Prisma

Епізод І - Дім, в якому...

Що відчувають люди, коли прокидаються? Напевно, зовсім не те, що відчув я. Не знаю, як пояснити пробудження "ніщо". Темрява, і раптом, ти відкриваєш очі, а перед тобою невідомість. Мені здається, кожен крізь це пройшов, коли народився. Але тоді наш мозок не був пристосований сприймати інформацію такою, як ми її сприймаємо вже дорослими. Чи як назвати ці перші хвилини життя?
Я дивлюся прямо перед собою, і мій погляд упирається в попелясті хмари. Вони м'якими хвилями повільно пливуть таким недосяжним і безмежним небом, розкресленим тонкими гілками голих дерев. Неймовірно. Я бачу це вперше, але знаю всьому назви. Отже, я колись жив... Я.... Хм. Чому ж так легко не відшукується відповіді на запитання: ким я є?
Я спробував відчути себе, щоб зрозуміти це. Начебто можу навіть рухатися, хоча це виходить з великими труднощами. Тіло зовсім мене не слухається, і я й гадки не маю, всередині чого перебуваю. Клітка? Ні. Я зв'язаний? Схоже, але не зовсім. Відчуття, що я у якомусь мішку.... Ні. Я і є мішок?!
Усе таке блякле й розмите, ніби я дивлюся крізь щільну сіру тканину. І все ж мені вдалося розгледіти кам'яні плити, що оточували мене. Я, що, на кладовищі? Чудово. Я був мертвий? Або мене вважали мертвим? Навколо одні тільки надгробки і стели, що тонуть у високій траві, а між ними, подекуди, ростуть дерева, як біля моєї могили. Моєї могили. Як звучить.
Ану-ану, на що ж я схожий? Я бачу лише обриси чогось, ем, плюшевого? Це мої... Лапки? Я що, іграшка?! Якого біса?! Ні, такого не буває. Іграшки не бувають живими, хоч якими б вони плюшевими не були. Адже я можу думати, худо-бідно щось відчувати. Я впевнений, що колись був людиною. Але, здається, тепер моя душа чомусь перебуває в цьому м'якому тільці. Сподіваюся, я не миле рожеве звірятко. Хм, кольори. Або цвинтар справді настільки сірий, або я дійсно не можу розрізняти кольори.
Я в змозі трохи поворухнутися, проте це дуже схоже на передсмертні конвульсії. Про те, щоб кудись піти чи бодай вибратися з цього місця, навіть думати не варто. Життя вдалося. І як я тільки примудрився? І так, хто я? Потрібно хоча б ім'я собі придумати, поки не згадаю своєї попередньої реінкарнації. Хм, реінкарнація. Яке вдале слово мені спало на думку. Буду Реінкарнацією. Ні, занадто довго. І душа моя начебто чоловічої статі. Отже, Реінкар... Реінкор! Так! Мені подобається.

30 жовтня, вівторок.
Ось вона – рідна вулиця. Кожен двір, кожен будиночок, дерева і кущі, здавалося, залишилися такими ж, як і дванадцять років тому. Лише невловимі деталі нагадували про те, що час усе-таки минав. Наприклад, сусід через будинок вирішив перефарбувати свою огорожу. А он там посадили декілька нових дерев. Дитячий майданчик, навпроти будинку, зовсім постарів і зблід. Його гойдалки тихо поскрипували, погойдуючись від вітру й навіваючи тугу за минулим. Схоже, діти тут рідкісні гості.
Дівчина підійшла до свого паркану. Колись яскраво-помаранчева фарба вигоріла і майже вся облупилася, залишаючи після себе хитромудрий візерунок з іржі. "М-да, здається, батько зовсім забив на догляд за подвір'ям, – подумала вона і смикнула за хвіртку. Та виявилася зачиненою. – Хм, хто б сумнівався. Невже доведеться лізти через паркан, як останній злодюжка?". Висота огорожі була невеликою, лише трохи більше двох метрів, проте для особи зростом у півтора, здалася недосяжною.
Постоявши з хвилину і запевнившись, що вулицею ніхто не йде, вона розбіглася і, відштовхнувшись від металевого полотнища, підскочила, щоб зачепиться за верхній край. Недоліт. Дівчина впала на тротуар, а паркан лише гулко відгукнувся на її спроби здертися. У сусіда загавкав собака.
– Чорт... Я так просто не здамся... – зло прошипіла горе-альпіністка і піднялася, потираючи зад. Рюкзак за спиною заважав і тягнув униз, змушуючи його кинути на вулиці. Але дівчина не була впевнена, що зможе відчинити хвіртку зсередини, а перекинути важкий вантаж – їй не під силу. Тож, зібравши всю злість на нескорену вершину в кулак, вона спробувала ще раз. І знову невдача. Хоча цього разу обійшлося без падіння. Третя спроба. Четверта. Сусідський пес так і не вгамовувався. П'ята. Успіх! Дівчина вхопилася за краєчок і насилу підтягнулася, прокректавши:
– Нащо ж я стільки солодкого їла. Тепер дупка не підйомна...
Ще кілька хвилин потуг з перекиданням ноги і вона нарешті осідлала злощасну огорожу, переможно піднявши кулачки до неба.
– Є! – радісно мовило дівча, а шлунок бадьоро заурчав, немов порадів разом із нею. – І ти, як завжди, вчасно, – невдоволено буркнула та, а позаду почувся оклик:
– Гей, дівчино! Я б на вашому місці не став лізти у двір до поліцейського, – відгукнувся глузливий чоловічий голос, на що дівчині довелося озирнутися. Внизу стояв русявий високий хлопець, спортивної статури. Його руки лежали на кермі швидкісного жовто-чорного велосипеда.
