Prisma

Епізод VIII - Чи смерть

5 листопада, понеділок.
Максу таки вдалося знайти шпигунську програму, що відстежувала переміщення Саші в реальному часі. Дівчина знала, батько здатний на все заради її безпеки, але ніяк не очікувала, що всерйоз наважиться нишком встановити їй такий додаток. Деактивувати софт – означало одразу навести на себе підозру, тому Стамп запропонував його обдурити. Хлопець притягнув до сусідки свій старий ноутбук і почав мудрувати над кодом програми. Через годинку потуг, хлопцеві вдалося зробити, як здалося Олександрі, неможливе. Він від'єднав застосунок від геолокації, а натомість встановив набір стандартних маршрутів: дім – робота – маркет, і, звісно ж, для правдоподібності додав ще кілька траєкторій по друзях. Утиліта рандомно змішувала заготовлені види маршрутів, щоб той, хто стежив, не здогадався, що над його "стеженням" хтось попрацював.
– Готово! – Макс повернув телефон дівчині. – Тепер ти можеш вільно переміщатися. Головне, не попадися йому на очі, – засміявшись, підморгнув хлопець.
– Макс, ти диво! Thank you very much! – Сашка обійняла друга і раптом на її очах знову виступили сльози. Вона згадала обійми Кирила, його приємне тепло і запах. Почуття під час тілесного контакту з сусідом сильно відрізнялися від того, що вона відчула тоді. Кучерява сіпнулася, швидким рухом змахнула сльозинки і схопилася з дивана. – Я зобов'язана тобі віддячити! – відвернулася дівчина, йдучи на кухню, щоб приятель не побачив її знову намоклих очей. – Як щодо смачної вечері?
– О! У тебе випадково м'яса немає?
– М'яса? Я курку запікала...
– Ні-ні, сирого... – зніяковіло промовив хлопець, закусивши нижню губу.
– Ем, – Салеман якось сторопіла. Навіщо другові сире м'ясо?
– Мама казала, щоб я нікому не зізнавався про свої гастрономічні вподобання, інакше мене вважатимуть дикою твариною, – заговорив Макс, відводячи погляд і потираючи шию. – Але я щиро не розумію, що в цьому такого? Ти ось солодке любиш, Паріс – червоне вино, то чому я не можу любити сире м'ясо? Анна Валеріанівна постійно ховає від мене свіжину в морозилку або намагається одразу приготувати. Напевно, почну замерзлим топтати...
Вислухавши емоційну промову Стампа, Олександра не витримала і розсміялася. Зараз Макс більше скидався на маленьке скривджене цуценятко, якого хотілося потріпати за вухом.
– То чому саме сире? Приготоване ж смачніше.
– Ти не розумієш! – натхненно почав русявий. – Його аромат, не перебитий спеціями й оліями, куди яскравіший і приємніший, а смак настільки живий, ніжний і багатогранний, що... – він ковтнув. – Загалом, сире краще, – швидко закінчив Макс, відчувши, що під час опису ледве не вдавився власною слиною. – Тільки ти це, нікому не говори. Крім матері і тебе ніхто не знає. Навіть Паріс.
– Ого! Оце рівень довіри, – усміхнулася Саня. – Ви ж із ним найкращі друзі, хіба ні?
– Так, але, якщо він дізнається, буде гидливо фукати в мій бік. У смаках ми дуже відрізняємося.
– Хм, почекай. Здається, тато купував грудинку, – сказала Олександра і відкрила холодильник. – Де ж... – вона не встигла договорити, як поруч з'явився ніс, який жадібно вдихав запах.
– Я чую її...
Дівчина відсахнулася, а Макс одразу ж вихопив упаковку з філешкою і, як слід не позбувшись плівки, встромив у неї зуби. Олександра приголомшено втупилася в друга. Цей хлопець безумовно зробив її вечір. Вона знову залилася сміхом.
Макс невинно похлопав сірими очима й акуратно розтиснув рота, витягуючи м'ясо.
– Вибач, я, напевно, погарячкував, – пробурмотів Стамп, ковтаючи слину і просвердлюючи поглядом грудинку.
