Prisma

Епізод V - Холод

30 жовтня, вівторок
Був уже полудень. Щільно закриті темно сині штори, немов добротні вартові, сковували денне світло, не даючи йому прорватися у кімнату. У тиші завібрував будильник на наручному годиннику. Бліда рука виринула з-під ковдри й автоматично потягнулася до тумбочки, що стояла в узголів'ї двоспального великого ліжка. Намацавши окуляри, Тепеш одягнув їх, перетворюючи розмитий навколишній світ на чіткі лінії та силуети. Він встав із ліжка, накинув атласний халат, який ледь сягав полами його колін, і пішов до ванної. Його чорні очі довго сканували обличчя, намагаючись розгледіти найменші невідповідності своєму ідеалу. Влад терпіти не міг будь-який прояв рослинності на обличчі, тому, озброївшись бритвою, взявся виголювати ледве помітну щетину, що з'явилася за ніч. Після цього він підправив тримером скроні, довжину яких педантично дотримував в межах п'яти міліметрів. Коли відображення його влаштувало, хлопець ще раз умився і, зав'язавши своє синяво-чорне волосся у хвіст, вийшов з ванни.
Паріс приготував собі каву та з улюбленою книгою вмостився на дивані. Він любив читати, попиваючи гарячий американо без цукру, особливо, коли все відбувалося у гробовій тиші, від якої отримував насолоду. Старий папір м'яко шарудів під його пальцями, а яскравий кавовий аромат дедалі сильніше й сильніше розливався квартирою.
Коли напій закінчився, Владислав відклав книжку і, переодягнувшись, сів за ноутбук, щоб попрацювати над курсовою – її треба було здати на зимовій сесії. Коли він отримав запрошення від Оксфордського університету, то анітрохи не здивувався цьому. Його все дитинство до нього готували. До того ж мачуха не улучила моменту, щоб відправляти його роботи туди і за можливості набридати викладачам. Мабуть, тільки за це Влад їй вдячний, адже тепер він міг собі дозволити навчатися в цьому університеті заочно, і отримав доступ до найбільшої бібліотеки Об'єднаного Королівства. Книги і відсутність зайвих походів куди-небудь – це все, чого вимагала його душа.
Тихо задзижчав телефон – надійшов дзвінок від Макса. Влад поморщився, адже знав, що той обов'язково буде його змушувати вибратися зі своєї похмурої й затишної оселі, але все одно взяв слухавку.
– Так, – коротко відповів абоненту.
– Здоров, Парісе! Як щодо прогулянки?
– Куди? – Тепеш був незмінно спокійний і незворушний.
– Та так, містом пройдемося. Як завжди, – весело відповідав йому друг.
– Ти ж знаєш, що я терпіти не можу...
– Так-так, денні походи! Я пам'ятаю. У тисячний раз повторювати не потрібно. То йдемо?
Влад лише приречено зітхнув у слухавку. Він ненавидів світлу частину доби, але робив винятки, коли цього просив його єдиний друг.
У дитинстві знайомство з ним додало сміливості маленькому і скромному метису, який тільки й знав, що читати книжки. Так вийшло, що в першому класі їх посадили разом. Русявого навіженого хлопчиська, у якого шило в одному місці, і чорнявого посидючого зубрилу, який весь час мовчав. Від самого початку вони не злюбили одне одного. Їхні характери були прямою протилежністю. Одному аби подуріти, побитися та пошукати пригод на п'яту точку, а другому дай книжку в руки, і ви забудете про його існування. Макс увесь час дошкуляв йому дурними запитаннями, підколював і часом навіть дражнив, щоб розбуркати скромнягу, але той лише хмурився, поправляв окуляри і вперто продовжував його ігнорувати.
Влад схоплював усе на льоту, тож усі завдання й уроки робив досконало, чого не скажеш про Стампа. Йому сяк-так давалася лише математика, тоді як мови й література для нього були муками пекла. Як би він не силкувався, але написання твору завжди закінчувалося розірваними на шматки зошитами.
Здавалося б, що може об'єднувати таких різних людей? Але не дарма ж кажуть: протилежності притягуються.