– Та я просто... – похмуро пробубніла злодюжка і, не придумавши нічого іншого, злізла з паркану знову на вулицю. Дівчина ніяк не очікувала, що її спіймають на гарячому. Було соромно й ніяково, хоча лізла вона у свій двір.
– ...просто вирішили зазирнути в гості в такий нестандартний спосіб? – широко усміхнувся той і глянув дівчині в очі. – Санько?! Невже це ти?! – здивувався юнак, побачивши знайоме смугляве обличчя із пам'ятною плямою на щоці. Альпіністка скептично подивилася на нього з-під лоба, але, розгледівши риси, з'явилася перша здогадка.
– Максе? – невпевнено протягнула вона.
Дівчина навіть не встигла зметикувати, як потрапила в міцні обійми русявого.
– Сашко! Скільки ж ми не бачилися! – радіючи, хлопець стиснув смуглявку, кинувши велосипед біля огорожі.
– Задушиш, – простогнала вона і вмить опинилася звільнена.
– Вибач!
– Ото ти виріс! – здивувалася дівчина, порівнюючи зріст. На око хлопець був метр вісімдесят, або вище, адже під час обіймів Саша впиралася йому в груди.
– Чого не скажеш про тебе, – підстьобнув Макс, спостерігаючи перед собою крихітку, яку пам'ятав ще шестирічною малявкою.
– Гей! – обурилася Олександра і, не роздумуючи, зарядила кулаком хлопцеві в живіт. Той скрутився від болю, не очікуючи удару.
– Ти чого?! – вигукнув він.
– А нічого мені тут... – відповіла кучерява, але, усвідомивши, що, по суті, вдарила старого друга ні за що, одразу ж схаменулася: – Sorry! Сильно боляче?
– Мала-мала, а б'єшся, дай боже! – сказав русявий і приготувався до нового удару. Не потрібно було багато мізків, щоб здогадатися – обговорення зросту дівчини було для неї болючою темою.
– Пробач, роки тренувань.
– Бокс чи що?
– Так помітно?
– Мій живіт відчув, – друг усміхнувся ширше, розгинаючись. – Ти батька приїхала провідати чи назовсім?
– Поки що, думаю, на рік, а там видно буде. Я ж тільки школу закінчила. Поняття не маю, куди вступати. Взяла gap year, щоб визначитися і заодно повернутися у Вічне, – розповіла Саша.
– Якщо що, у нас є ключі від вашого двору і будинку. Але я їх тобі не віддам, поки не зайдеш до мене на чай, – промовив Макс, запрошуючи у двір по сусідству.
Олександра з радістю погодилася, бо зі старим другом вони дуже давно бачилися, і дівчина справді скучила. До того ж шлунок не заспокоювався, вимагаючи закинути в нього їстівне, а краще, якщо у великій кількості, хоча напередодні був задоволений великим хот-догом, купленим на залізничній станції.
Зайшовши на кухню, їх зустріла мама Макса, яка радісно і теж з обіймами зустріла дівчинку, яка так надовго зникла з Вічного. Вона приготувала всім чай і поставила на стіл вазу з цукерками.
Спілкуючись із мамою, Саша крадькома тягнула цукерку за цукеркою, поки Макс, не витримавши, поставив вазу біля самого носа дівчини.
– Усе така ж ласунка, – підморгнув хлопець і засміявся. Сашка зніяковіла, але відмовитися від солодкого справді не могла. Вона шалено любила поїсти, а особливо солодощі, хоча за статурою дівчини так і не скажеш. Багато хто з її оточення сильно дивувався, бачачи, як дрібне дівчисько кілограмами запихає в себе їжу, водночас не поправляючись ні на грам, якщо не рахувати об'ємних стегон.
Просидівши так до вечора в дружній компанії, дівчина пішла додому. З моменту її переїзду в Америку в будинку нічого не змінилося. Ті самі шпалери, що вже повідклеювалися у деяких місцях, ті самі меблі, пропахлі пилом, і ті самі рамки з фотографіями, на яких вона разом із мамою, татом і сестричкою радісно проводили дозвілля. Олександра тільки-но взяла фото, як двері у вітальню різко відчинилися, вдарившись об стіну. Дівчина підстрибнула на місці і розвернулася. В дверях з'явилося дуло пістолета, від чого Саша завмерла і голосно глитнула. За пістолетом з'явилися руки, а за ними й постать чоловіка у формі лейтенанта поліції.
– Та-а-а-ату? – протягнула дівчина, дивлячись на дуло, спрямоване на неї.
– Сашо?! – чоловік, роздивившись знайоме обличча у вечірній напівтемряві, одразу ж прибрав зброю в кобуру. – Ти як тут опинилася?! – вигукнув він і, підбігши до дівчини, згріб її в обійми.
– Приїхала до тебе, тату, – промямлила та, міцно обіймаючи батька у відповідь. Він був кремезним та широкоплечим і, незважаючи на свій вік, мав дуже розвинену мускулатуру. Дівчина практично потонула в його обіймах.
– Як ти виросла, сонечко, – відпустивши доньку, батько почав її розглядати. Неслухняні каштанові кучерики, подекуди прикрашені різнокольоровими намистинами, спускалися аж до попереку, а очі кольору бурштину сяяли непідробною радістю. Її смагляве личко набуло більш загострених рис, які тепер вказували, що вона вже доросла, і лише родима плямочка у вигляді маленького сердечка під правим оком надавала їй м'якості. Навіть за свого скромного зросту, дівчина не виглядала дитиною, адже мала цілком жіночні вигини, особливо помітні в районі стегон. Плечі ж, навпаки, були вузькими, а руки худими й жилавими. Груди, звісно ж, кудись поділися, певне, обділивши своєю увагою юне тіло.
