Prisma

Епізод ІІІ - Загадкове місто

3 листопада, субота.
Вона дивилася на її фото. Темношкіра красуня ніжно посміхалася їй із надгробка, навіваючи теплі дитячі спогади. Тільки вони зараз її й гріли, адже вітер, що гуляв цвинтарем, несамовито метав волосся Саші своїми холодними потоками. Дівчина провела пальцями по портрету, потім по кам'яній плиті, на якій було вигравірувано "Джейн Салеман".
Несподівано їй згадалося як саме починався той день, коли загинула мама. Вони всі разом їхали до лісу, що на околиці Вічного. Там, у гаю, знаходилося величезне озеро, з кришталево чистою водою і неймовірно красивою природою. Саня обожнювала це місце, тож сім'я частенько на вихідних вибиралися туди на пікнік чи просто погуляти.
У машині панувала атмосфера радості, адже на всьому шляху сімейка Салеман кричала пісні, підспівуючи радіо. Навіть маленька сестра, що сиділа в дитячому кріслі поруч із Сашею, бадьоро дригала всіма кінцівками в такт і намагалася щось підкрякувати, хоч їй нещодавно виповнилося два роки. Призвідником цього веселого свавілля, звісно ж, була мама. Батько на це спочатку супився, але чуючи, як його доньки вигукують смішно і невпопад, починав реготати і підспівувати разом з усіма. Так вони доїхали до узлісся. Саня одразу ж вискочила з машини з криками "наздоженіть мене" і помчала в ліс. Мама погналася за нею, дзвінко сміючись. На цьому спогад обривався.
Олександра піднялася й повернулася. Батько стояв вдалині, не дивлячись на неї і спираючись на машину спиною. Руки були складені на грудях, а ноги схрещені. Саша підійшла до нього і подивилася йому в обличчя, сподіваючись, зустрітися з його поглядом.
– Ти обіцяв розповісти, – промовила дівчина, потираючи свої кисті в кишенях куртки.
– Сідай, поїхали, – лише кинув чоловік і відчинив двері машини. Вона сіла не роздумуючи, адже хотілося якнайшвидше сховатися від холоду та післядощової вогкості. Батько сів за кермо і завів службовий пріус.
– Ми їдемо додому?
– Ні.
– Отже, на роботу, – надувшись, склала руки на грудях.
– Ні, в кафе, – коротко відповів тато, вирулюючи назад у місто.
Вони приїхали в центр, і зайшли в невелику кав'ярню, що знаходилася неподалік від поліцейської дільниці. На вході їх одразу ж зустріла молода офіціантка років тридцяти:
– Доброго ранку, лейтенанте Салемане, – усміхнулася та. – Проходьте. Вам як зазвичай?
– Так, Наталі, здрастуй, – відповів чоловік і сів за найближчий столик біля вікна.
– А вашій... – запнулася вона, дивлячись на Сашу, яка сідала за стіл навпроти батька.
– Це моя донька – Олександра.
– Ох, дуже приємно! – ще ширше усміхнулася Наталі.
– Принеси їй ваш найсмачніший десерт, – замовив поліцейський.
– Буде зроблено! – випалила офіціантка і зникла.
– Твоє улюблене місце? – запитала Саша, озираючись.
– Наше улюблене місце, – поправив її тато.
– Наше? – дівчина ще раз скинула оком на умеблювання. – А, ну так, – усміхнулася Олександра, згадуючи, як одного разу тут відзначали її п'ятий день народження. – Тут усе трохи змінилося. Не впізнала.
– Буває.
– Навіщо ти мене сюди привіз? Щоб знову поворошити щасливе минуле? Я сумніваюся, що ти розповіси мені про той день.
– Мені вже не можна просто побути з дочкою? Ти ж хотіла цього.
– А ти не хотів?
– Я лише хочу, щоб ти була в безпеці.
– Ну, знову, – зітхнула Саша, відводячи від нього погляд. – За чотири дні зі мною нічого не сталося, як бачиш, – сказала дівчина і знову почухала долоні. – Та що ж таке?! – тихо прошипіла вона, дивлячись на руки.
– Щось трапилося? – запитав батько, бачачи, як дівчина втупилася під стіл.
– Усе нормально! – невинно вигукнула вона. – Коли там уже замовлення принесуть? – почала виглядати офіціантку, відволікаючи увагу тата.
Насправді було все зовсім не нормально. Запаморочення, біль і нудота неабияк її лякали. Усе дитинство і юність вона почувалася абсолютно здоровою. Не була схильна до хвороб, нездужання та інших проблем. А зараз такі напади почастішали, причому з'явилися з нізвідки. До того ж руки свербіли, як виявилося, не просто так. На долонях і зовнішньому боці кистей вона виявила почервонілі борозни, які, з'єднуючись між собою, вимальовували рівносторонній трикутник. Її не полишала здогадка, що ці штуки наслідок їхнього походу до будинку Художника.
