного місяця, — відповів Морі замість свого напарника.
Від цих слів світ Дазая перевернувся із ніг на голову.

Місяць...

Не більше одного місяця...

Чуя... Через місяць...

Усі ці думки повністю затуманили розум Дазая. Він вже навіть перестав намагатися вирватися. Та й взагалі, йому здалося, що він навіть перестав дихати. До реальності його повернуло те, що він побачив, як медсестра кладе на стіл уже порожній шприц... Уже пізно щось робити...
— Чуя... — Коли Осаму нарешті відпустили руки він за кілька кроків подолав відстань між ним та операційним столом, — Чуя... Відкрий очі. Ти ж ще повинен бути живий...
Накахара наче почув його слова і прийшов до тями.
— Дазай... Що відбувається? Що це за місце?
Чуя з радістю озирнувся б і подивився сам, але в нього ледь були сили говорити.
— Ти не переймайся, — по щокам Осаму покотилися зрадницькі сльози, — все буде добре... Я знайду спосіб вибратися звідси. І ліки тобі я також знайду.
— Ліків від цього немає, — у розмову втрутився Верлен, — Чуя, не хочеться тебе розчаровувати, але жити тобі лишилося не довго, — тон у нього був доволі веселий, що ще більше дратувало Дазая.
— Через кілька днів ми вас самі випустимо, так що не хвилюйтеся, голубки, — насмішкуватим голосом сказав Морі, виходячи із кімнати.

Їх і справді відпустили, як і обіцяли. Хоча який у цьому був сенс, Чуя скоро помре, а Дазай навіть не уявляє, що робитиме далі. Такий поворот подій був доволі неочікуваним та трагічним для хлопців...
Чуя стояв на краю багатоповерхівки, де вони вперше зустрілися з Дазаєм. Відколи їх відпустили минуло два дні. І за цей час хлопці так і не поговорили, адже жоден із них не зміг знайти потрібних слів.
— У першу нашу зустріч все було навпаки, — пролунав голос за спиною Чуї.
— Навіщо ти прийшов?
— Ти думав, я дозволю тобі зробити це самотужки? Ми стільки всього пройшли а ти хочеш лишити мене самого, та ще й ось так не попрощавшись.
Блакитні очі із гіркотою подивилися у карі.
— Мені все одно не довго лишилося. Я просто позбавлю себе від страждань, які мене очікують в останні дні. Тобі не потрібно цього робити.
— Потрібно, — Дазай ступив на край і таким чином опинився на одному рівні із Чуєю, — тому що без тебе, це життя немає сенсу.
Ці слова були для Чуї наче бальзам, що заживляє душевні рани. Між ними було стільки ще не сказаних слів, але говорити їх зараз було вже пізно. Та й взагалі не так вже й важливо, адже обоє знали, про взаємність та щирість почуттів одне одного.
— Осаму... Я тебе...
— Тсс, — Дазай притулив палець до губ Чуї, за тим нахилився і ніжно поцілував, — я знаю. Я також люблю тебе, персику.
— Разом?
— До кінця!
Хлопці заключили один одного в міцних обіймах. Всього через секунду Чуя вже перестав відчувати під ногами тверду поверхню. Натомість їх оповила невагомість та легкий вітерець. І тільки зараз Накахара відчув у середині біль. Але він був зовсім не такий як зазвичай. Це був солодкий біль з усвідомленням того, що він зустрів найкращий кінець з усіх, які тільки могли бути. І нехай він і не помстився Морі, але зараз це вже було не важливо. Важливо було тільки те, що його обіймає Дазай Осаму...