Prisma

Епізод VІ - Нові можливості

4 листопада, неділя.
Саша прийшла до тями, лежачи на животі у себе в дворі. У ліву щоку колола підсохла трава, обдаючи ніс ароматом осінньої вогкості. Денні промені тільки почали пробиватися крізь завісу ночі, що минала. Уже світало.
Дівчина, крекчучи, спробувала піднятися, але поки вийшло встати тільки рачки. Тіло нило, а руки й ноги відмовлялися слухатися. Вона підняла свій погляд і шарахнулася від побаченого. Увесь двір був понівечений, наче по ньому пройшлися бульдозери. Подекуди просто брилами валялася земля, виднілися глибокі тріщини в ґрунті, а трава в деяких місцях перетворилася на попіл. Олександра насилу підвелася на ноги, розглядаючи розриту територію. Вона абсолютно не пам'ятала, що сталося вночі, за винятком погоні за нею чорної субстанції та яскраво помаранчевого спалаху. Саша глянула на руки. На них так само красувалися трикутники, які зараз більше скидалися на витончено виведені шрами, що мають світліший відтінок шкіри. Запалення минуло, і мітки остаточно проявилися, переставши свербіти і боліти.
Насилу дошкандибавши до дверей, Салеман зайшла в будинок і відразу ж побачила своє відображення в дзеркалі передпокою. Її кучеряве волосся сплуталося упереміш із сухим листям, на білій кофтині красувалася зеленувата пляма, що розтяглася всіма грудьми та животом, а смаглява шкіра на обличчі та руках виявилася вимазана землею. Весь одяг був брудним.
– Я що, особисто скопувала двір? – прошепотіла дівчина, розглядаючи себе.
– Сашо? Ти чого в таку рань підірвалася? – запитав тато, спускаючись із другого поверху.
– А? Я...
– Боже, сонце! Що з тобою? – батько явно не очікував побачити доньку такою потріпаною. Потім його погляд упав на відчинені двері, з яких виднілося перерите подвір'я. – Офігіти... – випалив чоловік, не стримавши емоцій. – Що з нашим двором?!
– Тату, здається, я страждаю на лунатизм, – сказала Саша і, пройшовши повз батька, впала на диван. Їй було невтямки, як тато не почув того, що відбулося вночі. Невже, втомлюючись на роботі, він настільки міцно спить. Здавалося, переверни будинок догори дном, і поліцейський цього не помітить, хоча професія зобов'язує бути чуйним.
– Це ти зробила? – здивувався лейтенант, почухавши потилицю.
– Я не пам'ятаю, – чесно відповіла донька, заплющивши очі й поклавши голову на спинку дивана.
Ранок задався. Мало того, що ніч, найімовірніше, довелося провести просто неба, валяючись у траві, так іще з пам'яті вилетіло все, що сталося після спалаху.
Дівчина піднялася до себе в кімнату. У відчинене вікно залітав свіжий осінній вітер, надуваючи штори, як вітрила. Підлога і стіл були вкриті чорними слідами, залишеними тією субстанцією, а на ліжку так само лежав кролик. Вона підійшла до нього і взяла в руку його м'яке тільце.
– Гей, Реінкоре, спиш? Чи знову прикидаєшся? – потрусила та іграшку, намагаючись розбуркати. Порожні темні провали очей виглядали безжиттєвими, а червонуваті тліючі вуглинки більше не дивилися на неї. – Невже вмер? – здивувалося дівчисько. Вона не знала, як реагувати на смерть того, хто в принципі не мав би жити, але все одно стало якось не по собі. Напевно, якби кролик залишився живим, то б сказав, що бачив тієї ночі. Хоча, судячи з його розташування, він навряд чи з цікавості визирав з вікна. Надія згасла так само швидко, як і з'явилася.
Привівши себе до ладу, Саша знову вийшла у двір, досліджуючи землю. Складалося враження, що тут відбувався запеклий бій із використанням важкої зброї. У деяких місцях брили були розбиті, а їхні частинки примудрилися пошкодити оздоблення будинку, обколупавши стару цеглу. Поміж навалів землі, вона побачила сліди від ніг, які з силою втиснуті в ґрунт. Причому, звірившись, Олександра зрозуміла, що ті є її відбитками. У себе під вікном виявила пристойну вм'ятину, ніби туди впала не тендітна дівчина, а кам'яний валун вагою в півтонни. Простеживши свій нічний маршрут, кучерява глянула на останнє місце, що відбилося в її пам'яті. Вона майже добігла до хвіртки, але темрява встигла зупинити цю відчайдушну втечу. І навіть мітла, вихоплена біля паркану, не змогла нічим допомогти. Салеман озирнулася в пошуках дерев'яного інвентарю, однак той безслідно зник – ні трісок, ні дерезових гілок ніде не спостерігалося, хоча дівчина обшукала увесь двір.
