Prisma

Епізод ІХ - Те, що заважає жити

6 листопада, вівторок.
–...шість, сім, вісім... дев'ять... – рахував уявні вогники Реінкор, продовжуючи валятися на дивані. Рука лежала на очах, щоб захистити їх від яскравого світла, а в голові виникали фрагменти недавнього сну. – Їх було дев'ять? Дев'ять проклять? Чорт... Так хочеться спати... І як змусити себе зрушити з місця? Мені потрібно знайти цю чортову призму... – він повернувся і сповз із дивана на підлогу. Потім абияк прийняв вертикальне положення, продовжуючи сидіти на ламінаті. – І куди поділася вся моя енергія, що наповнювала мене вночі? Хм. Квіточки. У самогубці їх тут багато. Пригадується, вони трохи допомагають, – хлопець потягнувся до рослин, якими була заставлена вся вітальня, сподіваючись поповнити сили, що убувають, але раптом квіти змішалися в єдине зелене місиво, втрачаючи чіткість. Чорнявий моргнув, намагаючись відігнати ману, однак це не врятувало – навколишній світ стрімко гас...
Розплющивши очі, його погляд уперся в попелясті хмари, такі самі, як під час першого його пробудження. Він сіпнувся, піднімаючись і озираючись.
– Твою ж.... Знову?! – розлючено гаркнув Реінкор, розуміючи, що вдруге провалився в сон. Чорнявий сидів на сірій висохлій траві. Її раз у раз тривожив самотній вітер, що блукав пусткою. Навколо не було нічого. Лише похмуре небо і луг до самого горизонту. Від такого величезного простору хлопцеві стало не по собі. – А сни стають дедалі веселішими й веселішими... – прошепотів той, встаючи. Він виразно відчував колючу прохолодну рослинність під голими ступнями, запах пожухлої й пильної трави, шкірою відчував вологий дотик потоків повітря, немов усе було наяву. Мозок тверезо мислив, не залишаючи місця для затуманеного сонного розуму. – Ну, ось я тут! Що далі? – промовив Реін, поставивши руки в боки, і озирнувшись на всі сторони. Він не знав, до кого саме звертається, але чомусь хотів сподіватися, що перебуває в цьому нескінченному порожньому просторі не сам. Сон настільки не відчувався сном, що йому здалося, ніби його просто перемістили з дому на цей безкрайній луг і тепер чекають, коли він збожеволіє від самотності. – Так, друже, давай прокидайся. Щось мені не подобається цей сон. Краще б на мене нападали або били... – бурчав колишній кролик, потираючи долонею лоб.
– Невже? – за спиною хлопця почувся його ж голос. Той обернувся. Перед ним стояв Кирило.
– О! Знову ти! То це твої жартики, так? – вискалився Реінкор, бачачи перед собою власне біле відображення. – Знаєш, якось не смішно.
– У мене досить-таки своєрідне почуття гумору, – мило усміхнувся сивий, а босого пересмикнуло від відповіді. У попередніх снах самогубець не дуже-то прагнув розмовляти з ним, тому йому здавалося, що це лише залишковий слід його душі. Цілком собі нешкідливий. Просто натякає, що йому не раді в цьому тілі.
– Слухай, суїциднику, я не винен, що ми перебуваємо в такому дивному становищі...
– Одне тіло на двох...
– Саме так! Ах-ах, – Реінкору зовсім було не весело. Бачити й відчувати самогубця йому найменше від усього хотілося. Він би не проти володіти своїм тілом цілком, і краще, якщо спогади будуть саме його, а не чужі. – Тож доведеться нам якось уживатися.
– Нам? – невинно перепитав Стаченко. – Повір, я не дам тобі спокійно жити в моєму тілі...
– Не дасть він, – засміявся чорнявий. – Цікаво, як?
– Поки ти зараз спиш, я знищую нашу оболонку, – відповів Кіра, розвівши руки в сторони.
Реінкор озирнувся і зрозумів, що весь горизонт по колу починає пожирати чорний вогонь. Він, з'їдаючи небо і траву, швидко рухався в напрямку двох самотніх фігур.
– Та годі?! Серйозно?! – скрушно проричав Реін. – Ти ж у курсі, що ми тоді обидва загинемо?
– Я давно мав померти. Ще коли ти мене торкнувся уперше...
– Дурень! Мала ж врятувати тебе намагається! – вигукнув чорнявий, а імла підкралася до співрозмовників настільки близько, що їм мимоволі довелося скоротити відстань один між одним.
– Лексі...? – прошепотів сивий, а очі його округлилися.
Чорна пелена тонкими голками почала впиватися в тіла хлопців, роз'їдаючи шкіру. Реінкор заричав, намагаючись струсити чорний вогонь зі своїх кінцівок, але той лише продовжував підбиратися до шиї та обличчя. Колишній кролик, марно вертячись, встиг лише вихопити поглядом те, як пітьма обгризає закам'яніле від подиву обличчя Кіри й оголює його білий череп.