Їхня ненависть тривала до першої бійки. Суперечки і непорозуміння у них були з моменту розсадження, але до сутички дійшло тільки через рік. З чого все почалося, напевно, ніхто вже не згадає, але бій був лютим. Макс розбив окуляри Владу, а той в свою чергу порвав йому футболку. Обидва красувалися перед директором зі страшними синцями на моськах. Але ж це був тільки другий клас... Було найдивовижнішим те, що бійню розпочав спокійний і стриманий метис, у якого нарешті увірвався терпець. Але Стамп його не здав і всю провину звалив на себе, чим дуже здивував Тепеша. Як з'ясувалося трохи пізніше, той спеціально це зробив, адже бачив сувору маму Влада і розумів, що йому дістанеться значно більше. Максу не звикати, бо йому часто доводилося отримувати від мами за свої витівки. Та й мама його ніколи не била, лише лаяла, тоді як мати Паріса ніколи не гребувала добряче прикластися металевою лінійкою по руках свого сина. Стамп хоч і був шибеником, але садна на пальцях сусіда бачив занадто часто, щоб їх не помітити.
Після цього в їхніх стосунках почалася відлига. Їх розсадили по різних партах, і тепер хлопчакам стало дуже незвично. За рік вони встигли звикнути одне до одного, хоч і гризлися майже щодня. Можливо, їм це навіть подобалося. Тепешу почало не вистачати безглуздих жартів однокласника над вухом, його заразливого сміху і дурних вибриків. А Максу не вистачало його розумних фразочок і смішного страху, коли той намагався його відмовити від якоїсь каверзи. У підсумку вони почали спілкуватися дорогою додому, адже в класі продовжували зображати найлютіших ворогів. Так поступово хлопці стали найкращими друзями і вже в третьому класі знову сиділи разом, не розсідаючи до самого випуску і допомагаючи один одному з уроками.
– Гаразд, за півгодини на "нашому" місці.
"Нашим" місцем вони називали фонтан, який був на вході центральної площі Вічного. Він був відправною точкою, звідки можна легко дістатися в будь-який куточок міста, подолавши приблизно однакову відстань. Фонтан давно не працював, бо був побудований кілька століть тому і за його добробутом ніхто не стежив. Максимум, що могли зробити, це прибрати облуплене покриття і нанести нове. Басейн фонтану мав форму чаші, що заглиблювалася в землю, залишаючи на поверхні лише бортик, який слугував місцем для відпочинку. У центрі на п'єдесталі стояла скульптура атлетичного чоловіка, який тримав над головою величезну амфору. У добрі часи, найімовірніше, саме з неї й текла вода. Місцеві коротко називали фонтан "водолієм", хоч він і не підтверджував своєї назви.
Паріс свідомо прийшов на півгодини пізніше від призначеного часу, адже знав, що Стамп обов'язково запізниться. Але друг перевершив усі його очікування, затримавшись практично на годину. Коли терпіння Влада ось-ось мало закінчитися, Макс примчав на велосипеді до "водолія" і, як ні в чому не бувало, простягнув руку для привітання.
– Я для чого тобі годинник дарував? – замість рукостискання запитав Тепеш, різко грюкнувши книжкою, яку прихопив із собою.
– Відповідь очевидна: щоб я його не носив, – засміявся русявий.
– Ти ніколи не стежиш за часом, і це страшенно дратує, – спокійно сказав метис, хоча всередині розпирало від обурення. Мало того, що друг змусив його вийти вдень із дому, так ще й змусив його чекати. Неймовірне нахабство по відношенню до нього.
– Ой, не бухти, – махнув рукою Макс. – Краще давай сходимо в Пустище.
– Чого ти там не бачив? – поцікавився приятель, глянувши на годинник. – До того ж, через годину тобі на пари.
– Та до біса ті пари! Сьогодні немає моїх улюблених предметів... – сказав Макс і, не злазячи з велосипеда, покотив у потрібний бік, штовхаючи ногами по землі. Паріс, засунувши книжку в сумку накинуту через плече, пішов поруч.
– Це чергова твоя авантюра?
– Усього лише хочу дізнатися, що знаходиться у Пустищі. Раптом там новий ліс або взагалі каньйони й озера.
– У нашій місцевості не буває каньйонів.
– А як щодо тих тріщин, що на узліссі? Там глибина о-го-го. Якось і туди заглянемо. Можна спробувати спуститися...
– Досить мріяти. Вже туди-то я точно не полізу.
– Будеш страхувати, – хихикнув Макс.
– Якщо так цікаво, що в Пустищі, подивися по карті. Ми все одно до вечора туди не доберемося.
– Це не те! Який сенс кудись іти, якщо вже наперед знаєш, що там є?
– Справді... – підтвердив Тепеш і похитнувся, зупиняючись. Макс тут же зістрибнув із велосипеда, кидаючи його на тротуар, і підпірнув другу під плече.
