Prisma

Епізод ХІ - Прояв

7 листопада, середа.
Колекціонер збуджено постукував пальцем по своїй тростині. Сталеве верхів'я у вигляді витончено зігнутої голови кобри, дзвінко відповідало на його мірні удари, розтікаючись тихим відлунням по великому залу. Він сидів на розкішному кріслі, яке більше скидалося на королівський трон, а біля нього, немов біла мармурова скульптура, стояв його вірний світловолосий слуга.
Ідея з маскарадом нарешті виправдала свої очікування. Йому доводилося щороку влаштовувати подібне свято, щоб заманити до своїх апартаментів випадкових гостей. Але, на жаль, у ті часи траплялися лише дурні підлітки або допитливий набрід, який не мав жодної цінності для нього.
Але ось, в його пастку потрапили на рідкість цікаві екземпляри - трійця юнаків, здатна протистояти його гостям і навіть спеціально навченому вбивці.
Цього року довелося перенести бал, відтермінувавши його майже на тиждень. Колекціонера страшенно нервував той факт, що маскарад на честь Хеловіна відбуватиметься не в саме свято, а пізніше. Він терпіти не міг подібних невідповідностей і хотів зовсім скасувати захід, але його права рука - Клим, наполіг на зворотному. Бачте, постійні та впливові гості вимагають видовищ. Що ж, видовище вдалося. Знать була в захваті від нової гри "Мисливці та діти", а він був у захваті від знахідки, що йому підвернулася.
Тепер Колекціонер навіть трохи шкодував тих слуг, яких довелося покарати за їхню нерозторопність. Тільки-но він поїхав у справах, поклавши підготовку і проведення балу на свою прислугу, як усе пішло під три чорти. Ті не встигли вчасно все зробити, чим сильно його розлютили. А коли він був у гніві, то абсолютно себе не контролював. Перестарався, погарячкував, не встиг вчасно зупинитися, і ось перед ним кілька закривавлених і бездиханних тіл. Довелося набирати новий персонал. Зайва морока і час. Але зараз він вдячний тим небіжчикам за їхню помилку. Адже завдяки їй, саме сьогодні цікаві молодики зазирнули до його обителі. А отже, незабаром поповнять його колекцію.
- Господарю, прошу мене вибачити, я не впоралася зі своїм завданням, - промовила чорнява дівчина, схиливши голову. Вона сиділа перед ним, опустивши одне коліно на підлогу, а на друге спиралася рукою. Маска все ще приховувала її обличчя, а пряме волосся звисало безладними пасмами, розкреслюючи світле чоло тонкими лініями. Кілерку лиш нещодавно привели до тями, тому голова ще гуділа, а перед очима плив туман, та це аж ніяк не завадило їй прийти прозвітувати своєму хазяїну.
- Не переживай, дитинко, все вийшло навіть краще, ніж очікувалося.
- Але ж ви наказали...! - здивувавшись його словам, дівчина підняла голову.
- Так, наказав. Але те, як вони викрутилися, тільки розохотило мене. Який сенс у полюванні, якщо здобич не чинить опору?
- Тільки дозвольте, я знайду їх і прикінчу.
- Ах-ах-ах, дитя, яке завзяття! Обожнюю тебе за це. Тільки вони мені потрібні поки що живими...
- Прошу вибачення, що без стуку, - раптом промовив незнайомець, який зненацька з'явився в дверях. Він коротко нахилив голову в пошані й попрямував залом до крісла, на якому сидів Колекціонер. Той одразу ж напружився, стискаючи тростину, а кілерка швидко зметнулася, готова до нападу на непроханого гостя.
- А, точно, - невідомий зупинився і зняв білу маску з обличчя. Брови господаря будинку одразу ж поповзли вгору, а рука послабила хватку на тростині.
- Кирило Стаченко. Ну, треба ж, які люди. Так перевтілився, що в житті б не впізнав. Бачу, інвалідне крісло тобі вже не потрібне, - усміхнувся довговолосий, а дівчині кивнув, щоб вона відступила й розслабилася.