– Трясця! Я ж тільки жити почав!!! – закричав чорнявий, бачачи як його руки і тіло розчиняються в темряві, обдаючи пекучим болем...
Прокинувшись, Реінкор навіть не встиг помітити, як схопився на ноги. Він почав оглядати своє тіло, швидко дихаючи. Серце билося в прискореному темпі, практично оглушуючи. Нарешті, переконавшись, що він цілий і не пошкоджений, хлопець полегшено впав на диван.
– До біса такі сни. Більше ні на секунду очі не зімкну...

Саша микалася бібліотекою, як заведена. Їй хотілося загладити провину перед Аристархом за своє запізнення. Вона благополучно проспала будильник, і навіть моторошний сон не зміг розбудити її, а лише програвався на повторі. Учорашній день виявився перенасиченим шокуючими подіями. Лише за добу довелося пережити загибель друга, його воскресіння, потім знову його смерть, і знову відродження, а також появу нового фрагмента у вигляді загадкової призми, який ніяк не вкладався до інших відомих складових. Хоча, якщо Реінкор має рацію, і прокляття, якими вони всі нагороджені, справді вирвалися з чорного моноліту, то стає зрозуміло, що причиною всіх лих у Вічному є зовсім не іграшка, а ця фігура.
– Залишилося лише зрозуміти, що вона таке і звідки взялася, – пробурмотіла про себе дівчина, вишукуючи книгу за списком. У неї було передчуття, що, як тільки вона зрозуміє походження призми та її роль у всіх дивацтвах міста, то деякі таємниці вмить розкриються. Хоча б та ж смерть мами і її кошмари. Саша вловлювала дрібниці, різні факти, але ті поки що безладно плавали в її голові, немов налякані мальки. І щоб усе зрозуміти, слід було зігнати цих "рибок" у єдиний косяк. Однак зараз їх було занадто мало, тоді як запитань надто багато, а необґрунтованих припущень ще трохи більше.
Очі моторошно боліли й свербіли, після кількох годин учорашніх ридань, а рот так і роздирався в позіханні від недосипу. Її думки знову повернулися до причини цього стану. Кіра і Реінкор... Олександра лише встигла подумати, що тепер їй доведеться ретельно стежити за кроликом, щоб той не примудрився ще кудись влізти або накоїти чогось, як поруч з'явився темноволосий чоловік, який безтурботно роздивлявся полиці. Вона зовсім не помітила, як він підкрався до неї, або ж настільки сильно захопилася своїми роздумами, що той з легкістю застав її зненацька. На вигляд йому було трохи більше тридцяти. Високий, стрункий, з довгим волоссям, недбало стягнутим вільним хвостом на потилиці, у прямокутних вузьких окулярах, відвідувач скидався на аристократа або вихідця вікторіанської епохи. На ньому були прості штани і сорочка, але все враження псувала багряна дивна накидка, більше схожа на довгий домашній халат. Цей елемент одягу здавався зовсім недоречним і зайвим у його образі.
Молодий чоловік насупився і спантеличено потер ідеально поголене підборіддя, вочевидь не знаходячи на полицях того, що шукав.
– Вам чимось допомогти? – запитала Салеман, не витримавши його потуг.
– А, так, якщо можна, – промовив той, усміхнувшись їй. – Вам випадково не зустрічалася яка-небудь книжка з назвою "Магія крізь призму сучасного світу" або ж "Окультні вчення крізь призму сьогодення"? – примружившись, запитав чоловік, пильно дивлячись у бурштинові очі дівчини.
Саша відразу ж похмурішала, почувши дивні запити, у яких незмінно фігурувало слово "призма". Начебто темноволосий прочитав нещодавні її думки і зараз жартує над нею. Але скинувши все на дурний збіг, Олександра ввічливо відповіла:
– Вибачте, вам, напевно, потрібно пройти у відділ окультних знань. Не впевнена, що там знайдеться книжка саме з такою назвою, але цілком можливо там є щось схоже.
На таку відповідь довговолосий лише розсміявся і поправив окуляри.
– Знаю, мої інтереси багатьох бентежать. Тож ви не перша так дивитеся на мене, юна леді. Мене звати Віктор, – чоловік трохи нахилив голову на привітання і простягнув руку. – А вас?
– Олександра, – невпевнено відповіла дівчина і подала свою руку відвідувачеві.
Віктор узяв її і майже торкнувся губами кисті. Саша ледве стрималася, щоб не звільнитися, а обличчя обдало жаром від несподіваного жесту. Вона навіть припустити не могла, що у двадцять першому столітті ще хтось так знайомитися. "Ще один дивак" – про себе подумала кучерява, а йому лише натягнуто посміхнулася.