Обійшовши територію, Олександра вкотре переконалася, що все навколо не вигадка, не фантазія і вже точно не сон. Їй не вірилося, що вона сама могла таке накоїти. Так, сили для удару у неї дай боже, хоч і на вигляд Салеман здавалася кволою. Але, щоб так перевертати брили, потрібен був, як мінімум, екскаватор. Дівчина уважно оглянула ґрунт. На тому скрізь виднілися чорні відмітини, що дрібними плямами вкривали земляні грудки. Зараз ця штуковина не виглядала живою і загрозливою, як уночі. Саша торкнулася плями й подивилася на свої пальці. На тих залишився чорний слід. Розтираючи між подушечками речовину, дівчині здалося, що вона більше схожа на сажу. "Навряд чи батько погодиться відправити цю хрінь на експертизу", – подумала та, а за спиною почувся протяжний здивований свист.
– Бачу, у тебе тут персонально пройшов землетрус? – глузливо запитав Макс, пробираючись крізь тріщини і земляні брили.
Вигляд у нього був виснажений. Під очима залягли темні тіні, волосся, вкрите пилом, безладно стирчало, а одяг більше нагадував ганчір'я, яке час відправити на звалище.
– А ти, судячи з усього, побував у його епіцентрі... – відповіла Саша, насупившись.
– Та я взагалі прокинувся у себе під парканом! Ні чорта не пам'ятаю, – сказав хлопець, запустивши руку у свою русяву копицю, струшуючи пилюгу.
– Здається, нічка видалася ще та, – зітхнула кучерява, окидаючи поглядом свій двір.
– За тобою теж гналася штука з будинку Художника?
Олександра насторожено подивилася на друга, усім виглядом відповідаючи на запитання.
– Значить, так, – усміхнувся Стамп. – Я до Паріса додзвонитися не можу.
– І ти так спокійно про це говориш? – захвилювалася дівчина.
– Він завжди в такий час спить. Нічого дивного.
– Якщо на нас напала ця чортівня, то де гарантії, що вона його не зачепила?
– Гарантій немає...
Владислав прокинувся у себе на дивані. Точніше на тому, що від нього залишилося. Квартира виявилася розгромленою. Добре, що вона була не орендованою, а його, інакше довелося б довго пояснювати господарям, що тут сталося. Штукатурка і темно сіра фарба облупилися й обсипалися на підлогу, яка була списана глибокими порізами. Одна з борозен сягала завширшки його руки і проходила всією підлогою, підіймаючись на стіну, роблячи в ній пристойну діру і закінчуючись аж на стелі. По краях величезної подряпини розповзся білий іній. З кухонним кутком була та сама ситуація, тому він мав вигляд свіжозамороженого продукту. Увесь гарнітур та електротехніку заволокло тонкою скоринкою льоду, перетворюючи кухню на рай снігової королеви.
Потім його погляд упав на протилежну стіну. Кілька полиць впали на підлогу разом із його домашньою бібліотекою, перегороджуючи вхід. Книжки, ніби випатрані, валялися по зіпсованому ламінату, від деяких залишилися лише обірвані сторінки, інші теж були вкриті інеєм. Потягнуло мокрим папером.
– Твою ж... – простогнав Паріс, побачивши рвані фоліанти. Для нього це було немов удар нижче пояса, адже цю колекцію книжок він збирав занадто довго й педантично.  Його навіть менше засмутила дірка в стіні, яка відкривала чудовий краєвид на сусідню будівлю.
Почувся звук замка, що відчиняється. У дверях виникла голова Макса. Побачивши господаря квартири, що сидить на дивані, він відчинив двері повністю і зайшов усередину, мало не спіткнувшись об полиці.
– Ого, ем, я так розумію, що цей ранок добрим точно не назвеш... – сказав Стамп замість привітання.
– І тобі не хворіти, – відповів Паріс, потираючи обличчя долонею.
– Що за...?! – вигукнула Саша, зачепившись за дерев'яні дошки.
– Обережно, полиці! – хором крикнули хлопці.
– Кошмар! – переступаючи, ошелешено промовила дівчина, озираючись і потираючи плечі від холоду. Температура у квартирі опустилася нижче нуля, від чого з ротів відвідувачів виривалися клуби пари. – Звідки такий холод?
– Враження, що на нашого друга напала не темрява, а оскаженіла морозилка, – підсумував Макс, піднімаючи з підлоги, вкриту інеєм, книгу. – До речі, як твої мітки?
Влад глянув на свої руки. На тих тонкими білими лініями були виведені рівні трикутники.
– Чудово... – скрушно зітхнув метис. – Мені одному наснилося, що вони світилися?
– Ні.
– Не одному.
– Прекрасно, – підсумував Тепеш.
– Є здогадки, що це може бути? – поцікавився Стамп у Паріса.
– Ні, – похитав головою той. – Схоже, нам знову потрібно сходити в той клятий дім і, що найбожевільніше, допитати твою іграшку, Олександро, – хлопець глянув на дівчину, пронизуючи чорними очима наскрізь.
– Є одна проблемка, – сказала Саша, виймаючи зі свого рюкзака кролика. – Він, схоже, того... помер, – простягнула плюшевого Парісу.
– Хм, – метис узяв його й оглянув мляве тільце. – Виглядає, як звичайна іграшка.
– Тепер нас це дивує, – судорожно хихикнув Макс.