Prisma

Епізод ХІІ - Мороз і сонце

7 листопада, середа.
Вони сиділи втрьох за столом у гробовій тиші. Лише настінний годинник ліниво відбивав своє мірне "цок-цок". Миколай уважно дивився то на доньку, то на її друга, чекаючи, коли ті почнуть говорити. Та вони мовчали, наче дожидалися вироку судді. Кирило замріяно помішував чай ложечкою, дивлячись кудись убік, а Саша зіщулилася, потупившись у стіл. Вона дуже сподівалася на кмітливість колишнього кролика, думаючи, що той не стане так необачно маячити перед батьком. Але хлопець, мабуть, був не в курсі її надій.
– Ну, що ж, бачу ніхто не наважується заговорити, тому почну я, – промовив Нік. – Поки що немає доказів того, що ти, Кіра, – вбивця. Але це не означає, що з тебе зняті підозри. Тож попрошу поїхати зі мною у відділення поліції і залагодити деякі моменти.
– Як скажете, лейтенанте Салемане, – усміхнувся Стаченко.
– Я маю дотриматися регламенту, – сказав чоловік і встав.
– Тату, послухай...
– А з тобою, Олександро, ми пізніше поговоримо, – сталевим тоном промовив батько й вийшов із кухні. Реінкор теж підвівся, зловивши на собі злий погляд дівчини. Він лише знизав плечима та попрямував за поліцейським.
– Коли повернешся, приб'ю тебе, – прошепотіла Саня услід хлопцеві, на що той мимохідь обернувся і підморгнув.

З тих пір, як Макс останній раз тримав у руках свою золоту монету, пройшла майже доба. Деякий час він навіть не помічав пропажі, але, коли взявся збиратися на відповідальну подію, на яку хлопець в житті б не пішов без свого щасливого талісмана, виявив, що той кудись безслідно зник. Здавалося, Стамп перевернув увесь дім догори дригом, шукаючи втрату, за що, до речі, згодом отримав добрячу прочуханку від мами, та, як не крути, часу на прибирання зовсім не було.
Тепер Макс не став повторювати недавню помилку та навмання шукати всюди, де тільки побувала і не побувала його нога. Забравши сестру з дитсадка та діставшись дому, він почав ретельно пригадувати свій маршрут, а, головне, відтворювати, де востаннє тримав монету. Домашні справи робилися, як на автопілоті: прибирання, вечеря, розмови з мамою, яка збиралася на зміну. Думками хлопець повністю занурився в себе, тому навіть не помітив, коли жінка пішла на роботу. Та зараз йому було важливіше згадати, куди подівся його скарб.
Можливо, Стамп не переймався б так через цю маленьку дрібничку, та ба, з нею пов'язаний один дивний момент у його відносинах з Парісом...
Їхню дружбу важко назвати близькою, як це буває між найкращими друзями, хоча Макс всіма силами намагався до цього прийти. Лише подорослішавши, він зрозумів, що Влад, навіть за сильного бажання не стане більш відкритим та говірким.
Друг мав дуже суворих батьків. Вони його майже не відпускали з дому, весь час гримали, змушували вчитися та ще й били, про що говорили синці, які практично не сходили з блідого тіла однокласника. Паріса тримали в залізних кліщах, і цей факт сильно засмучував Макса. Русявий хотів якось полегшити буття свого приятеля, тому взявся відкривати для нього ті радощі, яких він був позбавлений.
Стамп вигадував різні способи, як обійти заборони батьків Влада, витягував чорнявого на прогулянки, підбивав на божевільні витівки. І наче все йшло добре, до поки хлопець не дізнався, що Паріс ніколи за життя не відзначав свій день народження. Макс вважав це свято важливішим за інші, бо саме тоді дитина стає центром уваги, усі її вітають, дарують подарунки, приходять гості. Хлопцю було невтямки, як можна не святкувати іменини. Тож він поставив собі ціль дізнатися дату народження друга і за будь-яку ціну влаштувати йому справжню вечірку. Та це виявилося ще тим викликом! Влад навідріз відмовлявся називати число та місяць, вважаючи це неважливим. Спроби вивідати у класної керівнички та у батьків теж увінчалися провалом. Перша чогось недолюблювала метиса, тому ніколи не оголошувала про його день народження, а предки навіть слухати не захотіли русявого та прогнали геть.
Врешті Макс вирішив, що даруватиме подарунки в рандомний день, до поки не дізнається дату. Та замість очікуваного здивування та дяки, приятель від Паріса отримав лише роздратування. Він вперто відхиляв усілякі презенти, та жодного не прийняв. Русявого це бісило, але не зупиняло, навіть якщо вони сварилися. І так продовжувалося до тих пір, поки у Тепеша не з'явився паспорт. Потайки зазирнувши в нього, Стамп нарешті взнав сокровенну дату. Сьоме листопада.