– Радий знайомству, Олександро. Я вас якось не зустрічав раніше у Вічному.
– Так, днями переїхала.
– Чудово, просто чудово. Сподіваюся, на довго, – чорнявий багатозначно посміхнувся, знову поправив окуляри в червоній оправі й, більше не сказавши жодного слова, пішов на пошуки літератури, яка його цікавила.
Олександра полегшено зітхнула і прошепотіла:
– Експонат якийсь...

Макс сидів на лекції і одним вухом слухав викладача. Пропуск кількох днів нічим для нього не загрожував, але мама так не вважала. Тому довелося пересилити себе і прийти в технар після роботи. Він дивився на дошку з формулами та електросхемами, і його погляд увесь час спотикався об трикутники, які нагадували про те, що зараз є справи важливіші за навчання. Наприклад, з'ясувати, що собою являють ці мітки на руках, що за темрява їх переслідує і що робити з новонабутими силами. Раптом на дисплеї телефону висвітилося повідомлення від Кардана: "Блискавка, го до мене. Є підгін". Стамп прекрасно знав, що це означало – на нього чекає підробіток, а отже, йому перепадуть грошики. Макс, не замислюючись, тихенько згріб свої речі з парти в рюкзак і пригнувся, вичікуючи потрібний момент. Коли викладач укотре повернувся до дошки, домальовуючи схему, він підвівся і на напівзігнутих колінах кинувся до виходу з аудиторії. Він майже дістався до дверей, як учитель почав обертатися. Хтось із особливо здогадливих кинув ручку в інший бік кабінету, збиваючи плакат зі стіни. Чоловік різко перевів погляд у бік шуму й обурено вимовив:
– Це хто такий розумник? Дрібні шибеники, – затараторив викладач, підіймаючи плакат, а Макс тим часом вдячно кивнув одногрупнику і вискочив за двері.
Лекції лекціями, а прибуток – святе. Він ніколи не втрачав можливості заробити, навіть якщо це за собою тягнуло недобрі наслідки. Але поки що йому щастило.
Швидко домчавшись на велосипеді до напарника, Макс заскочив до нього в гараж.
– Здоров, – Кардан потиснув руку русявому. – Ти як завжди швидко, Блискавка.
– Старався. Що в нас за справа?
– Он, стоїть, – хлопець вказав на старий "запорожець".
– У-у-у-у, – протягнув Макс, поморщившись.
– Ти постривай так кривитися. Чувак – маніакальний колекціонер. Каже, цей мотлох – лімітований випуск, про який знають лише обрані. І за відновлення цієї цаци пообіцяв чималі бабки.
– Та ну? Тоді чому не здав на СТО?
– Ну, ти ж знаєш, чому до мене женуть тачки, – Кардан, хитро посміхаючись, підморгнув.
– Крадений? – пошепки запитав Стамп.
– Скажімо так: отриманий не зовсім легальним способом. То що, допоможеш? Заробіток навпіл, як завжди.
– По руках, – їхні долоні зімкнулися в міцному рукостисканні.
Переодягнувшись у свій робочий комбінезон, який Макс увесь час тягав із собою в рюкзаку, хлопець почав допомагати колезі. Усе починалося доволі добре. Стамп взявся зачищати кузов від старої фарби, щоб відкрити іржаві ділянки. Коли етап добігав кінця шліф-машинка несподівано заглухла. Макс подумав, що Кардан випадково вийняв штепсель з розетки, але ні, той був підключений до мережі. Світло в гаражі горіло незмінно, тому проблема була не в електриці.
– Що трапилося? Зламалася? – крикнув напарник, бачачи, як друг возиться з інструментом.
– Перестала вмикатися. Не зрозумію, чого... – пробурчав русявий, маючи намір розібрати шліф-машинку.
– А ну, дай гляну, – мовив Кардан, забираючи шліфувальник. Варто було тільки тому натиснути кнопку, як електроприлад одразу ж запрацював. – Усе з нею нормально. Тримай, – хлопець повернув інструмент Стампу.
– Хм, дивно, – знизав плечима Блискавка і знову спробував увімкнути шліф-машину, але та лише шарахнула його струмом і знову відмовилася працювати. – Та що за хрінь! – вигукнув світловолосий, ледь не впустивши горе-інструмент із рук, обпікаючись електрикою.
– Слухай, Блискавко, – засміявся Кардан, – схоже, сьогодні маленька не налаштована працювати з тобою. Давай, я закінчу. А ти займися електрикою. Думаю, це тобі більше до душі.
Макс, мовчки, перейшов на іншу роботу, однак і там усе йшло шкереберть. Весь інструмент бив його струмом, з'єднувані дроти просто плавилися в його руках, а подаючи металеві деталі, він примудрявся вдарити розрядом напарника.