Одягнена вона була точно не за погодою. Кінець жовтня безперечно не сприяв коротким джинсовим шортам, майці та підстреленій курточці. З теплого на ній були лише смугасті трикотажні панчохи, натягнуті до середини стегна, і помаранчевий шарфик, зав'язаний на шиї.
– Але ж ми нещодавно спілкувалися по відеозв'язку, – сказала Саша, теж вперше бачачи батька наживо через стільки років. Він відчутно постарів. У куточках очей сонячними променями розповзлися зморшки, не забувши розписати поздовжніми хвилями лоб. Темно русяве волосся, завжди підстрижене напівбоксом, неабияк посивіло на скронях. Зате поліцейська форма сиділа на його тілі так само добре, як і дванадцять років тому.
– Сподіваюся, ти приїхала просто в гості? На кілька днів? – тривожно запитав тато, насупившись.
– Взагалі-то, на рік планувала, – теж похмурішавши, відповіла дівчина, помітивши його дивну реакцію.
– Краще не треба, дитинко, – сказав той і, відвернувшись, пішов на кухню.
– Ти не радий моєму приїзду?
– Радий, сонце. Справді, дуже, – говорив чоловік, дістаючи посуд із шафи. – Але зараз не найкращий час для повернення у Вічне. Тут неспокійно. До того ж через роботу я не зможу приділити тобі достатньо уваги.
– Я вже не маленька. Мене не потрібно няньчити. Я просто хочу бути поруч із тобою, – обурилася Саша.
– І все ж таки тобі краще повернутися назад в Америку до тітки й сестри, – продовжив батько, розігріваючи вечерю. – Ти голодна?
– Трохи, – сумно промовила дівчина, сідаючи за стіл.
– Можеш спокійно погостювати кілька днів, але потім я відвезу тебе на потяг. Домовилися? – він глянув на доньку, помішуючи їжу на сковороді. Та склала руки на столі й сховала в них обличчя. – Не чую, Олександро? – його тон набув сталевих ноток.
– Я тобі заважаю? – пробубнила вона в руки. – Просто так і скажи, що тобі потрібно влаштувати особисте життя, і донька тобі в цьому перешкода.
– Не вигадуй дурниць, – зітхнув тато, розкладаючи їжу по тарілках і ставлячи їх на стіл. – Просто у Вічному почали відбуватися дивні речі. Люди зникають. А ті, яких знаходять, вони... – чоловік не договорив і голосно зітхнув, сідаючи навпроти. – Загалом, я не хочу, щоб із тобою щось трапилося, розумієш?
Саша підняла голову і так само похмуро подивилася на батька.
– Гаразд. Але тиждень хоч можна пожити? – жалібно запитала дівчина. – У мене тут залишилися друзі з дитинства. Я хочу з ними зустрітися.
– Тиждень можна, але не більше. Їж, а то охолоне.
– М-да, – шумно видихнула вона і почала колупати їжу виделкою.
Після вечері, зайшовши у свою кімнату на другому поверсі, Саша не змогла стримати посмішки. Усе так і залишалося недоторканим. Біля вікна, навпроти дверей, знаходився письмовий стіл, завалений дитячою літературою. Біля нього, узголів'ям до стіни, стояло односпальне ліжко, все ще застелене постільною білизною, по якій гралися пухнасті кролики. Ліворуч від ліжка розміщувалася величезна шафа на всю стіну, половина якої слугувала поличками для численних книжок, а друга частина – для зберігання одягу. Уся стіна навпроти шафи була завішана малюнками та поличками для різних дрібничок.
Вона сіла на ліжко і попружинила ним, погладжуючи постільну білизну. Скільки ж було радості у маленької дівчинки, коли мама вперше застелила їй ліжко цією білизною. Причому кроликів та вишивала сама, спеціально для своєї доньки, знаючи, як вразили її ці тварини в контактному зоопарку. Щоночі, перед сном, вони разом лягали до милих звіряток, і мама читала їй казки, а Саша, скрутившись пухнастим клубком і вмостившись під її "крилом", уважно слухала, вбираючи все, як губка. Тоді дівчисько ще вірило в чари і було переконане, що рано чи пізно вони разом розкриють усі магічні таємниці світу. Та подорослішавши і потрапивши в умови, де на магію усім було начхати, кучерява геть перестала мріяти і сподіватися на її існування. А із загибеллю мами так і зовсім...
Дівчина висунула стілець на коліщатках з-за столу і, пересівши в нього, покрутилася, розглядаючи кімнату. Її погляд знову повернувся до малюнків. На кожному з них був зображений моторошний кролик. Саша зняла аркуш зі стіни й подивилася ближче. Чи то вона так погано малювала, чи то кролик дійсно мав такий страшний вигляд – дівчина вже не пам'ятала. Але точно знала, кого зображувала. Це була її улюблена іграшка, яку вони разом з мамою змайстрували самостійно. Маленька Саня намалювала безліч ескізів, але, врешті-решт, забажала саме такого: усміхненого і зубастого, з великими вухами та злим поглядом. Мама пошила оболонку з білого м'якого плюшу, а донька напхала в середину вату, створюючи об'єм. Коли очі та носик опинилися на місці, кролику дали ім'я Ренольд, хоча завжди коротко звали Рені. Олександра була не з тих дітей, які не вміли вимовляти літеру "р".