Між столиками замаячила Наталі з тацею. Вона підійшла до відвідувачів і почала розставляти на стіл замовлення. Поліцейському вона поставила чашечку американо з молоком і скромною цукеркою на блюдці, а Саші вручила шоколадну гонконгську вафлю, набиту кульками морозива.
– Ого! – вигукнула Саша, побачивши десерт, і її очі заіскрилися захопленням.
– Дякую, – сказав чоловік офіціантці.
– Приємного апетиту! – мило посміхнулася та й пішла, гублячись у залі.
– Напевно, ти й під дулом пістолета не відмовишся від солодкого, – милувався батько, дивлячись, як донька із задоволенням наминає вафлю.
– Було в кого піти, – лише відповіла та, побачивши його скромну цукерку поруч із чашкою кави.
– Я взагалі-то тримаюся! – засміявся чоловік, відкушуючи шоколад.
Раптом у батька задзвонив телефон. Він глянув на екран, і його усмішка одразу ж зникла з обличчя. Узяв слухавку.
– Так. Виїжджаю, – коротко відповів той і встав з-за столу. – Вибач, сонечко. По роботі викликають, – промовив він і, діставши гроші з гаманця, поклав їх на столі. – Мені доведеться поїхати. А ти доїдай і йди додому, добре?
– Я поїду з тобою! – раптом встала дівчина, відкладаючи десерт.
– Ні, Олександро. Ти залишишся тут. Подзвони Максу, щоб зустрів тебе, – кинув чоловік своїм сталевим тоном і вийшов із кафе.
– Damn it! – обурено шепнула Саша, сідаючи назад за стіл.
Закінчивши трапезу і сплативши рахунок, Олександра попрямувала додому. Вона не стала дзвонити другові, адже хотіла побути наодинці зі своїми думками, до того ж дорогою вирішила зайти до Кирила.
Дівчина обмірковувала нещодавні події, що навалилися на неї. Кошмари, загадкова смерть матері, моторошний будинок, іграшка, що розмовляє, знайомство з сивоволосим Кірою, татові справи й підозрілі позначки на руках – крутилися в голові шаленим виром. Усе це було пов'язано між собою, але як, Саша поки що не розуміла. Занадто багато дивацтв в одному місті. Чого вартий тільки кролик, що ожив! Із цим усім потрібно було якось розібратися.
Саші на думку спала бібліотека. Кіра обіцяв дізнатися з приводу роботи. Якщо все складеться, то можна пошукати щось в архівах. Має ж бути логічне пояснення тому, що відбувається. Можливо, світ на порозі нового відкриття.
З роздумів дівчину вивів гучний рев байка, що пронісся повз неї з шаленою швидкістю. Олександра лише глянула вслід ненормальному на червоно-чорному тріумфі. Він їхав, спритно обганяючи машини, а слідом за ним мчав поліцейський пріус, який, звісно ж, програвав у перегонах. Саша не стала зупинятися на ситуації, оскільки знала, що батько патрулями давно вже не займається, та й машина була точно не його. Черговий хуліган на мотоциклі, який мріє потрапити в лапи копам. Або ж любитель подражнити вартових закону своїми божевільними діями.
Салеман зайшла до Кирила додому, але його там не виявилося. Посмикавши зачинені двері, Олександра засмучено зітхнула та пішла до себе. Дорогою вона зустріла маленьку дівчинку, яка бігла від дитячого майданчика з м'ячем у руках. Той несподівано вискочив у маляти з ручок і поскакав тротуаром до ніг кучерявої. Саша взяла його і вручила темноволосій крихітці, якій на вигляд було не більше чотирьох. Та лише посміхнулася і, забравши іграшку, метнулася у двір до Макса, чим здивувала дівчину.
– Надіє, скільки разів я тобі казав, не бігай сама за двір! – почувся голос Макса. – А якщо вже й бігаєш, то хоч хвіртку закривай, – пробурчав хлопець, підходячи до дверей. – О, Саню, привіт! – привітався той, побачивши сусідку, що стояла біля його паркану.
– Привіт, Максе, – відповіла Саня. – А хто це в тебе? – поцікавилася Саша, зазираючи за спину хлопцю, де з собакою гралася дівчинка.
– Це – Надійка, сестра моя.
– Не знала, що в тебе є сестра, – здивувалася Олександра.
– Тепер є. Зайдеш?
– Так, – відповіла дівчина, посміхнувшись.
Стамп запропонував подрузі скласти компанію йому і його сестрі за обідом, від чого та не відмовилася, відчуваючи голод навіть після щільного сніданку і величезного десерту. Судячи з того, який бардак був на кухні, суп готував Макс сам.
– Та в тебе талант, – протягнула приятелька, куштуючи куховарство хлопця.
– Нічого подібного, – скромно обурився той. – Усього лише роки практики, так? – сказав Стамп, скуйовджуючи волосся сестрі, яка охоче наминала супчик. Дівчинка задоволено кивнула у відповідь.