– Чуєш, Максе, у мене від тебе вже волосся дибки! – обурювався колега, потираючи руку після чергового електроудару. – Де ти так зарядився?
– Без поняття, – відповів Стамп, чухаючи свої долоні. Він помітив, як крізь мітенки почало проступати ледве видиме жовте світло, а коли швидкоплинно глянув на машину, то побачив у віддзеркаленні бокового дзеркала свої очі, зіниці яких замерехтіли тим самим вогнем. Русявий різко відвернувся, щоб цього не побачив Кардан і панічно почав міркувати, що робити. – Знаєш, друже, я, напевно, піду. Сьогодні точно не мій день. Сподіваюся, завтра не буде таких казусів.
– Гаразд, іди. Тільки не вбий нікого по дорозі...
Макс смикнувся від цих слів, але обертатися не став.
– Струмом маю на увазі, – додав товариш, посміхнувшись на його реакцію.
Нервово переодягнувшись, Максиміліан підскочив до свого велосипеда. І не встиг той на нього сісти, як сталева рама обдала його розрядом. Хлопець зашипів, але все одно видерся на свій транспорт. На жаль, без нього він нікуди, тому довелося терпіти сотні жал, що встромлялися в шкіру дрібними блискавками.
Він мчав так швидко, як тільки міг, намагаючись вигнати з себе енергію, що живила силу міток. Якоїсь миті Макс помітив, що обганяє іномарку, яка їхала на швидкості не менше п'ятдесяти кілометрів на годину, і побачив здивоване обличчя її водія. Русявий зменшив оберти і пірнув на вулицю, де знаходився його улюблений спортмайданчик. Під'їхавши до нього, він кинув велик і одразу ж приступив до виконання вправ. На щастя, на майданчику нікого не було, тож навряд чи хтось помітив хлопця, який із шаленою швидкістю і силою займався на турніках.
Кількість підходів уже перевалила за тридцять, а сили наче не зменшувалися. По залізному спорядженню нескінченно снували електричні розряди. Зрештою, він приречено ліг на асфальт, вдивляючись у похмуре небо. Дивно, але Макс абсолютно не відчував втоми і міг би так продовжувати хоч до пізньої ночі, але йому вже не хотілося. Метод не спрацював.
– Ну ж бо! Прийди до тями! – простогнав хлопець. Музика знову почала різати слух, змушуючи стягнути навушники. Але варто було йому це зробити, як какофонія звуків, немов снігова лавина, обрушилася на нього, накриваючи з головою. Голосно цвірінькали горобці, немов над самим вухом скрекотала сорока, кричали діти, розмовляли тисячі людей, невблаганно шуміли машини, десь спрацювала сигналізація, змушуючи скривитись і прикрити вуха. У ніс ударив яскравий запах вологого бітумного покриття, сухого осіннього листя, іржавого заліза, старої фарби та запиленої гуми. Його оглушило відчуттями, які змішувалися і відбивалися в голові живими картинами того, що відбувається. Раптом він почув поворот ключів у замковому отворі і знайомий дзвін зв'язки, шурхіт ліфту, писк домофона...
– Огидний день... – повторив уголос слова друга і відразу ж посміхнувся. Макс чув Паріса. Усвідомлення цього змусило його підірватися. Як таке можливо? Він перебуває за кілька кілометрів від будинку приятеля, але чудово чує його, наче той перебуває поруч. Стамп заплющив очі, намагаючись за звуками простежити маршрут метиса. Під'їхала машина, судячи з тихого шуму двигуна, електрокар. Отже, таксі. Тепеш мовчки сів у салон, тихо грюкнув дверима. Авто рушило.
Подальші звуки почали зменшуватися, ставати глухими і незабаром зовсім набули своєї природної тональності.
Макс розплющив очі. Мітки, нарешті, перестали світитися, по шкірі більше не микалися розряди, а почуття стали притупленими, як у звичайної людини. Хлопець полегшено зітхнув. Загострення відступило. Він провів долонями по обличчю, стираючи холодний піт, і відчув у себе на підборідді значну рослинність. Йому зазвичай вистачало поголитися раз на день, вранці, щоб залишатися охайним до самого вечора. Тільки до ночі він відчував, що проступає щетина. А зараз довжина бороди була такою, немов він не голився тиждень. Волосся на руках підросло і стало густішим. Те ж саме сталося і на голові.
– Це що, прикол якийсь? – обурився русявий, заглядаючи в глянсовий екран телефону, щоб побачити своє відображення. Вигляд був точно не найкращий. Він прекрасно знав, що йому не пасує борода і вуса, адже через світле волосся здавалося, наче в нього на обличчі іній. Русявий чубчик стирчав у безладді й спадав на лоб, налізаючи на очі. – Чудово, я тепер виглядаю, як єті... – пробурчав той, здуваючи пасмо з очей.