Тепер його ціль стала досяжною. Він підготував грандіозну вечірку на сімнадцятиріччя. Та нічого не сказавши, привів друга до себе додому, де на нього чекав сюрприз.
Так як у Влада не було друзів, а родичі ніколи б не погодилися на таке свято, Макс зібрав свою родину та знайомих. Мама спекла торт і приготувала різні смаколики, а хлопці допомогли з оформленням дому. Однак, коли загорілося світло в темному приміщенні і всі закричали вітання, Тепеш здригнувся та відступив, а на обличчі промайнуло страхітливе збентеження. Русявий поклав свою руку йому на плече і почав вести ближче до інших, але метис вирвався, крикнувши "Навіщо це все?!", та втік звідти.
Після того випадку Паріс довго не розмовляв з другом та всіляко його уникав, не пояснюючи свою поведінку. Макс вже думав, що назавжди втратив приятеля і їхню дружбу більше не повернути.
Той місяць здався русявому найтяжчим у його житті. Хоч він і мав багато добрих знайомих, але всі вони не вміли так підтримувати та вислуховувати, як Влад, а в скрутні часи постійно його полишали. Паріс ніколи так не робив, завжди розумів його присмішки та міг розповісти багато нового. З ним було просто цікаво, і це вже мало велике значення для Стампа.
Та ось, його впертість зіграла з ним злий жарт, і вперше хлопець відчув себе по-справжньому самотнім.
Макс часто приходив на "їхнє місце" та, попиваючи лимонну "фанту", роздумував над своїм вчинком. Дійсно, русявий хотів найкращого для друга, але він не врахував того, що для Паріса "найкраще" було зовсім не таким, як уявляв Стамп. В деякому сенсі, він просто повів себе егоїстично, коли не спитав, чого насправді хоче Влад. Однак, питай – не питай, а метис відповість, як завжди: "мені нічого не потрібно".
Щоб налагодити відносини, Макс спробував усе, окрім записки. Вона стала останньою надією. Він знав, що друг полюбляє запах паперу та чорнил, і такий лист Паріс точно не проігнорує, як ігнорував телефонні дзвінки та повідомлення.
Гарними реченнями русявий писати не вмів, його думки завжди плуталися та випереджали ручку, тож виходив незв'язаний набір слів. Саме через те Стамп і ненавидів писати твори. Але, заради товариша довелося потерпіти. Зібганий папір летів усюди. Здавалося, він списав увесь, що був у домі, але це того вартувало. Хлопець витратив декілька днів, щоб скласти свої слова в мінімально зрозумілий текст. Тепер залишалося лише вручити послання.
Макс тишком проліз у двір до Паріса та встромив свого листа у вікно, де знаходилася кімната друга. Він сподівався, що той помітить записку раніше, ніж її віднесе вітром чи розмочить дощем.
І знову пішов відлік часу. День, два, три... Тиждень... Стамп вже встиг розчаруватися у своїй спробі, коли пізно ввечері задзеленчав надвірний дзвінок. Макс відкрив хвіртку, думаючи, що це якісь бешкетники дражняться, та сторопів від побаченого. Біля огорожі стояв Паріс. Русявий втупився в нього здивованими очами і не міг сказати ані слова.  Він аж ніяк не очікував, що друг прийде особисто.
Згодом, коли заніміння пройшло, мовив:
– А, заходь.
– Ні, я лиш на хвилинку.
– Добре, – Стамп вийшов за двір.
Мовчанка.
– Цей... – обірвав тишу Влад, та вивів руку з-за спини. – З днем... народження, – протягнув маленьку коробочку з яскравою стрічкою.
Максиміліан так і застиг, дивлячись на подарунок. За весь час їхньої дружби, приятель ніколи його не вітав ні з якими святами, а тим паче нічого не дарував.
Обережно взявши презент, він поглянув другові в очі.
– Ну, я пішов, – сказав метис і відвернувся.
– Стій! – озвав його Макс. – Дякую... І вибач...!
– Не треба, – перебив Владислав, не обертаючись. – Все добре, – додав він, та почав йти.
Русявий декілька секунд дивився йому в слід, а потім викрикнув:
– Це може означати відновлення нашої дружби?
Паріс затримався на мить і коротко кивнув.
Як тільки Тепеш зник з поля зору, Макс прожогом заскочив у дім і, зачинившись у своїй кімнаті, швиденько розірвав пакунок. Коли він відкрив коробочку, то побачив всередині інвестиційну монету зі справжнього золота. Хлопець ледь не запищав від захоплення. Цей подарунок був найдорожчим з усіх, які він коли-небудь отримував. І в прямому, і в переносному сенсі. Тому Стамп дуже цінував його. До поки ось так безглуздо не загубив...
