Школа № 19 Це Кінець?

Частина 3

Ян роздратовано спостерігав як нова вчителька пройшлась рукою по столу, на якому колись сиділа Ангеліна. Вона посміхнулася кутиком губ, Стоун помітив це, тому не зміг змовчати. 
- На тому місці колись сиділа Ангеліна. Вона померла два роки тому. - пояснив Ян, не ховаючи свого не задоволення.
- А, так. Я чула про цей випадок, - вона умостилася за стіл ніби пробуючи його, чи підходить він їй. Чим далі, тим більше це дратувало Яна. Вона ніби знаючи, робила це навмисно. - Мені шкода, що вона так загинула. - додала вона. Хоч і хотіла звучати співчутливо та їй цього не вдалося. Ба більше Ян почув замаскований сарказм у її словах, і трохи скривився. 
- Вірю - невдоволено буркнув Ян. 
Пауза. Ельвіра дивилась прямо в очі хлопця посміхаючись, Ян же хотів вже йти, та його зупинив неочікуване питання дівчини: 
- Ви заміжні? 
Стоун перевів погляд на неї. Здивований, та скоріше обурений погляд. Вона без всякого сорому й далі посміхалася. Він не любив розповідати про себе, та ще й незнайомій людині. 
Хлопець хотів щось відповісти, та двері відкрились. 
- А, он де ти де! - зайшов Оскар, він звертався до Ельвіри. Та помітивши де сидить вчителька, помітно похмурнів. 
- О, то це ти мені покажеш школу, - вдавано здивувалася Ельвіра. - Я думала це буде твій друг. - вона кивнула на Яна.
- Покажеш школу? - втрутився Стоун.
- Леонідович попросив. А що? 
- Та ні. Нічого. - тихо та невдоволено відповів Стоун. 
Після він залишив кабінет. Залишивши Оскару неприємний залишок на пам'яті.
Ельвіра уважно слухала Оскара, іноді кидаючи свій хижий погляд, від якого Оскару було не по собі. От якби він знав, що означав цей погляд, то одразу б зробив все, щоб позбутися цієї вчительки.
Взагалі Оскару її зовнішній вигляд асоціювався зі змією. Класичні коричневі штани, які були ідеально рівними, схоже вона перфекціоніст. Що на неї також дуже схоже. Чорний теплий гольф, з довгим коміром, який прикривав всю шию. Спостерігаючи за їхнім діалогом Оскар помітив, її улюблений жест - складати руки в замок та класти перед собою. Коли закінчився коротка, але стисла розповідь про школу. Під кінець блондин показав їй клас у якому у неї буде перший урок у цій школі.
- Ну що ж, - почала Ельвіра коли обоє зупинились біля дверей класу. - Дякую за екскурсію
- Немає за що. Мені пора, бувай! - імітувавши щиру посмішку сказав Оскар.
Ельвіра лише сухо посміхнулася. 
Не рахуючи те, що сьогодні Жанна Ефімова піде на пенсію, а сьогоднішній день - останній день у школі, то для Стоуна все йшло як зазвичай. Ну майже зазвичай. Коридором, у кінці якого знаходився дев'ятий клас, він раптово зустрів Ельвіру. Вона стояла та ніби чекала на нього. 
- Ельвіра Сергіївна, який приємний сюрприз. - збрехав Ян. 
- Прошу тебе, просто Ельвіра. - наполягла вчителька.  
Це сам Ян знав і так. Він збирався так до неї звертатися завтра, ну або після кількох днів. Тому, цю фразу він пропустив, вдав ніби не чув. Для нього вона звичайна вчителька, не більше. 
Ельвіра зізналася, що вона і справді чекала його, щоб вибачитись за те тупе питання з ранку. Здавалося їм було щиро шкода за своє необдумане питання, але щось йому не подобалось в ній. Однак він швидко забув про ці думки. На знак їхнього примирення вони потиснули один одному руки.

2:30 

Троє вчителів стояли на сходах школи. Сонце вже майже сідало за горизонт, даруючи останні на сьогодні промінчики сонця. Навколо гуділи учні, які були щасливі нарешті піти додому. Однак вчителів щасливими не назвеш. Ян та Оскар розуміли, як тільки Жанна переступить ворота школи, вона перестане бути вчителем, вона буде звичайною літньою жінкою. Сум охопив їх своїми міцними руками, звичайно вони іноді будуть навідувати стареньку, але це зовсім не те, коли вона була ще вчителем.
Невдовзі до них долучився і директор який йшов додому, та не попрощатись з Жанною він не міг. 
- Була рада вчителювати тут Леонідовичу. - посміхнулась Жанна. Вона єдина хто був спокійним та веселим. 
Директор нічого не відповів, лише усміхнувся на у відповідь. 
- А ви бережіть один одного, - звернулась вона до хлопців. Оскар не ховав засмученого обличчя, а от Ян був більш стриманим. Жанна сховала усмішку, здалося ніби з усмішкою настала мертва тиша: - У вас попереду важкі часи. Не забувайте слухати один одного. 
Наостанок Жанна обняла хлопців так міцно ніби це були її сини, а після вона попрямувала до воріт, а там додому. В останню мить Леонідович запропонував її провести. 
Сонце вже давно немає, а хлопці все ще дивляться в сторону Жанни якої вже немає.