– Ти що, знову прострочив переливання?! – веселощі відразу ж зникли з його обличчя. Стамп вмить став серйозним і схвильованим.
– За планом завтра потрібно було йти...
– Хочеш сказати, не відчув, що вже час?
– Я думав, протримаюся... – тихо промовив Влад, слабшаючи.
– Чорт! Потрібно терміново в лікарню!
Влад лежав на лікарняній кушетці, поклавши передпліччя правої руки собі на очі й тримаючи в ній свої окуляри. У процедурному кабінеті було неймовірно яскраво: білі стіни, біла стеля, білі меблі і, вся в білому, медсестра. Білі штори на вікнах були відсмикнуті, запускаючи максимальну кількість денного світла.
Ліва рука саднила від голки, загнаної у вену. Тонкою трубкою в нього втікала червона рідина, розливаючись гарячим теплом по тілу. "Перша позитивна", – не дивлячись, назвав кров, що вливалася, відчуваючи її жар.
– Як ти почуваєшся, Владиславе? – запитала медсестра.
– Уже краще, Тіно, – відповів хлопець, не прибираючи руки з очей. Він терпіти не міг, коли його називали на ім'я, але про це знали лише найближчі та колеги по роботі.
Хлопець за звуком визначив, що дівчина сіла поруч на стільці. Як кумедно, що навіть медсестра в цьому кабінеті була альбіносом.
– Твій друг практично тягнув тебе на руках до лікарні. Тобі знову пощастило, що він був поруч.
– Хвороба почала прогресувати, – тихо сказав метис. – Раніше я міг тижнями обходитися без переливання, а зараз ледве п'ять днів витримав. Невже скоро буду щодня приходити.
– Тоді доведеться лягати на стаціонар. Занадто небезпечно в такому стані ходити містом.
Паріс нічого не відповів. Він лише продовжував лежати, прикутий до кушетки червоним дротом. Одного разу в дитинстві він був на межі смерті, але якимось дивом залишився живим після авіакатастрофи. Життя подарувало йому другий шанс, який саме ж і почало в нього забирати, нагородивши незвіданою хворобою. У шість років він почав безпричинно непритомніти. Лікарі з'ясували, що у хлопчика якийсь новий вид невиліковної анемії. Через кілька болісних місяців досліджень його крові, все ж визначили, що переливання здатне підтримувати організм практично в ідеальному стані. Після першої гемотрансфузії хвороба наче зникла, забравши із собою слабкість і шалений голод, що не вгамовувався їжею. Але незабаром знову поверталася, нагадуючи про необхідність нової дози крові.
Якось раз Тіна зробила помилку, яка могла б коштувати Владу життя, адже та переплутала кров і влила йому не ту групу. Але, як виявилося, ця страшна похибка лише відкрила нову властивість організму Тепеша. Той приймав будь-яку, хоч він сам мав четверту негативну. Кожна кров передавала свої особливі відчуття, ні з чим непорівнянні, що давало змогу визначити групу і резус, не дивлячись на пакети.
– Парісе, ти як? – запитав Макс, заходячи в кабінет, а потім звернувся до Тіни: – Скільки ще триватиме процедура?
– Переливання не робиться за п'ять хвилин, – відповіла дівчина.
– Якщо ти поспішаєш додому, то йди, – сказав Тепеш, не змінюючи свого положення.
– А ти?
– Мені набагато краще. Після переливання мені не потрібна буде допомога.
– Може, все ж таки...
– Іди! – різко кинув Влад, перебиваючи Макса. Стамп стиснув кулаки і, нічого не сказавши, вийшов із процедурної.
Владислав повернувся додому ближче до вечора. Йому потрібен був час прийти до тями після переливання, тому він приліг на диван. Хлопець відчував як з кров'ю поступово до нього поверталися сили і чудовий настрій. Через декілька годин Паріс підвівся, приготував собі кави та замовив таксі. Роботу ніхто не відміняв.
Клуб "Амелія" ось-ось мав відкритися. Усі приготування було закінчено, і Тепеш в своє задоволення натирав до блиску стільницю бару, почитуючи книжку на ходу. Складові коктейлів, розставлені в суворій послідовності, чекали свого зоряного часу. Залом бігали вродливі танцівниці, списані спеціальною фарбою, яка за належного освітлення ставала яскраво неоновою. Зараз малюнки приховував одяг, але щойно дівчата починали танцювати біля пілона, оголюючи свої тіла, витіюваті візерунки відкривалися погляду всіх присутніх. Барвисті лінії переливалися на світлі і витончено обвивали фігуру, повторюючи кожен вигин. Паріс був байдужим, бачачи оголених красунь, від чого ті сильно ображалися на високого бармена.