– Та їж уже! – махнула рукою дівчина, здригаючись від реготу.
Тільки-но Максиміліан впорався зі своїм делікатесом, з роботи повернувся батько Саші.
– Саню, ти вдома? – запитав чоловік, знімаючи формену курточку.
– А то ти не знаєш, – прошепотіла про себе донька, а потім голосно відповіла: – Так, тату, я вдома, – вона виглянула з кухні. – Вечерю розігрівати?
– Так, сонце. О! Макс, здрастуй, – лейтенант подав руку хлопцеві, побачивши того на кухні.
– Добрий вечір, Ніку, – Стамп стиснув долоню чоловіка. – Щось ви запізнилися.
– Робота, нічого не поробиш. До речі, хлопче, по доброті душевній глянеш мою машину? А то за справами не встигаю загнати до вас на СТО.
– Так, можу. Рано вранці.
– Чудово! За мною боржок.
– Гаразд, тоді я, напевно, піду. А то маман хвилюватиметься, – сказав Макс і багатозначно підморгнув Олександрі. Та у відповідь кивнула і посміхнулася. Їх об'єднувало кілька секретів, про які вони пам'ятали, але домовилися зберігати мовчання.
За вечерею в батька знову задзвонив телефон. Саша відразу ж напружилася. Найімовірніше, його знову викликали, а отже, він зараз зірветься з місця і помчить у ніч.
– Так?... П'ять тіл?! Гм, – він одразу осікся, прикривши рот кулаком. Його доньці не слід було це чути, але в той момент Нік не міг себе контролювати. Останні роки настільки масових убивств не відбувалося. До того ж за швидким описом смерті схожі на ті старі, архівні, які лишалися глухарями й донині. – Виїжджаю. Оперативна група на місці? – тато схопився з-за столу. Тримаючи плечем телефон і на ходу одягаючись, він вийшов на вулицю.
– Тату, я з тобою! – раптом випалила дівчина і, схопивши свою курточку, вилетіла з дому слідом за ним.
– Ти нікуди не поїдеш! – вигукнув лейтенант, прибираючи телефон.
– А ось і поїду! – Саша швидко заскочила в машину, закрилася і пристебнулася. Цього разу вона не дозволить батькові вислизнути.
– Олександро! – поліцейський відчинив двері. – Ну ж бо геть із машини!
– Ні! Не змусиш! – дівчисько схрестило руки на грудях.
– Не виводь мене! Зараз не час дуріти! Що про мене колеги подумають?! Притягнув малолітню доньку на місце злочину!
– Я не малолітня! – обурилася Саша і слідом тихо додала: – Та й нехай думають, що хочуть. Я повинна знати, що відбувається в цьому місті.
– Ти так і напрошуєшся в Хінгем, – пробурчав батько, сідаючи в машину і пристібаючись.
– І не треба мені погрожувати. Я умов не порушила. Вдома була вчасно. А на вулицю вийшла в супроводі тебе.
– Яка розумниця! Будеш сидіти в машині. З неї ні ногою, наказ зрозумілий?
– Так точно, лейтенанте Салемане, – уїдливо процідила дівчина, явно на манер кролика.
Вони під'їхали до центральної площі. Біля фонтану вже стояло кілька машин швидкої допомоги, поліцейський пріус і темний вен. Нік вийшов з авто і відразу ж заблокував виходи. Саша поспішила за ним, відстебнулася і штовхнула двері, але ті відмовилися піддаватися на її зусилля.
– Ти що, закрив мене?! – заволала дівчина, стукаючи у вікно, але батько вже не реагував на її крики і пішов до інших. – От же чорт!
Потуги вибратися з машини увінчалися крахом. Сашка хотіла спробувати силою взяти злощасні двері, але глянувши на пробиту панель, розгубилася.  Другого удару машина не витримає, а якщо й витримає, то батько точно буде не в захваті. Довелося чекати.
Олександра намагалася видивитися, що там відбувається. З її місця лише виднілися кілька біловолосих тіл, що лежали на кам'яній кладці. Навколо них корпіли копи й люди в рукавичках. Блимали спалахи фотокамер. Схоже, що викликали слідчу групу, яка збирала докази.