Стамп уже їхав додому, і, проїжджаючи повз під'їзд друга, побачив милу шатенку, яка сиділа на лавці. Її коротка джинсова спідниця ледь ховала білизну, тому оголені ніжки притягували погляд.  Дівчина, побачивши русявого, одразу ж підхопилася і помахала йому. Було не важко здогадатися, що вона чекала саме на нього, тому довелося зупинитися.
– Привіт, Максе!  – дівчина радісно підскочила до нього, але роздивившись бороду, трохи сторопіла. – Оу, це...
– Так, вирішив поекспериментувати. Але я вже бачу, що мені не личить, – розбито промовив Стамп, укладаючи лікті на кермо.
– Ну, чому ж? Виглядає дуже... мило, – усміхнулася шатенка. – Ми з останнього разу забули обмінятися телефонами, тож вирішила тебе почекати під домом. Мені ж можна до тебе зайти? – лукаво глянувши, запитала та, торкнувшись його кисті.
– А, так! – випалив Макс, відсмикуючи руку. Він боявся, що знову може вдарити струмом, але, на щастя, цього не сталося. – Софі здається? – перепитав ім'я, смутно згадуючи їхнє знайомство.
– Так, вірно, – посміхнулася дівчина.
– Вибач, у мене погана пам'ять на імена.
– Та нічого, я і сама багато чого забуваю.
– Добре, тоді ходімо, – русявий запросив дівчину до під'їзду.
Зайшовши всередину квартири, Макс одразу ж попрямував до ванної, щоб знайти хоч що-небудь, чим можна було позбутися заростей на обличчі. На очі йому попався тример.
– О, це підійде!
Софі смирно чекала на нього, сівши на новий оксамитовий диван. Вона провела рукою по підлокітнику, оцінюючи м'якість оббивки. Зрозумівши, що той абсолютно новий, хоча й дуже схожий на попередній, дівчина здивувалася. Їй було невтямки, навіщо міняти меблі, якщо ті були в ідеальному стані. Хоча всередині зробила собі замітку – Макс не шкодує грошей на оновлення інтер'єру.
Коли хлопець вийшов, шатенка кинулася до нього. Тепер він мав такий самий вигляд, як і раніше, якщо не зважати на волосся, яке явно стало довшим і більше не скидалося на їжакові голки.
– А тобі личить, – тихо промовила дівчина, торкаючись своїми пальчиками його щоки.
Макс узяв її руку і потягнув Софі до себе, обіймаючи другою. Він жадібно впився в її губи, притиснувши до стіни, а дівчина пристрасно відповіла на поцілунок. Бажання спалахнуло, як лампочка, коли він відчув дотик доступного жіночого тіла. Йому хотілося рвати й скидати одяг якнайшвидше, але доводилося триматися, адже боявся налякати дівчину, з якою лише два тижні тому познайомився. Тож, не відриваючись від поцілунку, русявий пірнув руками під кофтинку, намацуючи ліф, щоб якнайшвидше наблизитися до бажаного. Та цього разу шатенка, як на зло, одягла той, що з чотирма застібками, мабуть, розраховуючи на тривалішу прелюдію, чим тільки нервувала Макса. Він почав розстібати злощасні гачки і в процесі доторкнувся до їхньої металевої основи. Іскра зблиснула несподівано для обох. Софі скрикнула від болю, а Стамп сіпнувся, відсторонившись. Його пальці теж обпекло.
– Що це було?! – закричала дівчина, а очі наповнилися сльозами.
– Вибач, я... – Макс не договорив, адже побачив, як знову заіскрилися трикутники. – Пробач! – хлопець швидко заскочив у ванну, зачиняючи за собою двері. По металевому замку пробіглися дрібні блискавки. Він глянув на себе в дзеркало і знову побачив очі, що палали жовтим вогнем. Райдужки потемніли, майже стали чорними, і світло зіниць особливо контрастувало з ними. Макс непристойно вилаявся, не підібравши доречніших слів. Загострення повернулося і як завжди невчасно. За дверима на нього чекала дівчина, яку він обпік своєю силою, а вийти до неї русявий просто не міг через сяйво в очах і на руках. Стамп істерично почав умиватися крижаною водою, щоб оговтатися, але та тільки іскрилася і билася струмом.
– Макс, що відбувається? Мені можна зайти? – Софі постукала у двері.