– Привіт, Парісушко! – весело проспівала Пташка, сідаючи за стійку. Її фарбоване в жовтий колір волосся неохайними пасмами спадало на плечі, а чорні очі спокусливо зиркали. – Зробиш мені що-небудь смачненьке?
– Знову хвилюєшся? – спокійно запитав хлопець, спритно виймаючи з-під стійки чисту склянку, не відволікаючись від читання.
– Як завжди, красунчику! – промовила вона своїм писклявим голоском. – Щоразу, як перший... От скажи, Парісе, як ти справляєшся? Навколо тебе такі красиві й майже голі дівчата шастають, а тобі хоч би хни. Усе такий же серйозний. Ти коли-небудь усміхаєшся?
– Іноді, – коротко відповів хлопець, не дивлячись наливаючи в склянку вміст пляшки.
– То невже тобі не хочеться... – вона не закінчила фразу і грайливо посміхнулася, натякаючи на близькість.
– Я на роботі. Тому ви для мене не більше ніж співробітниці. Просте вміння абстрагуватися, – сказав Паріс і, знехотя відклавши книжку, почав ювелірно виливати шарами різнокольорові рідини.
– Та ну? За Німфу тут готові душу дияволу продати, аби доторкнутися до неї. Та що вже казати! Навіть деякі дівчата не проти з нею побути, – засміялася Пташка. – Почекай! Чи ти з цих...? – усміхнулася дівчина, підморгнувши. – Я нікому не скажу! – підняла долоньки та.
– Якщо ти думаєш, що мене цікавлять чоловіки, то ти помиляєшся, – промовив Влад, посуваючи готовий коктейль до дівчини. – Прошу.
– Паріско, ти просто душка! – пискнула жовтоволоса, побачивши напій. – У тебе не коктейлі, а витвори мистецтва, аж пити шкода!
Влад поставив усі пляшечки на місце і наміченим рухом провів рушником по стільниці, прибираючи неіснуючі краплі. Книга знову повернулася в руки.
– Мм-м, – розплилася від задоволення Пташка, потягуючи коктейль через трубочку. – Як завжди ідеально! І все ж таки. Якщо тобі не цікаві дівчатка й хлопчики, то хто ж... А! Я зрозуміла! Здається, таких людей називають асексуалами? Чи не так?
– Я не відношу себе до жодної групи меншин, – кинув хлопець, перегортаючи сторінку.
– Пташко! Досить спокушати нашого бармена! Це все одно марно! – покликала червоноволоса колега, весело сміючись. – Іди, готуйся до виступу. Залишилося п'ять хвилин до відкриття.
Рівно о дев'ятій "Амелія" відчиняла двері для відвідувачів. До цього часу на вулиці вже збирався натовп чоловіків, охочих помилуватися сексуальними дівчатами. Власник закладу, якого всі знали під псевдонімом Асмодей, вийшов на сцену, щоб за традицією привітати гостей і побажати всім хтивої ночі. Це був худорлявий чоловік років сорока, одягнений у яскраву трійку, який зовні нічим не вирізнявся, якщо не брати до уваги тату на шиї у вигляді змії. Його темні очі завжди мружилися, а тонкі губи складалися в похабній усмішці.
Владу не подобався Асмодей, але той платив дуже добре, чим забезпечував хлопцеві безбідне життя. Він спокійно міг дозволити собі дорогу техніку, ремонт у квартирі, навчання та різні дорогі дрібниці. Тож скаржитися не доводилося. Тепеш просто одягав маску байдужості і продовжував працювати.
Дівчата ж у цьому клубі заслуговують на окрему увагу, бо кожна по-своєму була особливою. Пташка була примхливою, грайливою і веселою, чим полонила чимало любителів такого типу дівчат. Кобра ж, навпаки, мала чорне волосся до пояса, спокусливий томний погляд і завжди нафарбовані червоним губи. Лисиця – червоноволоса бестія, яскрава і стервозна. Тигриця – дика і неприборкана, Бджілка – мила і, на вигляд, скромна, Цукерка – мрійлива і солодка. І остання, звісно ж, Німфа – білявка, що недавно з'явилася, і яка викликала фурор серед відвідувачів "Амелії". Вона мала ідеальну фігуру з округлими пружними стегнами, стрункими підтягнутими ногами і гарними півкулями грудей, що під час танцю м'яко погойдувалися, примушуючи чоловіків затримувати подих. Її рухи були граціозні й спокусливі, а довге перлове волосся, великими локонами пружинило в такт цим рухам, сексуально спадаючи на обличчя. Блакитні очі виблискували з-під напівзакритих повік, а чуттєві губи заманливо відкривалися, навіваючи розпусні думки.
