Prisma

Епізод Х - Бал

6 листопада, вівторок.
Отже, мала думає, що я не зможу потрапити на вечірку без її безглуздих запрошень. Ох, крихітко, ти б знала, як помиляєшся! Мозок суїцидника відає куди більше, ніж ти. Судячи зі спогадів твого приятеля, він уже навідувався на цей щорічний захід, і чудово знає правила, дрес-код і що там відбуватиметься. Однак, особисто я там не бував і хочу на власні очі побачити те грандіозне торжество! І що мені для цього потрібно? Лише сходити прогулятися містом, зірвати собі запрошення, а також пристойно вдягнутися. Та! Що найогидніше – надіти взуття! Чесно кажучи, я пробував приміряти черевички, але мої ноги геть відмовляються перебувати в настільки тісному і жаркому "приміщенні". До того ж, складається враження, немов я сліпну – не відчуваю поверхні під ступнями, її температурних перепадів, розмаїття форм і текстур, що контактують зі шкірою. Як взагалі можна орієнтуватися в просторі без цих відчуттів?! Схоже, люди звикли довіряти лише своїм очам. Я ж маю намір поглинати інформацію всіма можливими рецепторами. Відправте мене в непроглядну темряву, але босоніж, і я вам розповім, де знаходжуся і що мене оточує, лише відчувши голими п'яточками площину, на якій стою. Хто може таким похизуватися?! Упевнений – ніхто. Але ж таке вміння може стати в нагоді, коли зникає один з органів чуття.
Ех, все ж доведеться змиритися, бо охорона не пропустить людину з босими ногами, навіть якщо на ній буде дорогий костюм з останньої колекції Луї Віттона! І так. Костюм. Слід покопатися в шафі самогубця. Пригадується, у нього там пристойний набір шмоту на всі випадки життя і-і-і масочка! За всієї його обмеженості в русі хлопець примудрявся жити повноцінним життям, побувати в різних місцях, познайомитися з багатьма людьми. Тут, звісно, моя повага.
М-м-м, нічне місто. Що може бути краще? Усі вулички усипані різнокольоровими вогнями, що висвітлюють своїм яскравим світлом дороги і будинки. Вгамувався шум, людська балаканина, і на фон пішли інші звуки, що так явно виділялися вдень. Тепер не потрібно серед гаму вишукувати знайомі тональності, тепер достатньо лише добряче прислухатися до тиші, щоб вловити необхідне.
На вулиці практично нікого. Лише час від часу шастають випадкові перехожі, кидаючи на мене свої здивовані погляди. Що таке? Ніколи не бачили такого красеня? Ах-ах, розумію. А! Чи вас бентежать мої голі ступні? Самі б спробували, який це кайф ходити босоніж по осінніх калюжах, що огортають шкіру пекучим холодом. Потім мокрими ногами переходити на підмерзаючий асфальт, і знову занурювати їх у воду. Та вам калюжки здадуться найтеплішим і найприємнішим місцем! Ці контрастні відчуття розбурхують мою нервову систему, змушуючи її тремтіти від захвату...
– Гей, хлопче! Не хочеш розважитися? – проспівав мені мелодійний жіночий голос, обриваючи мій потік думок.
Біля стіночки стояли дві чарівні дівчини, знадливо поглядаючи на мене. Цікаво-цікаво...
– Здрастуйте, милі пані, – привітався я і підійшов до них. – Які розваги пропонуєте?
Одна з красунь наблизилася до мене і, поправивши комір мого светра, глянула прямо в очі, тихо прошепотівши:
– За невелику плату, все, що захочеш, красунчику...
– Прямо-таки все? – нахабно поцікавився я, вдихаючи її аромат. Він був дуже схожий на той, що я відчував раніше, той, що не в'язався з асоціативним рядом самогубці. Тоді я для себе вирішив, що цей специфічний запах випромінює життя або душа людини, бо тільки біля людей я його відчував, і яскравіше всього коли голодний.
– Все-все, – прошепотіла дівчина, з якимось придихом. А це що за інтонації? Таке відчуття, що вона готова зараз накинутися на мене і... Красуня несподівано потягнулася до моїх губ і впилася в них своїми. А ось це було необачно! Хоча й приємно... Солодкі губи вправно ковзали по моїх, навіюючи дивні думки. Усередині стало гаряче, а серце забилося швидше, розганяючи кровоносною системою чорну рідину. Почуття ейфорії захопило мене у свої ніжні обійми, і я ніби тонув у ньому. Світ навколо почав гаснути, поки не стало зовсім темно. Лише розмиті каламутні плями маячили переді мною. Одна практично затьмарювала собою весь простір блідим світлом, що слабшало, інша неподалік, і ще багато-багато дрібних, розкиданих усюди.
Мене немов ударило струмом. Сильний розряд пройшовся по всьому тілу, пропалюючи зсередини. Неймовірний біль пронизав мою шию, перехоплюючи дихання. Я начебто вмить втратив керування над тілом, і мене з силою кинуло у ще глибшу темряву. Останнє, що я почув, це нав'язливі слова в моїй голові: "Так! Ще! Я хочу більше! Нам потрібно більше! Давай! Давай!"
Прокинувся я з моторошною мігренню. У роті відчувався металевий присмак крові. Мій зір насилу сфокусувався, упершись у тіло дівчини, що лежала поруч на асфальті. Я глибоко вдихнув повітря і зрозумів, що в ньому більше не відчуваю того аромату, що вабив мене. Грудна клітка пустунки більше не здіймалася, а серце перестало відбивати ритмічний стукіт. Я сіпнувся, приймаючи сидяче положення. Вона була мертва, як і її подружка.
Я хвилин п'ять витріщався на біловолосі тіла, намагаючись отямитися. Голова боліла й паморочилася, а шлунок зводило від незрозумілого спазму. Тіло неприємно нило, хоча всередині мене щось немов раділо.
Що ж, дрібна мала рацію. Я прикінчив тих хлопців тоді і цих дівчат зараз. Сумнівів немає. Звичайно, процесу навідріз не пам'ятаю, але можу з упевненістю сказати, що збігу бути не може. З рослинами простіше. Їхнє перетворення на попіл залишається у спогадах, а от із людьми... Як зрозуміти, що саме я з ними роблю, якщо пам'ять геть відшибає? Ну, торкаюся, а далі? Зупиняю серце? Навіщо? І чому стає так погано після цього? Або ж приємно? Змішані почуття. Не можу зрозуміти.
Я глянув на свої руки, як і раніше одягнені в рукавички. Можливо, якби розпутниця не полізла до мене цілуватися, то могла б залишитися живою. Ех, дівчатка, не варто було так безтурботно лізти до незнайомця...