– Вибач, але зараз не можна! – відгукнувся хлопець, похапцем намагаючись придумати, як упоратися з неконтрольованою силою. Раз просте вмивання не рятувало, він вирішив грунтовно залізти у ванну, спрямовуючи на себе холодний потік. Шум води оглушив. У ніс ударив гострий запах озону. Ванна кімната перетворилася на трансформаторну будку, якою невпинно носилися електричні розряди. Холодна вода мала повернути йому розум і струснути морок, що застилав його розум, але цього не відбувалося. Він дихав швидко і поверхнево, а шкіру кусали дикі оси-блискавки, змушуючи морщитися від моторошного болю. Нарешті, Макс спробував вдихнути глибше та вирівняти дихання, концентруючись на вдихах і видихах, а також дістав свою монету та почав нервово перебирати її в пальцях. Струм стрибав по талісману та іскрився, роблячи з золотого бенгальський вогонь. Руку несамовито обпікало, але хлопець продовжував ритуал в надії, що він допоможе заспокоїтися. Йшов час, і русявий перестав рахувати ті довгі нестерпні хвилини. Йому здавалося, що це відбувається цілу вічність.
Коли Стамп прийшов до тями, то почув звук води, що ллється на кахель. Він закрутив кран і зітхнув. Блискавки перестали скакати кімнатою, як очманілі, освітлюючи собою маленький закритий простір. Хлопець виліз із ванни. З промоклого одягу текло на підлогу, заливаючи й без того мокру плитку. Русявий виглянув у вітальню. Звісно ж, Софі уже пішла, не дочекавшись його. Він і сам не розумів, скільки часу просидів у крижаній воді. Тілом пройшов озноб. Тепер попереду було довге прибирання, щоб привести ванну до ладу, і себе також...

У бібліотеці знову настала таємнича тиша. Більше не шарудів старий запилений папір, не перешіптувалися між собою відвідувачі, стихли мірні кроки. Читачі, напередодні закриття бібліотеки, витікали з неї немов крупинки пісочного годинника, що безупинно спадають у нижнє відділення скляної колби.
Олександра підійшла до адмінстійки, щоб забрати чергову стопу книжок, і побачила Аристарха Вітольдовича, який незвично метушився біля полиці.
– Щось сталося? – запитала дівчина.
– Ох, Сашенько, доведеться нам виселити нашого кота з бібліотеки, – прокряхтів старий, потираючи ніс хусткою.
– Він нашкодив? – здивувалася дівчинка.
– Чорнявчик – дуже загадкова істота. З'являється несподівано і з нізвідки, чим неабияк лякає відвідувачів. Скарги надходять мало не щогодини. Доведеться відправити його до притулку...
– Притулок?! – вигукнула Сашка.
– На жаль. Моя старенька не любить живність, тому до себе забрати не зможу, а ти...
– Я заберу його, – твердо сказала Салеман.
– Якщо зможеш зловити, – засміявся бібліотекар. – Адже він і на метр нікого до себе не підпускає.
– Думаю, мені вдасться його приманити.
– Бач яка, – сміх старого перемішався з кашлем, що несподівано підступив до горла. – Якщо не вийде, то завтра викличу службу...
– Вийде, Аристарх Вітольдович. Ви прихворіли? Може, підете додому? – захвилювалася дівчина.
– Та я б і з радістю, але до закриття ще година. А раптом якийсь читач в останні хвилини прибіжить. Вже таких-то знаю...
– Не переживайте, я зможу вас підмінити. Де архів і картки читачів, я знаю, як їх заповнювати – теж.
– Моя вірна заміна зростає, – усміхнувся Аристарх, поплескавши Сашу по плечу. – Що ж, добре. Тільки не забудь бібліотеку закрити.
– Буде зроблено! – кучерява награно віддала честь, на що старий знову засміявся.
Коли замовк наддверний дзвіночок, який сповіщав про вихід останнього відвідувача, Олександра почала полювання на кота. Раніше темрява полювала на неї, тепер же прийшла її черга полювати на темряву. Дівчина обійшла всю бібліотеку, обрискала кожну полицю, але кіт, мабуть, відчуваючи, що його шукають, навмисне гарненько сховався. У цьому вона не сумнівалася, адже Чорнявчик був надто здогадливим, як для звичайного пухнастика. Тому Саня вирішила піти іншим шляхом – спробувати виманити його на їжу. Вона насипала в миску рідкого корму, який купила дорогою на роботу, щоб побалувати кота, і стала вичікувати. М'ясні шматочки, залиті апетитним соусом, розносили аромат, здавалося, на весь зал. Навіть дівчина, відчувши запах, швидкоплинно ковтнула голодну слину, а в животі заурчало, нагадуючи, що і їй час підкріпитися.
– Тихіше ти, ненаситна утробина, – обурено прошепотіла Салеман своєму шлунку. – Цей делікатес не для тебе.
Через двадцять болісних хвилин кіт тихо виринув з-за полиць і, озираючись на всі боки, підійшов до миски. Він обережно приступив до трапези, поки його вуха невпинно виявляли найменші звуки, рухаючись, як локатори, а зелені очі намагалися вловити небезпеку. Олександра, причаївшись за полицею, продовжувала стежити за ним. І коли той, розслабившись, захопився їжею, дівчина кинулася на нього, хапаючи руками. Чорнявчик від несподіванки увігнав у неї весь свій арсенал пазурів і зубів, змушуючи дівчину болісно скрикнути і випустити його з рук. Звільнившись, кіт одразу ж помчав геть.