Паріс, коли вперше побачив танець Німфи, мало сам не піддався її чарам, хоча вмів непогано себе контролювати. Вона викликала в нього тваринні інстинкти, як і в будь-якого самця, що перебував в клубі, але хлопець змушував себе триматися. Йому не були цікаві банальні постільні ігри. Більше ніж тіло і зовнішність Німфи, його полонили її прозорі очі. Він бачив у них куди більше, ніж в очах інших танцівниць, але не міг змусити себе заговорити з нею першим.
Тепеш окинув поглядом зал, що заповнювався. Чоловіки сідали за невеликі одномісні або двомісні столики навколо сцени, хтось займав місця на диванах біля стін, а хтось прилаштовувався за барну стійку. Хлопець не сумнівався, що тепер вони йдуть сюди тільки за найбажанішим суб'єктом – Німфою. Асмодей теж це знав, тому спеціально ставив білявку на самий кінець шоу або в його розпал, щоб клієнтів набиралося більше, і відповідно прибуток лився рікою. Він непередбачувано перемішував номери, щоб відвідувачі боялися пропустити виступ морської красуні. Влад навіть припускав, що якщо прибрати всіх дівчат і залишити тільки її, то нічого б не змінилося. Гроші так само йшли нескінченним потоком.
Світло в залі згасло, сцена освітилася м'яким димним прожектором. Із темряви виринула перша танцівниця. Це була Лисиця. Рівне і гладке червоне волосся, стрижене під каре, ледь помітно тремтіло від кожного її кроку. Її скромні груди приховувала чоловіча сорочка, а стрункі ноги обтягували шкіряні штани. Вона підійшла до жердини і вистава почалася.
Влад професійно готував напої, спритно жонглюючи пляшками, а залом шастали милі офіціантки, розносячи коктейлі на тацях. У кожному кутку стояла охорона, яка спостерігала за клієнтами, щоб ті не розпускали руки. Що-що, а в Асмодея з цим було суворо. Ніхто не мав права чіпати своїми брудними рученятами його дівчаток. Безкоштовно. Хлопець знав, що за великі гроші товстосуми могли замовити приватний танець, у якому дівчина зобов'язана торкатися до них. Але навіть так у клієнта все одно були зв'язані руки. Тепеш сподівався, що в Асмодея не вистачить розуму продавати дівчат у лапи багатіїв для інтимних потіх. Інакше його клуб одразу ж перетвориться на бордель, втрачаючи всю свою особливість. Він вигравав лише тим, що тримав відвідувачів у постійному збудженні, не даючи їм бажаного. Але щойно він почне даруватися, пар одразу зменшиться, і чоловіки не будуть так охоче бігати дивитися на його дівчат. Вони хотітимуть лише провести з ними ніч.
Опівночі до нього підбігла Бджілка – маленька шатенка з кокетливо підвернутими до лиця кінчиками волосся. Вона носила яскраві жовті лінзи.
– Парісе! Котику! Ти не бачив сьогодні Демона? – запитала вона, хлопаючи по стільниці долонькою й озираючись на всі боки.
– До опівночі його не було, якщо ти про це "сьогодні".
– Блін! – зло шепнула дівчина. – Чому тільки Кобрі й Тигриці на нього везе? Я теж хотіла подивитися... – обурилася та і втекла за лаштунки.
А "подивитися" справді було на що. Демоном звали одного з відвідувачів "Амелії", який час від часу заходив до клубу заради випивки. Влад був упевнений, що кожна танцівниця клубу поза роботою побувала в його ліжку, адже ті чіплялися на нього, як метелики на ліхтар. Він мав розвинену мускулатуру, чіпкий погляд і гордовиту посмішку, чим, напевно, і приваблював дівчат клубу і не тільки...
Тепешу не доводилося спілкуватися з Демоном. Він тільки наливав йому, тож яка той із себе людина, хлопець міг лише припускати. Дівчата ще кілька разів підбігали до Влада і питали про нього, але чоловік сьогодні не з'явився.