Свого пухнастика малеча тягала скрізь і всюди, але в метушні перед самим від'їздом загубила його. Тоді Саша сильно засмутилася і довго сумувала за своїм плюшевим улюбленцем, поки не переросла це.
Поклавши малюнок на стіл, дівчина оглянула спальню. Може, зараз вдасться його знайти? Вона перевірила скрізь: під ліжком, у ліжку, у шафі, переривши всі речі, у столі, у кожній шухляді, але так і не змогла знайти свого Рені. "Куди ж він міг зникнути?"
Поки кучерява займалася пошуками, то помітила, що в кімнаті всі ці роки прибиралося. Лише де-не-де осів свіженький пил. Отже, тато у вільний від роботи час протирав всі поверхні. Можливо, він просто викинув моторошного кролика. Було вирішено вранці запитати це у нього. А допоки можна зануритися в тепло заячих лугів...

31 жовтня, середа.
Зранку дівчина сподівалася застати батька перед роботою і поснідати з ним, але не встигла. На кухонному столі лежала записка з побажанням "доброго ранку". В ній лейтенант знову застеріг Сашу, щоб вона сама зайвий раз нікуди не ходила.
"Та що ж такого відбувається у Вічному, що тато так хвилюється? Треба дізнатися у Макса".
– Гей, сусідусю! Доброго ранку! – крикнула Саша через паркан Максу, який грав у дворі зі своїм великим білим псом. Дівчині довелося підмостити, знайдені в коморі, дерев'яні ящики, щоб зазирнути до хлопця.
– О! Доброго ранку, Саню! Як спалося вдома? – запитав Макс, чухаючи свого лабрадора за вухом.
– Як у себе вдома! – весело відповіла дівчина, але, оступившись на ящиках, мало не пірнула за паркан.
– Не дуркуй, Сашко, – сказав хлопець, майже біля самого вуха, відчинивши непомітну хвіртку в огорожі між сусідськими подвір'ями. – Могла просто зайти через ці двері. Злазь звідти, – усміхнувся друг.
– Я й забула, що в нас тут є прохід, – здивовано сказала Саша, злазячи з ящиків. – А пес?
– Не бійся, Джонні безневинний.
Дівчина вкотре помітила, як змінився хлопець, подорослішавши. Його миловидні дитячі риси кудись зникли, залишивши лише той самий кирпатий ніс із горбинкою і добрі сірі очі. Його вилиці та щелепа були ніби висічені з каменю. На правій брові з'явився шрам, якого Саша не пам'ятала в дитинстві. Світло русяве коротко стрижене волосся стирчало чубчиком догори, а на шиї незмінно висіли накладні навушники, які пасували до його спортивного стилю. Напевно, тільки в одязі він собі не зраджував. Так само носив прості футболки, вільні джогери і кросівки.
– Слухай, а давай погуляємо. Потрібно сходити до одного знайомого тобі типа, – хитро посміхаючись, промовив Макс. – Щоправда, він терпіти не може, коли його вранці будять.
– Ходімо, – знизала плечима Саша.
Макс подзвонив у двері квартири. Раз і ще раз, але ніхто не відчиняв. Саша стояла на сходовому майданчику сьомого поверху, гублячись у здогадках, до кого вони прийшли.
– Ну, я припускав, що це марно, – сказав хлопець і, діставши ключі з кишені, почав відмикати двері.
– Чому відразу так не зробив? – поцікавилася дівчина.
– Не хотів, щоб він завчасно дізнався, куди подівся його запасний комплект, – кинув русявий і відчинив двері, запрошуючи подругу всередину. На мить Олександрі здалося, що вона ступила у пітьму, настільки темним виявився передпокій. Усе навкруги огортали густі сутінки, хоча була вже десята ранку. Макс сплеснув у долоні, і в кімнаті загорілося штучне блякле світло, яке представило увазі гостей скромну двокімнатну квартиру – стерильно чисту, і, здавалося, навіть порожню. Друг одразу ж попрямував до спальні, поки дівчина оглядалася у вітальні, що межувала з кухнею. Інтер'єр був виконаний у синьо-сірих тонах, від чого здавалося, що в кімнаті прохолодно. Сучасний кухонний гарнітур з усією необхідною електротехнікою займав майже всю стіну. Його відокремлювала барна стійка, створюючи зонування між кухнею та вітальнею, а та, в свою чергу, з меблів мала лише мінімалістичні полиці з книжками та синій оксамитовий диван.
Саша скромно присіла на нього і стала чекати на повернення товариша.
– Доброго ранку! Пора вставати! Дивись, який день чудовий! – пролунав голос Макса зі спальні, упереміш із невблаганним сованням штор.
– Якого біса, ти тут робиш?! – обурився сонний чоловічий баритон.
– Тебе прийшов будити! Ти так усю молодість проспиш!
Почувся приглушений м'який удар, що супроводжувався вигуком "гей". Схоже, це була подушка, що прилетіла по Максу.
– Давай, вставай, у тебе взагалі-то гості!
– Я ніяких гостей не кликав, – зло пробурмотів господар квартири.
– Цей гість тобі сподобається, – сказав Макс і, судячи з різкого шурхоту тканини, зірвав ковдру з сонька. Відповідь не змусила себе чекати, адже відразу після цієї нахабної дії щось гучно грюкнуло, немов хтось звалився на підлогу. Задзвенів посуд на кухні. Саша втиснула голову в плечі від такого різкого звуку.