– Ану стій! Я ж урятувати тебе намагаюся! – крикнула слідом Саша, а її зіниці спалахнули помаранчевим світлом. Глибокі подряпини вмить почали затягуватися, але на це дівчина навіть не звернула уваги, кинувшись за котом.
Подальша погоня більше скидалася на ураган, що руйнує все на своєму шляху. Під час бігу дівчина випадково зачіпала полиці, і ті, як карткові будиночки, складалися, вивалюючи книги на проходи. Врізавшись у стіну, Олександра благополучно продірявила її, створюючи вікно між читальним залом і вестибюлем. Двері, які вона різко смикнула, злетіли з петель. Але, навіть бачачи руйнування і всередині розуміючи, що за цим підуть вельми неприємні наслідки, Саша не могла зупинитися, охоплена азартом переслідування.
Чорнявчик пірнув під адмінстійку і кучерява, не роздумуючи, понеслася за ним.
– Може, вам допомогти? – почувся знайомий чоловічий голос, від якого дівчина стукнулася головою об стіл. Пролунав гучний тріск дерева.
Вона виринула з-під стійки і здула пружинку волосся, що впала на лоб. Перед нею стояв Віктор, а на руках у нього сидів кіт. Чоловік мірно гладив чорну блискучу шерсть, а Чорнявчик у відповідь муркотів і терся об його кисті.
– Ви? – здивувалася Саша. Дівчина була впевнена, що всі відвідувачі давно пішли, а дзвіночки на дверях мовчали, показуючи всім своїм виглядом, що ніхто більше не приходив.
– І знову здрастуйте, Олександро, – усміхнувся темноволосий. – Бачу, у вас проблеми із затриманням цього красеня.
– Є таке, – відповіла Салеман, виходячи з-за зламаної стійки до несподіваного візитера. Зіниці згасли, а руки гидко занили, нагадуючи про завдану шкоду. Вона швидко озирнулася і скрушно застогнала, бачачи, на що перетворилася бібліотека.
– Аристарх мене вб'є, – прошепотіла дівчина, впираючись долонями у свої коліна.
– Оу, – відгукнувся чоловік, озираючись. Стіл завалився, розвалюючись навпіл, у стіні зяяла дірка, а двері між залами валялися на підлозі, наче кинута, нікому не потрібна, річ. – Можу тільки поспівчувати.
Саша розігнулася і зітхнула у стелю. Потім її погляд знову натрапив на Віктора.
– Як вам вдалося...? – запитала дівчина, кивнувши підборіддям на Чорнявчика.
– А, мішечок із котячою м'ятою, – відповів чоловік, розкриваючи долоню і показуючи її звабливий вміст.
– Ви його завжди із собою носите?
– Доводиться, щоб заспокоювати своїх ненаситних вихованців, – невинно посміхнувся довговолосий.
– Ви ж не йшли, вірно?
– Так. Шукав літературу...
– Але я вас не зустрічала серед полиць, – підозріло глянувши, резюмувала Саша. Через кота їй довелося побувати в усіх куточках бібліотеки, але ніде молодий чоловік не попадався їй на очі.
– Напевно, розминулися.
– А якби я вас закрила? Ви час бачили? – не дуже доброзичливо запитала дівчина, вказуючи на настінний годинник, який показував початок четвертої.
– Ой, перепрошую. Я, коли чимось займаюся, зовсім втрачаю лік часу. Це моя маленька проблема. Мене неодноразово зачиняли тут...
Очі Саші округлилися від подиву. Причому вона не могла зрозуміти, що більше її вражало – те, що чоловік так легко про це говорить чи те, що Аристарх не попередив її про такого своєрідного відвідувача.
Віктор коректно промовчав, хоча його погляд педантично оцінював збитки та подряпини на руках дівчини, які майже зникли зі шкіри. Він навіть не спробував попитатися, як така маленька дівчина, ганяючись за милим котиком, змогла наробити стільки лиха, начебто для нього це щось буденне. На секунду Саші здалося, що в його очах горять веселощі, хоча обличчя виглядало стурбованим.
– Що ж, я вас закривати не збираюся, – сказала Олександра, обриваючи недовгу тишу. – Тому попрошу покинути приміщення.
– А ви?
– А я... – Салеман похмуро глянула на дірку. – Я спробую, це виправити...
– Тоді, візьміть, – промовив Віктор, випускаючи кота і вручаючи котячу м'яту дівчині. – Вам знадобиться, – усміхнувся чоловік і, не прощаючись, вийшов із бібліотеки, задзвенівши дзвіночками.
– Спасибі, – відповіла та в порожнечу.