– Та де ж вона є? Не міг же я її залишити... От халепа! У Паріса вдома! – вигукнув хлопець, вскакуючи з дивана. – Так, Надійко, будь слухняною дівчинкою та нікому не відчиняй. Братику терміново треба відлучитися на півгодинки, – мовив сестрі, яка захоплено малювала. – Джонні, ти за охоронця! – наказав псові, на що той задовільно гавкнув.
Максиміліан швидко вискочив з дому, та, завірившись, що в такий час Тепеш вже пішов на роботу, прожогом помчав на велосипеді до друга додому.
Там він тихенько відкрив своїм ключем двері, щоб сусіди його не помітили, та прослизнув усередину. Було темно і тихо. Як завжди, коли хлопець в клубі або ж спить. Не довго думаючи, Стамп увійшов до санвузла, згадавши, що востаннє саме там тримав монету, та почав навколішках обмацувати всю плитку на підлозі.
– Бінго! – радісно шепнув Макс, дістаючи свій талісман з-під ванни. – Нарешті я тебе знайшов, моя пропажа! – вставши з колін, поцілував золотий. – Ну що ж, тепер гайда додому?
Хлопець метнувся у вітальню та відмітив, що у ній пахне чимось знайомим, і до того ж з'явилося світло. Дуже тускле, ледь помітне, якого вистачить, лише щоб бачити обриси предметів. Зазвичай Влад використовував його вночі, аби переміщатися квартирою, та не страждати від яскравого освітлення.
Потім Макс подивився у бік кухні і побачив Паріса, який стояв біля барної стійки спиною до нього.
– Оу, друже! Ти не на роботі? Схоже я вчасно завітав, – гарячково говорив русявий, йдучи до Тепеша, але той не реагував. – Гей, ти в порядку? – мовив хлопець і поклав руку на плече, розвертаючи метиса. Та тільки-но Влад став обличчям до нього, Стамп помітив, що з-під сорочки видніється два невеличких узгірка. – Ем... Груди? Звідки в тебе гру...? – запнуся хлопець і не встиг договорити, як "Паріс" схопила його за руку та, заломивши її за спину, зробила підніжку, від чого Макс втратив рівновагу і повалися обличчям на підлогу.
– Що за...?! – лиш викрикнув той, приземлившись. Від сильного удару врятувала друга рука, але і її швиденько притягнули до скованої. – Що відбувається?!
– Замовкни, бо пошкодуєш! – прошепотів жіночий голос, а біля шиї відчувся холодок від леза ножа.
"Цей запах, – подумав Макс, впізнаючи знайомі нотки у повітрі. – Він нагадує мені... Та ну! Кілерка Колекціонера?!"
Тим часом дівчина закінчила стягувати його руки пластиковим хомутом.
– А знаєш, цікаві в тебе іграшки, крале, – насмішливо прокрехтів Стамп, щоб вивести незнайомку на діалог. – Схоже на рольову гру. Я типу полонений, який повинен виконувати всі твої жіночі забаганки, аби ти мене не вбила...
Від цих слів чорнява, з силою, яка навряд чи притаманна молодій дівчині, різко смикнула його за плече, перевертаючи на спину.
– Ще одне слово... – мовила вона і, поставивши ногу на груди хлопця, нахилилась до нього.
– Олено, відпусти його, – кинув Влад, виходячи зі своєї кімнати.
– О, Паріс! А я вже мало не подумав, що ти стать змінив...
– Відпустити?! – обурилася кілерка. – Він же вдерся до твоєї квартири!
– Все нормально, це мій... друг.
– До речі, єдиний та неповторний! – вигукнув Макс.
– Ти дав сторонній людині ключи від своєї оселі?
– Не давав, але... – Влад спрямував невдоволений погляд на товариша.
– Так! Я все ще зв'язаний.
Тепеш кивнув дівчині, на що та сердито зітхнула і, підтягнувши за барки до себе Макса, миттєвим рухом розрізала хомут за спиною. Момент секундної близькості не вислизнув у хлопця із виду, на що він тихо протягнув "оу".
– Парісе, може, поясниш, що тут відбувається? – запитав Стамп, потираючи кисті, на яких залишився червоний слід від добре затягнутого хомутика. – Що в тебе робить дівчина, яка хотіла нас прикінчити в покоях Колекціонера? – підвівся з підлоги.
В цей час Владислав сплеснув долонями, змушуючи світло засвітитися яскравіше.
– Матінко... – прошепотів Макс, побачивши поряд Паріса та Олену. – Отже, мені в темряві не здалося... Та ви ідентичні! Як це розуміти?!