- Як бачиш, - у відповідь усміхнувся Кіра.
- Що ж, і навіщо завітав? Я думав, ми ще в минулу нашу зустріч закінчили розмову.
- Еге ж, я теж так думав. Та, на жаль, з'явилися нові обставини.
- Які ж?
- Прокляття, - лише відповів хлопець, розводячи руками.
- Хах, не здивував. Я пам'ятаю, що вони випущені. Але мені до них немає жодного діла. Нехай із цим розбирається братик.
- Ось як. Що ж, може, з нагоди, розкажеш, що вони з себе представляють? Якщо вже я тут.
- Прокляття? А тобі, навіщо це знати?
- Напевно, тому що, - відповів Стаченко, знімаючи рукавичку з руки і показуючи тильний бік долоні, на якому був витончено виведений правильний трикутник.
- Неймовірно, - хижо посміхнувся Колекціонер, а його очі загорілися божевіллям. - Воно в тобі, - натхненно протягнув чоловік, не зводячи погляду з мітки. - Гаразд, тоді я відповім на всі твої запитання, але тільки в іншому місці. Ходімо, - він встав і поманив за собою хлопця в інше приміщення.
Вони пройшли довгий коридор, кілька потаємних кімнат, потім ще один вузький прохід і, нарешті, хазяїн відчинив двері, запрошуючи до чергової темної кімнатки.
- Прошу, - промовив він, знімаючи циліндр і кланяючись гостеві.
Кирило зайшов усередину, озираючись. Навколо не спостерігалося нічого, крім голих стін і бляклого світильника в центрі високої стелі.
- Якось це місце не сприяє розмові, - сказав юнак і обернувся. Його погляд уперся в стіну, яка ще секунду тому була дверима. Він опинився замкнений наодинці із собою. - Чорт! Серйозно?! Ти вирішив мене закрити тут? Чудово!
Кіра зітхнув і сів по-турецьки на підлогу, схрестивши руки на грудях. Він продовжив дивитися на бетонну перешкоду, ніби його погляд зможе зробити в ній дірку.
- М-так, Реінкоре, легко ж тебе обдурити, - бубонів про себе хлопець. - Секунда справи і ти в пастці. Перебуваєш у монолітному темному кубі з цим світловим квадратом над головою. Ех. І як плануєш вибиратися? Ні тріщин, ні зазорів, ні найменшого натяку на можливість звільнення. Той, хто це придумав, точно божевільний, хоч і геніальний. Хм, а це що? Повітря... пахне інакше, - Реін почав принюхуватися, щоб зрозуміти, що він відчуває, але дивний запах так і не знайшов у його голові жодних асоціацій. Почало сильно хилити в сон.
- Чому так хочеться спати...? Блін, я ж недавно прокинувся... Ні... Збадьорися! - наказав він собі, ляснувши долонями по щоках. - Ніяких снів! Там мені не надто раді... чорт... ні... - говорив чорнявий, намагаючись чинити опір, але сон однаково наздогнав його, поглинаючи в непроглядний морок.
Він розплющив очі й одразу ж шарахнувся від блідого обличчя, що вдивлялося в нього. Реінкор, як і раніше, опинився на попелястому лузі, тільки тепер лежачи на боці. Біля нього, схрестивши ноги, сидів Кирило.
- І нащо ти до нього сунувся? - запитав сивий, дивлячись на свого єдиного співрозмовника.
Реін хмикнув і повернувся на другий бік, відвертаючись від Кіри.
- Так нерозумно потрапив у його пастку, - продовжував хлопець. - Ну? Може, відповіси?
- У мене немає бажання з тобою розмовляти, суїциднику, - буркнув чорнявий, не змінюючи положення.
- А доведеться. Поки ти спиш, у нас немає іншого вибору.
- Ну чому ж? Є. Наприклад, змусити тебе згинути з моєї голови!
- Тільки, коли ти згинеш із мого тіла.