– Дістав, – спокійно промовив хлопець, який вийшов зі спальні. Він зав'язував атласний темно синій халат у себе на талії. Його чорне довге волосся в легкому безладді спадало на плечі. Такі ж чорні очі, обрамлені класичними окулярами, подивилися на дівчину, що сиділа на дивані. Саша встала і зустрічно втупилася на нього. Його азіатські риси були їй знайомі, але вона повірити не могла, що цей височенний стрункий молодий чоловік той самий хлопчик, з яким вони гралися в дитинстві.
– Парісе? – обережно запитала дівчина.
– Неймовірно, – сухо кинув той і попрямував у ванну кімнату.
– Владислав Тепеш у своєму репертуарі! – вигукнув Макс, підводячись із підлоги і потираючи спину.
– Не смій мене так називати! – пролунало з-за дверей.
– Це справді він? – пошепки запитала Саша, все ще не вірячи своїм очам.
– Якщо ти про очкастого азіатського зануду, то так, це він, – усміхаючись, сказав хлопець, коли визирнув зі спальні.
Через десять хвилин із ванни вийшов Влад. Своє волосся він зав'язав у високу петлю, відкриваючи голені скроні. Обидва вуха по хрящу були пробиті кільцями з білого золота, а на краю лівої брови стирчав пірсинг з того ж комплекту сережок. Він одягнув картату синю сорочку і сірі обтислі джинси. Підкочені рукава давали змогу роздивитися оголені кістляві передпліччя хлопця. Дівчина відразу ж відмітила на правій руці тату у вигляді морди кажана, що розміщувалася в ромбі.
– Що ж, здрастуй, Олександро, – промовив Паріс, поправляючи окуляри за дужку. – Кава, чай? Чи, може, коктейль? Міцнішого не пропоную, – запитав він і попрямував за барну стійку. Саша і Макс сіли за стіл. Метис повернувся до них спиною, зав'язуючи фартух.
– Можна кави, – сказала Саша.
– І бажано з цукерками, – додав Макс, на що Влад хмикнув, мимохідь посміхнувшись лише куточком рота.
– Скільки років минуло, а наша Саша не змінилася, – прокоментував господар, підготовлюючи кавомашину.
– Я-то – ні, а от ви – аж занадто! – обурилася Олександра.
– Та ну? – здивувався Макс. – Як на мене, все так само.
– Та ви вимахали он як! От скажи, Парісе, який у тебе зріст?
– Метр дев'яносто п'ять. Це хіба має значення? – промовив чорнявий, набиваючи холдер меленою кавою. – Тобі американо, лате чи капучино?
– А для мене має значення! Капучино, будь ласка. Дякую. Мене просто обурює, як багато я пропустила! Ви весь цей час дружили, росли разом, а я... А я жила в іншій країні, навіть не знаючи, чому повинна була покинути своє рідне місто. Я ось дивлюся на вас і розумію, за ці роки ви пережили стільки, що це змінило вас до невпізнання. Чого варте тільки перевтілення Паріса! Книгоїд тепер носить пірсинг, голить скроні, і набив собі тату!
– Не переживай, Саню. Легкі зовнішні зміни ще нічого не значать. На ділі він той самий ботан, – сказав Макс, попиваючи подану Владом фанту з банки.
– Вихідний? – коротко запитав Влад у Макса, ігноруючи образливі прізвиська.
– Угу, – відповів той, мугикаючи в бляшанку. – На честь Саньки.
– Твоя кава, – промовив Паріс, ставлячи чашку капучино, на пінці якого було виведено сердечко.
– Оу, дякую. Ти працюєш баристою? – поцікавилася Саша, дивлячись на майстерний малюнок, хоча на хвилину їй здалося, що хлопець навмисно зобразив саме цей елемент, щоб позлити її.
– Ні, – лише кинув той.
– Бармен у нічному клубі, – шепнув Макс, прикриваючись долонею.
– Ого, ем, несподівано, – мовила дівчина, відпивши кави. Вона якнайскоріше хотіла зіпсувати зображення, яке нагадувало їй про злощасну родиму пляму, яку терпіти не могла.
– До речі, народ, – протягнув Макс, – а ви в курсі, який сьогодні день?
– Ну, починається, – невдоволено зітхнув Влад.
– Так-так, сьогодні той самий день...
– Ні, ти... – перебивав його чорнявий.
– День, який ми любимо з дитинства...
– І знову ти за своє, – проричав Паріс, потираючи перенісся.
– Не розумію, про що ти, Максе. Я з поїздками загубилася в часі, – не розуміла Саша.
– Сьогодні Хеловін! – усміхнувся Макс. – І рівно дванадцять років, як ми всі разом ходили "туди".
– Куди? – прищулилася дівчина.
– В будинок Художника. Пам'ятаєш? – запитав русявий.
– А-а-а-а, – протягнула Олександра. – Але ми ж тоді не дійшли до нього. На кладовищі хтось був, і ми втекли.
– Так от я пропоную...
– Досить, – зупинив його Влад. – Ти ж чув, що в тому місці відбуваються дивні речі.
– Та це все чутки, – відмахнувся Макс. – Невже вам не цікаво, що знаходиться всередині? Адже ми вже не маленькі полохливі діти. Тим паче, коли наша банда, нарешті, у повному складі. Або ви боїтеся?
– А чого боятися? – насупилася Саша. – Якогось старого цвинтаря чи занедбаного маєтку?
– Ось саме! – зрадів світловолосий. – Бачиш, Парісе, навіть Саня не проти піти.
– Максиміліан Стамп, – мовив Влад, нависаючи над ним, упираючись руками в стійку. – Це не чутки. Лейтенант Салеман особисто це говорив тобі і твоїй матері.
– Батько... – тихо сказала Саша, впізнаючи своє прізвище.