Невдовзі поліцейська машина поїхала, люди почали розходитися, а медики поквапилися зібрати тіла.
– Хлопець... біловолосий, – коментувала про себе Саша, спостерігаючи за медперсоналом. – Ще один, теж білий. Четверо. І п'ятий... весь у чорному... і босий...? – дівчисько сіпнулося, побачивши, як накривають останнє тіло з головою. – Кіра?! – закричала Олександра, уже забувши про збереження батьківської робочої машини, і з усієї сили грюкнула руками по дверях. Ті відчинилися, ледь не злетівши з петель, звільняючи кучеряву. Вона вискочила і кинулася до чорнявого, але тато її одразу ж схопив, утримуючи.
– Ні, тату, це Кіра!!! – кричала дівчина, намагаючись відбитися від міцних рук лейтенанта. – Він не міг померти!!! Ні!!! – її голос зривався від сліз та тремтів. На її очах у швидку вантажили останній шанс на порятунок друга.
– Я ж казав, що не потрібно тобі їхати, – промовив батько і зціпив зуби. Йому не раз доводилося бачити знайомих у морзі, але хлопця справді було шкода. Той не заслуговував на таку долю.
– Що... сталося...? – обм'якнувши запитала донька, ковтаючи сльози.
– Поки що версій немає.
Миколай Салеман розумів, що ця справа залишиться не розкритою, бо речдоків як таких не було, а ймовірною причиною смерті оголосили зупинку серця. Одразу у п'ятьох молодих людей. Хтось із колег жартома кинув, що вони всі разом чогось злякалися, а четверо аж посивіло від страху. Звісно ж, розтин покаже точніше, але лейтенант був упевнений, що все марно.
Поки їхній відділ ловив дрібних злочинців і хуліганів, Нік вважав за краще після роботи нишком розбирати старі справи. Його зачепили глухарі, які відбувалися у Вічному кілька років тому і мали назву "Біла смерть". Тоді донька й застала його за цією роботою.
Загадковими смертями займалося Основне слідче управління, але через відсутність доказів і просування, справи повернули в архів поліції Вічного. Навіть ті виявилися безсилими.
Отримавши доступ до старих документів, Салеман вивчив усе, що стосувалося "Білої смерті" і натрапив на деякі подібності. Вбивства відбувалися здебільшого неподалік від покинутого будинку Художника і після заходу сонця. Жертвами ставали молоді здорові люди, а причиною смерті вказували зупинку серця. Померлі між собою не були пов'язані, навіть за типом сильно відрізнялися, відкидаючи серійність особистого характеру. До того ж усі до єдиного мали сиве волосся, через що справи так і прозвали.
Нік довго вечорами роздумував над цими випадками і висунув чимало припущень, які не можна було перевірити через відсутність тих тіл. Зараз же в нього випав такий шанс.
У лейтенанта вимальовувалося дві основні версії: перша – у місті орудував маніяк, який вбиває за допомогою нової невідомої речовини, що не визначалася в лабораторіях. Друга – людей звалювала ще невивчена хвороба. У ті роки деякі вчені зацікавилися "Білою смертю", і навіть взяли для досліджень кілька тіл, але про результати ніхто не говорив. Чи то нічого не знайшли, чи то засекретили, щоб не викликати паніку.
Ніку дуже хотілося поділитися своїми здогадками з кимось, хто зміг би разом із ним над цим подумати. Його донька, як ніхто, підходила для цієї ролі, адже вона так само, як і він, пхала носа куди не треба і була такою ж упертою. Але батьківське занепокоєння за своє чадо не дозволяло йому розповісти про все. Для нього Олександра все ще залишалася тією малечею, яку слід було оберігати від навколишнього негативу. Слід було, але не вберіг. Зараз дівчина тихо схлипувала, дивлячись у бокове вікно на будинки, що мелькали за бортом авто. Мабуть, смерть знайомого її сильно вразила. Для молодого ще до пуття незміцнілого розуму такі події могли позначитися найнеприємнішим чином. Але вона сама напросилася, вважала, що достатньо подорослішала.