- Та я б із задоволенням! - вигукнув Реінкор, різко схоплюючись і повторюючи позу свого світловолосого відображення. - Тільки от якщо я піду, ти одразу ж здохнеш, - процідив той крізь зуби, не зводячи своїх білих очей із чорних райдужок альбіноса.
- Я готовий пожертвувати, - усміхнувся хлопець. - Аби ти, нарешті, зник.
- Хм, цікаво. Ми що й справді будемо ось так сидіти й мило базікати? А де ж твої улюблені тортури? Що там у нас на черзі? Так, вогонь був, - почав перераховувати чорнявий, відгинаючи пальці, - вода - теж, душив, труїв, ножем тикав...
- Я бачу, ти починаєш звикати.
- Звичайно! Я ж знаю, що ти всього лише намагаєшся звести мене з розуму. Так от! Тобі це не вдасться. Болю я не боюся.
- Справді. Тоді чого ж ти боїшся?
- Нічого, суїцидничку!
- Такого не буває. Усі люди чогось бояться.
- Але ж я не зовсім людина, забув?
- Навіть така гидка істота, як ти, має чогось боятися. Наприклад, самотності...
- Хах, і чого мені її страшитися? Я чудово почуваюся наодинці з собою.
- Упевнений? Не думаю, що приємно залишатися століттями заточеним у повній темряві, знаючи, що ніхто не почує твої благання про допомогу.
Реінкор глитнув. Це почуття йому здалося занадто знайомим і не настільки віддаленим, щоб забути його.
- Отже, я влучив у саму точку, - усміхнувся Кирило. - Якби мене зараз тут не було, тобі б цей сон видався справжнісіньким кошмаром, чи не так?
- Та що ти знаєш про мене! - гаркнув Реін, піднімаючись на ноги. - Справжній кошмар - це перебувати тут із тобою, і чути твою порожню балаканину. Аж нудить уже.
- То йди геть. Чому ти все ще стоїш поруч?
- Та тому що, куди б я не пішов, усе одно повертаюся сюди!!! - закричав чорнявий, штовхаючи зі злості траву. Кіра засміявся. Його сміх тривав неприродньо довго, роздвоювався, розносився по всій околиці, лунав звідусіль...
- Та заткнися ж ти! - вигукнув Реінкор і почув свій хрипкий голос, який зазвучав луною. Він був уже не уві сні. І навпроти нього стояв зовсім не Кирило, а Колекціонер, одягнутий в прозорий спецодяг поверх звичайного.
- Мені заткнутися? - хихикнув чоловік. - Відважний хлопець, якщо вирішив наказувати мені, коли сам зв'язаний.
- Що за...?! - сіпнувся Реін, відчувши, що його руки й ноги скуті залізними кайданами, а сам він як людина да Вінчі прибитий до стіни. - Чудово, - скрушно пробурмотів той. - Сподіваюся, ти мені приготував виняткові катування, бо мене мало чим здивуєш, - усміхнувся чорнявий, згадуючи свої сни.
- Лише найкращі, - відповів полонитель, сплеснувши в долоні, чим змусив світло спалахнути яскравіше й висвітлити весь асортимент інструментів, розкиданий по периметру тісної кімнатки.
- От же влип, - зітхнув Реінкор. - Слухай, а зв'язувати навіщо? Я ж не тікав. Якщо тобі цікаво щось у мене вивідати, то я тобі й так скажу.
- Не хочу, щоб ти зайвий раз смикався, поки я досліджуватиму твоє тіло.
- Звучить якось по-гейськи, - скривився чорнявий.
- У тобі прокляття. І мене цікавить, на що ти здатен, коли буде зачеплено больовий центр, - говорив господар будинку, виймаючи рукою, обтягнутою гумовою рукавичкою, клинок із найближчого стелажа.
- От же ж. Я сьогодні не планував бруднити цю прекрасну сорочечку. Ти мені її й так безбожно пом'яв, - роздратовано бурчав колишній кролик, поглядаючи на заломлену складку біля коміра.