– Я не думаю, що поліцейський і друг вашої родини даремно розкидався б такими плітками, – продовжив темноволосий, не зводячи погляду з Макса.
– Та що такого трапиться, якщо ми мотнемо туди назад? – підхопився Стамп, щоб бути нарівні з очима Влада, хоча невелика різниця в зрості все ж заважала цьому.
– А давайте сходимо, – раптом видала Олександра, теж встаючи. – Якраз з'ясуємо, з чим пов'язані всі ці чутки. І Макс має рацію. Що такого може трапитися? Навіть якщо й нарвемося на наркоманів або безхатьків, то втрьох зможемо з ними розібратися, – самовдоволено додала вона, розминаючи кулаки.
– Особливо ти, – хмикнув Тепеш, дивлячись на цей кумедний жест, який ніяк не в'язався з її крихітною статурою.
– Вона не така слабка, як здається, – Стамп поклав руку дівчині на плече.
– Гаразд, якщо ви так наполягаєте, давайте сходимо, але ввечері, – кинув Паріс. – Терпіти не можу денного світла.
Увечері, як виявилося, у хлопців з'явилися справи, і було вирішено перенести похід ближче до ночі. Саші здавалося це не найкращою ідеєю, але заперечувати не стала, щоб не здаватися в очах друзів слабким дівчиськом, яке боїться темряви. Закінчивши приготування вечері, вона ходила по своїй вітальні з кута в кут. Батько довго не повертався з роботи, хоча була вже одинадцята. Дівчина, звісно, знала, що він дуже відданий своїй роботі й міг тижнями без вихідних пропадати на ній, але тривога не вгамовувалася. До того ж вона не розуміла, що хвилює її більше – батько, який запізнювався чи майбутній похід до старого покинутого дому.
У двері постукали. На порозі з'явилися хлопці, до того ж одягнені досить дивно. Макс натягнув на голову волохаті вовчі вуха, а Паріс накинув темний вампірський плащ. У руках Стамп тримав відьомський капелюх.
– Що? Серйозно? – обличчя Саші перекосило від здивування.
– Серйозно! – відповів Макс і напнув крислатий чорний капелюх їй на голову, приховуючи очі. – Усе, як у старі добрі часи!
– Парісе, і ти туди ж? – здивовано запитала дівчина, виглянувши з-під величезного головного убору.
– Він би не відстав, – зніяковіло та приречено відповів метис.
Озброївшись ліхтариками, вони втрьох вирушили до маєтку, розташованого на околиці міста, за старим кладовищем. З порога кожного будинку їм моторошно посміхалися гарбузи-ліхтарі, що погойдувалися на підвісах. Свічки в них тремтіли, і було враження, що злісні мордочки кокетливо підморгують друзям. Виявилося, у Вічному це свято досі шанували, до того ж усерйоз, а не як в інших містах, де вважали його просто приводом повеселитися. "Неймовірно", – лише прошепотіла дівчина, спостерігаючи щедрі прикраси на будинках. Вона пам'ятала їх ще з дитинства, але не думала, що знову це побачить через стільки років.
Вийшовши за межі останньої освітленої вулиці, тріо попрямувало вгору по схилу, освітлюючи шлях ліхтарями. На вершині схилу з'явилися перші кам'яні надгробки, які, потріскавшись від часу і стихії, більше скидалися на валуни, зарослі травою. Подекуди німими силуетами росли самотні дерева, що повністю скинули листя або засохли. Їхні гілки були покручені неприродним чином, ніби хтось намагався їх накрутити незграбними спіралями.
– Моторошне містечко, – тихо промовила Саша, висвітливши чергове деревце.
– А пам'ятаєш, як ми залазили он на той клен, щоб роздивитися будинок з висоти? – запитав Макс дівчину, підсвічуючи вдалині найвище дерево.
– І саме з нього ми помітили темну постать, що наближалася до нас, – нагадав Паріс.
– Так, і втекли стрімголов, зарікаючись більше не ходити на цей цвинтар, – додала кучерява.
– Гарні були часи, – усміхаючись, зітхнув Стамп. – Нічого, зараз ми розвіємо дитячі страхи.
Друзі підійшли до рослини, і Макс одразу ж, перехопивши ліхтар у зуби, злетів по її гілках, спритно підтягуючись на саму верхівку. Ззаду на ремені замелькав хвіст, якого спочатку дівчина не помітила.
– Ну як? – пирснула на це Саша. – Далеко до будинку? – підстьобнула вона Макса.
– А знаєте, звідси дійсно промінь ліхтаря дістає до будинку, – відповів той, підсвічуючи своїм потужним прожектором дім. Він пробігся променем по пустельним вікнам, які, напрочуд, були цілими, пробігся, по величезним дверям, по металевим прутам високої огорожі і по засохлим біля будинку деревам. – Начебто нікого.
Поки хлопець досліджував будинок згори, Паріс освітлював інші ділянки кладовища, перевіряючи, чи немає непроханих гостей. А Саша вирішила роздивитися могилу біля підніжжя клена. Кам'яний надгробок був списаний тріщинами, не даючи можливості прочитати, кому належало це поховання. Зате плита порадувала знахідкою. Прямо на ній лежала плюшева, колись біла, а тепер тьмяно сіра, іграшка у вигляді злісного кролика. Дівчина аж пискнула від радості, впізнавши Рені. Ось куди він запропастився. Судячи з вигляду, іграшка пролежала тут усі дванадцять років, відтоді, як Саня, тікаючи в страху, випадково загубила її і не помітила цього. Дивно, але через стільки часу плюшу вдалося зберегтися.