– Анна Валеріанівна на роботі?
– Так, на зміні.
– Так само в лікарні?
– Так.
– А Костянтин... – запнулася дівчина, не пригадуючи як по батькові тата Макса.
– Уже в минулому, – вмить посумнішавши, сказав Макс, машинально торкаючись шраму на брові.
– Вибач, – промовила та, здогадуючись, що зачепила болючу тему.
Після обіду Макс уклав сестру на денний сон, до якого вона звикла в садочку, а сам повернувся до Саші.
– Слухай, Макс. У тебе випадково не з'явилися ось такі штуки? – запитала Саша, знову чухаючи трикутники на руках. Поки вони її не турбували, дівчина забувала про їхнє існування, і вони ніби зникали. Але щойно починали свербіти, то знову показувалися червоними борознами.
Хлопець глянув на руки Саші.
– Здебільшого сверблять, а буває печуть і ниють. Що це може бути? – поцікавилася Олександра. Вона відчувала, що йому може довіритися. Тим паче, коли вони разом пройшли випробування будинком Художника.
– І тобі дісталося, – зітхнув Макс і зняв свої спортивні мітенки з рук. На його руках були такі самі трикутники.
– То що ж це може бути?! У Паріса теж є? – схопилася Саша, дивлячись на надзвичайно спокійного Макса.
– Є, – той усміхнувся, але якось невесело. – Ходімо, – хлопець кивнув на свою кімнату.
Увійшовши в неї, дівчина здивувалася від того, як багато різної електроніки може вміщати в собі маленька кімнатка. У купі різноманітних мікросхем, дротів і техніки, вона розгледіла односпальне ліжко і стіл, завалений стародавніми транзисторами і резисторами. Вікно було навстіж, тому прохолодне повітря заходило в кімнату, а денне світло осявало весь цей рай електроніка.
– Вибач, тут трохи не прибрано, – зніяковіло промовив Макс, попутно прибираючи з підлоги розкидані речі, відсуваючи ногою дроти і згрібаючи з ліжка навалене ганчір'я. – Думаю, сюди можеш присісти, – вказав на розчищене місце на ліжку.
– Так, добре, – посміхнулася Саша і скромно сіла на краєчок постелі, тоді як хлопець розмістився за столом і пробудив свій комп'ютер від сну.
– Дивись, – він вказав на екран. – Я спробував пошукати що-небудь на тему трикутних міток, але так нічого путнього і схожого не знайшов, але виявив ось це, – Стамп вказав на карту. Дівчина придивилася і впізнала назви сусідніх населених пунктів. Навіть знайшла залізницю, яка вела до Вічного.
– І що не так? – запитала Олександра.
– Подивися уважніше, – хлопець наблизив карту. Прилеглі міста вийшли за план, а залізниця проходила, здавалося, через ліс кудись в іншу область. – Вічного немає на карті.
– Може, просто не відзначили? – припустила дівчина, знизавши плечима.
– А якщо так? – хлопець перевів карту в режим "супутник". – На місці нашого міста – ліс. Просто ліс. Мені якось не доводилося користуватися картою, бо в місті я знаю кожен куточок, тому навіть не припускав, що Вічного, по суті, не існує.
– Може, просто карта стара? – Саша глянула на Стампа й отримала у відповідь презирливий погляд. – Зараз у себе подивлюся, – дівчина дістала свій телефон і почала по ньому швидко гортати пальцями. – Та ну, – випалила Саша, розглядаючи Google Карту, на якій справді не було рідного міста. – Як таке може бути? Судячи з геолокації, я зараз перебуваю справді в лісі...
– Ось і я тобі про те саме. Тим паче моя карта не може бути старою, бо оновлюється щохвилини.
– Звідки в тебе до неї доступ? – підозріло глянула дівчина.
– Звідки треба, – усміхнувся Макс. – Я перерив увесь інет у надії знайти будь-яку інфу про наше місто. Мало того, що його немає на карті, так про нього навіть ніде не згадується.
– Новина за новиною, – зітхнула Олександра. – А що Паріс про це думає? Він же має щось знати про історію міста?
– Він теж ці дні копав. Історія Вічного тягнеться з дуже далеких часів, коли більшості міст в окрузі ще не було. А дивацтва, що відбуваються в ньому, історики нашого міста списують на аномальну геомагнітну зону. Усе як завжди. Загалом, Паріс пропонує віддати зразки тієї штуки з будинку Художника поліцейським на експертизу. А, і твого кроля. Де він, до речі?
– Вдома кинула. Засунула куди подалі в шафу, щоб не волав. Поняття не маю, що з ним робити.
– Розумію, – протягнув Макс. – Може потрібно розпитати його?
– Пробувала. Безглуздо. Він справді не знає, хто він і звідки взявся. А брехати йому ні до чого.