- Ах-ах-ах, ти мене забавляєш. Навіть у своєму становищі примудряєшся виставляти мені претензії. Хто ж ти? Назви своє ім'я.
- Адже ти його вже сам називав.
- Я називав ім'я людини, усередині якої ти перебуваєш. Але ж я бачу, що ти не Кирило.
- Я кличу себе Реінкор.
- Реінкор? Сам придумав чи що?
- А що? Нормальне ім'я.
- А справжнє?
- Не пам'ятаю. І все те, ким був до цієї реінкарнації. Чуєш, може, відстебнеш мене? І ми спокійно поговоримо, сидячи в зручних кріслах. Повір, я і в нормальних умовах такий балакучий.
- Так? Але ж це занадто нудно! - сказав Колекціонер і з розмаху встромив ніж у живіт Реінкору. Яскравий спалах болю затьмарив собою все, а з рота в німому крику приснула кров, залишивши чорні бризки на плечі карателя. Темна пляма моментально розійшлася по не менш темному одягу. - Цікаво, чи помреш ти після такого удару? - шепнув йому на вухо кат.
Реін закашлявся, вдихаючи палюче повітря, доступ якого тимчасово перервався. Біль засліплював, відключав практично всі інші почуття, концентрував на собі, змушуючи думати лише про його припинення.
- А мені теж... хочеться знати, наскільки вистачить цього тіла... - прохрипів хлопець, ковтаючи кров і посміхаючись.
Чоловік, побачивши таку реакцію, натиснув на ніж, заганяючи його глибше, і прокрутив навколо своєї осі. Кров струмком хлинула з рани і рота, заливаючи руки ката. Скрик Реінкора плавно перейшов у сипкий сміх. Цей новий біль приносив із собою абсолютно невідомі почуття, які знову нагадували про те, що він живий. Хлопець не міг не помітити, що в реальності набагато болючіше, ніж у снах, які він пам'ятав. Але це його лише сильніше підбурювало...
- Якщо я здохну... то знайду собі нове тіло... і ти задовбаєшся мене шукати...
- Почекай, - раптом щось усвідомивши, сказав Колекціонер, висмикуючи ніж. Чорна рідина нескінченним потоком полилася на підлогу. - Прокляття здатні вселятися в людей, але вони не мають власного розуму. Ти помреш, а прокляття знайде собі іншого носія.
- Якби так було насправді, то цим тілом керував би... суїцидник, а мене б не існувало...
- Саме так, - замислившись, кат узяв ганчірку і почав ретельно витирати свої забруднені рукавички, спершись на стелаж. - То що ж ти таке?
- Хотів би я знати...
- Може, ти і є прокляття? Тоді виникає купа запитань. Так-так-так, - говорив чоловік, занурюючись у свої думки. - Хм, а якщо встромити клинок тобі в сонячне сплетіння, як думаєш, що станеться? - запитав він, гостро глянувши на свою жертву.
- Перевір...
- Оу, ну якщо вже ти так наполягаєш, - Колекціонер вихопив довгий тонкий меч і без попередження увігнав його під дих. Реін навіть не встиг пискнути. Різкий біль пронизав груди, швидко поширюючись по всьому тілу. Зіниці почали стрімко збільшуватися, поглинаючи білок очей, а на щоки хлинули чорні струмені. Шкіра на руках немов танула, розчиняючись чорним димом, і оголювала білі кістки.
Каратель, побачивши разючу зміну, вирвав клинок із тіла чорнявого і позадкував. Руки Реінкора, позбувшись покриву, вислизнули з кайданів і встромилися в підлогу. Окови на ногах дзвінко лопнули, звільняючи його остаточно. Реін поглянув на Колекціонера чорними провалами, які утворилися замість очей і божевільно усміхнувся.
- Отже, це ти... Як таке можливо... - шепотів чоловік, наближаючись до виходу.
Реінкор різко смикнувся вперед, вихоплюючи з моторошного арсеналу Колекціонера перше, що потрапило під руку. В напівтемряві блиснула коса...