Олександра взяла його в руку і, гарненько обтрусивши, оглянула кролика. Це був точно він. Та сама зубата крива посмішка, злісні очі, маленький носик-бусинка і навіть ті самі стібки на правому вусі, які нагадували про першу зустріч з друзями. Дівчина усміхнулась спогадам і засунула улюбленця собі в пазуху куртки.
Макс зліз із дерева, і всі пішли до будинку Художника. Маєток виглядав величезним, більше схожим на двоповерхову школу з безліччю високих віконних прорізів. Оздоблення було старим і потрісканим, хоча продовжувало зберігати віяння старої архітектури з барельєфами у вигляді колон і карнизів, що обрамляють вікна. По сірих стінах розповзся висохлий плющ.
Вони зайшли на веранду і спробували потягнути на себе важкі двері. Ті були не замкнені, чим дуже здивували друзів. Цілі вікна і відкритий будинок могли навіювати тільки підозри. Чому ніхто з вандалів ще не зробив свої мерзенні справи? Зазвичай, занедбані будівлі розкрадалися "доброзичливцями" і руйнувалися часом, перетворюючись на порожні руїни. Цей був не таким. Він здавався жилим, адже всередині залишилися меблі, посуд та інші речі, які б могли зацікавити злодіїв. Пил товстим шаром лягав на всі поверхні, скрізь з'явилося павутиння, і пахло застарілою пліснявою.
– Неймовірно, – прошепотіла Саша, а Макс захоплено присвиснув.
– Будинок стільки років покинутий, але все ще ніким не зіпсований, – сказав Паріс, оглядаючи старовинні полиці. Рука одразу ж потягнулася до книг.
– Ого, дивіться який диван! – вигукнув русявий і з розмаху влігся на нього, здіймаючи пил стовпом у повітря. Усі закашлялися. – Здається, навіть камін робочий, – відмахнувшись від пилу, видавив хлопець, микнувши до темного провалу. – І тут є дрова. Можемо спробувати запалити.
– Цікава думка, – промовив на це Тепеш, заглядаючи в книжку.
– Ви що, хочете тут заночувати? – підняла брову Саша, бачачи, як захоплено друг намагається розвести вогонь.
– О, а це ідея! – одізвався Макс. – Лише найсміливіший не втече до світанку!
Олександра хмикнула на це і продовжила оглядати величезну вітальню, яка відразу з входу відкрилася перед очима в авантюристів. Стелі злітали вгору на кілька метрів, а товсті стіни прикрашали масштабні картини. Хоч зал і мав у своєму розпорядженні достатній простір, з меблів, окрім двох старовинних крісел, такого ж дивана, журнального столика і книжкових полиць, нічого не було.
Дівчина зупинилася біля однієї з картин. Її ще з дитинства цікавило, що ж за художник жив у цьому домі і що саме він малював. Промінь ліхтаря вихопив велике полотно, вимазане чорною, сірою і білою фарбою. Хоровод нюансних кольорів створював незрозуміле враження засмоктування свідомості всередину картини.
– Саню, ти чуєш? – покликав її вдруге Стамп. – Ти чого там застигла? Іди сюди, погріємося біля каміна.
Олександра здригнулася. Ще трохи й у неї б запаморочилося в голові. Не дивно, що слава про цього художника була не найкращою. Малою вона часто чула, що його картини здатні наводити хвороби або вбивати. Звісно ж, дівчина перестала у це вірити відтоді, як потрапила в чужу країну.
Салеман підійшла до хлопців і сіла у вільне крісло. Русявий знову завалився на диван, а Влад вмостився в другому кріслі, захоплено читаючи свою знахідку. М'які меблі стояли півколом навколо журнального овального столика. Вогонь розгорівся, осяваючи яскравим світлом обличчя друзів, а вітальнею поплив теплий дух і запах дров.
– Якщо не брати до уваги дивних картин, то будиночок цілком собі затишний, – прокоментувала Саша.
– Ти б знала, скільки з ними історій, – мовив Тепеш, не відволікаючись від читання.
– Розкажи їй, історику, – вклинився Макс, захоплено граючи своєю золотою монетою. Він із дзвоном підкидав її у повітря і ловив рукою. Цей талісман майже усюди його супроводжував.
– На картини багато хто зазіхав. Було безліч аукціонів свого часу, але, як бачите, всі вони повернулися сюди. Будинок теж неодноразово намагалися продати. Одного разу навіть знести, – на останніх словах Влад відірвав очі від читання і поглянув на подругу.
– Але що завадило?
– Не знаю, чи варто тобі розповідати решту...
– Та чого, продовжуй, – підтрунював Стамп. – Якраз в антураж сьогоднішнього дня.
– Цей випадок описали в статті місцевої газети, – продовжив Паріс, поправляючи свої окуляри в темно синій оправі. Він знехотя закрив книгу. – Мені довелося перевірити безліч документів, щоб упевнитися в її правдивості. Раніше історії про будинок Художника у Вічному були у кожного на язиці. Усі стежили за його долею, сподіваючись, що місто нарешті позбудеться неприємної пам'ятки. Загалом, у статті йшлося про невдалу спробу продати дім. Як тільки у нього з'являлися потенційні господарі, починалися відбуватися дивні речі. Під час огляду люди чули нерозбірливі голоси, шепотіння з картин, кроки в порожньому коридорі, а дехто навіть бачив тіні, які зненацька виникали то тут, то там. Через декілька хвилин перебування у домі оглядачі відчували нездужання, сильну головну біль і задуху. Звісно ж після такого ніхто не захотів купувати будинок. Чутки миттєво поширилися містом. Бажаючі вмить зникли, а маєток охрестили проклятим. Тоді місцева влада вирішила знести дім під забудову якогось торгового центру. Щоправда й тут не обійшлося без моторошних інцидентів. Кожен робочий день здавався працівникам нескінченним. Тільки-то вони зносили стіну та розбирали цеглу, як на наступний день ця стіна поставала наче нова. Поступово чоловіки божеволіли і скаржилися на сутність, яка щоночі лягала на них та намагалася задушити. Керівник лише лютував через невиконання роботи та не вірив наріканням, допоки робітники один за одним не починали вмирати. Після розтину тіл, лікарі стверджували, що причин для смерті у цих людей не було. Серце виявилося в порядку, всі органи теж. Вони стверджували, що з них наче вийняли душу.