– Іноді таке буває, коли брат та сестра – двійнята, – відповів метис.
– Двійнята? Сестра? Ти не казав, що в тебе є сестра-двійник!
– Ти й не питав, – знизав плечами Тепеш та попрямував за стійку.
– Ти зараз серйозно?! Типу я повинен був при знайомстві сказати: "Привіт, мене звуть Макс, а в тебе випадково немає сестри-двійника?" Так чи що?!
– Заспокойся, – мовив Влад, вручаючи йому в руку баночку газованого напою.
Русявий відразу ж відкрив її і почав залпом пити.
– Брате, може, його й справді того... краще вбити? – півголосом спитала Олена, від чого Макс ледь не виплюнув пиття.
– Кхе-кхе!
– Не треба. Він хоч і балакучий, але загрози не несе.
– Ні, ну, звісно ми б могли помірятися силами, красуне, – принадливо посміхнувся Стамп, спираючись ліктем на стіл. – Якщо хочеш. Але без оцих твоїх ножиків. На рівних.
– Та я тебе по стінці розмажу, – виразно виговорила чорнява, свердлячи його поглядом.
– Ще ж не розмазала, – глузливо повторив вимову хлопець, ще ширше розтягуючи посмішку.
– Чуєш, ти...! – різко кинула Олена, хапаючи його за воріт футболки, а очі її спахнули синім вогнем.
– Досить, – сказав Влад, поклавши свою руку на передпліччя сестрі.
Дівчина штовхнула русявого та, різко зметнувшись, пішла до іншої кімнати.
– Гаряча штучка вона в тебе... – мрійливо миркнув Макс, коли фігура кілерки зникла за дверима. Потім перевів погляд на друга і побачив його примружені очі.
– Навіть не думай, – видавив крізь зуби Паріс.
– Вибач! – підняв долоні вверх і сів на стілець. – І все ж, як так вийшло, що я до сих пір про неї не знав?
– Ти чув про Вічнянське диво?
– Ти про авіакатастрофу, в якій вижили лише двоє дітей? Ця історія довго була на слуху, навіть я пам'ятаю.
– Ті діти – це ми з сестрою...
– Та ну!
– Тоді загинули всі на борту, і наші батьки також, а нас знайшли під уламками літака. Цілими, але непритомними. Тому відразу ж відправили до лікарні, а звідти, коли прийшли до тями, до дитячого будинку Вічного. Наступного дня, після поселення, прийшла сім'я Мричів і через декілька місяців всиновила тільки мене. Вони хотіли собі спадкоємця, розумного спокійного хлопчика, який би беззаперечно слухався та виконував все, що скажуть. Дівчинка виявилася зайвою у їхніх планах. Нас розлучили. Силоміць. Не давши права вибору. Декілька разів я тікав з нового дому, стрімголов біг до дитбудинку, щоб побачити сестру, та для дитини шести років, відстань у пів міста, була завеликою. Мене ловили на півдорозі. І через це не спускали очей. Я рідко залишався на самоті, до поки не пішов до школи. Та й навіть там я не міг ступити й кроку без нагляду. Мричі доплачували вчительці та охороні, щоб вони стежили за мною. Тотальний контроль.
– Пам'ятаю, – сумно мовив Макс. – Я намагався витягнути тебе з цієї клітки...
– І тобі це майже вдалося. Потім я ще раз втік. Все продумав. І мені пощастило дістатися дитбудинку. Але там я не знайшов Олени. Забрали. Тоді від безвиході в мене опустилися руки. Де шукати та як – я не розумів. Але відчував, що вона не далеко. Що вона в Вічному. Весь час її відчував. Навіть, деколи, уві снах бачив її очима, але все одно не тямив, де моя сестра. Лише коли став дорослішим і вибрався з-під опіки, я зміг відновити пошуки. Але марно. Родини, яка вдочерила Олену, за документами не існувало. Всі кінці у воду. Я навіть намагався її знайти, покладаючись на свої відчуття. Просто вештався містом і сподівався, що біля потрібного дому мене торкне. Та скільки б я не ходив, все було марно. Я лише точно знав, що вона жива. От і все.
– І як виявилося, до себе її забрав цей божевільний Колекціонер.
– Так. До того ж він ніколи не відпускав її за межі свого маєтку. Те що відбувалося всередині дому, там і залишалося. Саме через це, ми нічого не знаємо про Колекціонера, хто він такий, чим займається, і саме через це я не міг знайти сестру.
– Тоді назріває логічне питання: як вона опинилася тут, у тебе, так далеко від прийомного батька?
– Виконує наказ.
– Тобто?
– Їй треба привести нас до нього. На щастя, живими.
– Але нащо?
– Для експериментів. Прокляття всередині нас його дуже зацікавили.
– Дідько...