Нова компанія, все те ж вино,
все по-новому наче, хто зна,
куди й коли звернув той шлях,
як втратив все, наче й нічого.
Коли всі люди одні шахи,
події лиш як поле в клітку,
чи золоту і срібну, хтозна,
чи може все ж у чорно білу.
Коли нове прикрила старість,
все незвичайне та байдужість,
живу і хтозна як ся бути.
Йду знову в місце, де всі люди.
Іду і їду, потім сплю,
чи вдень, чи вранці, може ніч вже,
і все заплуталось тому,
втрачаю новий день помітно.
А не помітне лише те,
як далі бути, як там жити,
щоб постріл знову не знайшов,
і куля не проникла в тіло.
Чи є бронежилет на тілі,
чи може невразливий я,
а може байдуже, так звично,
допоки не помре зоря.
Так все ж та сторона на полі,
можливо чорна, золота,
як середина небайдужа,
допоки не помічу я.
Допоки не засяю світлом,
допоки тінь не кину всім,
допоки порох у повітрі,
до той коханої зими.
Чи може радість спонукає,
чи може так гормони б'ють,
а відчуття наче вбивають,
і в темряві лише тому.
Безодня хмар, безодня світла,
лиш фікція посеред дня,
що непомітна нам ніколи,
така планета в нас, Земля.
Втрачаю подих ненароком,
втрачаю жагу до життя,
та не залишу я ніколи,
потуги, як кричить зоря.
Не кину тишу, спокій ночі,
ми з ними раз і назавжди.
І ця вся вічність не втамує
мої амбіції слабкі.