– Начебто лікарі, а такі фантазери, – фиркнула дівчина.
– Ех, напевно, картини на аукціонах коштували шалених грошей, – мрійливо прокоментував Макс, розглядаючи монетку.
– Вірно. Їх спочатку розкупили, як гарячі пиріжки, але незабаром власники поспішили позбутися картин. Хтось потрапив до лікарні з сильним психічним розладом, хтось серйозно захворів, а хтось помер. Люди ламали полотнища, палили, знищували, а ті все одно з'являлися на стінах цього будинку.
– Більше на казки схоже, – сказала Саша, окидаючи поглядом вітальню.
– Тоді як поясниш цей ідеальний стан будинку? – подавшись уперед, Тепеш уперся ліктями в коліна, а пальці сплів між собою.
– Може, це було підлаштовано. І насправді власник будинку живий, просто не хоче, щоб його чіпали. Придумав легенду і змусив у неї всіх повірити, – скептично говорила Саша.
– Я посилаюся тільки на факти, Олександро, – промовив Паріс. – Якби було все так просто, я б не став настільки недовірливо відноситися до цього дому.
– Гаразд, досить вам сперечатися, – закінчив розмову Макс і, спіймавши золотий, встав. – Давайте глянемо, що в інших кімнатах. Маєток великий, тож доведеться багато часу витратити на його дослідження. Може, ще щось цікавеньке знайдемо. Тут стільки антикваріату, що на ньому можна цілий статок сколотити.
Щойно Стамп попрямував до сходів на другий поверх, як пролунав сильний оглушливий дзвін, від якого всі підстрибнули в жаху. Великий годинник, що стояв на каміні, раптом почав відбивати північ. Макс одразу ж пригнувся, закриваючи чутливі вуха руками, інші наслідували його приклад. Коли бій годинника закінчився, ніхто не наважувався заговорити, перебуваючи в ступорі й усе ще чуючи відлуння.
– Годинник справний? – нарешті запитала Сашка.
– Можу сказати з упевненістю, що, коли я його розглядав, стрілки не рухалися, – безтурботно сказав Влад, прочищаючи мізинцем вухо.
Максиміліан жалібно застогнав, усе ще тримаючись за голову:
– Бідні мої вуха...
– Справді, північ, – підтвердив Паріс, глянувши на наручний годинник.
– Друзі, – протягнув Стамп, дивлячись угору сходами. Усі простежили за його поглядом і миттю встали. Донизу сходами, потріскуючи, стікала незрозуміла чорна субстанція, а звивистий дим від неї вкривав собою перила. – Мені ж не ввижається?
– Що це за штука?! – випалила Олександра.
– Я б не став перевіряти. Напевно, варто піти звідси, поки не пізно, – насторожено промовив Тепеш і направився до дверей. Дивне передчуття, що не давало йому спокою ще від початку їхнього походу, з'явилося-таки не даремно. – Йдете?
Усі кинулися до виходу, але двері виявилися зачиненими. Чорна імла почала просочуватися з усіх щілин, полізла з-під картин, плінтусів, книжкових полиць. Вона стікала на підлогу і скочувалася в єдине ціле, стрімко рухаючись у бік трійці. Почулися шепіт, схлипи, тихі вигуки, наче на них напирав гомінливий натовп людей.
– Заклинило чи що?! – вигукнув Макс. – Давайте всі разом! – компанія дружно навалилася на двері, намагаючись їх відчинити.
– Давайте! Раз! Два! – усі посилено билися у двері, маючи намір їх вибити, але важке полотно відмовлялося піддаватися.
– Вікно! – запропонувала Саша, але відразу ж сторопіла, адже по ньому вже повзла темрява. – Схоже, ми в пастці...
– Цікаво, що буде після дотику з цим...? – холоднокровно поцікавився чорнявий.
– Упевнений, що нічого доброго, – промовив Стамп, втискаючись у двері спиною, як і всі інші. Темна рідина підступила до ніг групи й заворушилася, перетворюючись на людський силует. Спалахнули два білих вогники на місці, де мали б розміщуватися очі. За спиною істоти почали з'являтися такі самі фігури, наповнюючи вітальню невідомими чорними тінями.
– Що ж, друзі, ми чудово провели цей вечір, – нервово глитнув русявий. – І я радий, що ми помремо ось так, разом.
– Ми ще не знаємо природи цих істот, – говорив Паріс, намагаючись знайти в голові якесь логічне пояснення. – Не варто впадати в паніку завчасно.
– Чомусь мені здається, що вони не на дружню бесіду до нас вийшли, – прошепотіла Саша, а тіло невблаганно почало тремтіти, відчуваючи в цих силуетах щось знайоме.
– А може все-таки, вийде з ними поговорити? – наївно запитав Макс, а перша тінь поспішила відповісти на його запитання, накинувшись на непроханих гостей.
Тріо навіть не встигло й пискнути. Спалахнуло яскраве світло, і раптом стало дуже темно і тихо...