Олександра взялася за прибирання. Цеглу, вивалену на підлогу, вона сховала в комірчині, а пил і штукатурку, що обсипалася, підмела і протерла дерев'яний настил вологою ганчіркою. Виявилося, камінь висік у підлозі вибоїни, які стирчали тонкими волокнами старої сосни. Спочатку Саша думала, що достатньо буде з двох боків повісити плакати або картини, щоб закрити дірку, але тепер зрозуміла, що цей фінт не приховає розрухи. Довелося пересунути шафу на колесах з маленькими шухлядками, у яких зберігалася база бібліотеки, на місце обвалу. Та якраз приховала і дірку, і зіпсовану підлогу. З іншого боку кучерява повісила плакат із правилами поведінки в читальному залі. Усе виглядало, як невелика перестановка, нічого суттєвого.
З полицями, звісно, довелося повозитися. Озброївшись молотком, що завалявся в тій самій комірчині, Олександра почала лагодити постраждалі меблі. Довелося неабияк попотіти, щоб привести полиці до попереднього вигляду. На щастя, матеріал уцілів, тому пошкодження практично не було помітно, якщо, звичайно, не придивлятися до цвяхів, криво забитих невмілою рукою. Закінчивши це нелегке завдання, дівчина глянула на інструмент і подумала, що не завадило б його носити завжди з собою, щоб виправляти свої косяки.
Двері повернути на місце їй так і не вдалося. Як з'ясувалося, полотно, виконане з добротного дуба, було непідйомним для тендітної дівчини. Саша з досадою подивилася на горе-двері і зітхнула. Руйнування, що супроводжували її, вже порядком набридли. Вона не могла контролювати силу, і та в найбільш невідповідний момент виривалася назовні, показуючи себе. Ламаючи все, до чого тільки торкалася її рука, Олександра боялася, що одного разу її зв'яжуть і закриють у якомусь карцері, щоб та більше не трощила меблі, стіни, будинки...
Салеман підійшла до адмінстійки. Та мала вигляд купи кинутих на підлогу дощок. Але спробувати полагодити її варто було. Дівчина знайшла стару дощечку, яка колись була полицею, і вирішила її прибити знизу, з'єднуючи нею стільницю. Ідея виявилася безглуздою, щойно Саша спробувала залізти під зламаний стіл. Поставити його відносно рівно не вдавалося – він увесь час завалювався, тому, вже після третьої спроби, дівчина психанула і грюкнула по ньому долонею, вигукуючи:
– Та полагодься ти, чортова громадина!
Раптом спалахнуло помаранчеве світло, на мить засліплюючи Олександру. Коли яскраві відблиски розсіялися, вона побачила перед собою абсолютно цілий стіл.
– Бути того не може... – ошелешено прошепотіла дівчина, позадкувавши назад. Їй здавалося, що якщо вона доторкнеться хоч ще до чогось, то може статися непоправне. Зовсім забувши про кота, Саша накинула рюкзак і вискочила з бібліотеки, поспіхом закриваючи її. Кінцівки знову обпекло болем, але кучерявій уже було байдуже. Вона хотіла якнайшвидше дістатися додому, зачинитися у своїй кімнаті й не виходити з неї до завтрашнього дня.
Олександра швидко йшла, сховавши руки в кишені курточки, і час від часу струшувала своєю шевелюрою, намагаючись відігнати ману.
– Ні, я не чудовисько... – бурмотіла вона. – Мені це сниться. Не може людина ламати й лагодити за наказом думок...
Раптово дівчині на ніс упала важка крапля. Вона спрямувала свій погляд у темне небо, а з нього стовпом обрушився холодний дощ. Саша моментально промокла, хоч і встигла заскочити під найближче укриття, чим виявилася автобусна зупинка. На лавочці сиділа самотня старенька, мабуть, чекаючи на свою маршрутку. Олександра тихо привіталася, на що та лише усміхнено кивнула. Кучерява вичавила своє довге волосся від води і втупилася в зливову стіну. За такої погоди кудись іти без парасольки зовсім не хотілося, тож дівчина вирішила почекати, доки дощ трохи вщухне. "Пощастило бабусі, її до будинку хоча б маршрутка довезе, а в мою глухомань жоден транспорт не ходить", – думала Саша, від нудьги розглядаючи оголошення, наклеєні на стіни зупинки. Її погляд ковзав одноманітними рекламами, що зазивали винайняти будинок або квартиру, купити побутову техніку з Європи або оформити швидкий кредит. Але одна листівка її все ж зацікавила. У ній запрошували на грандіозний бал-маскарад на честь Хеловіна. Олександра фиркнула, розуміючи, що реклама протермінована, бо вже шосте листопада, хоча їй все одно згадався злощасний похід до будинку Художника...
З нудьгуючим виглядом, дівчина почала вивчати афішу, щоб хоч якось відволіктися від спогадів, які повернули її до думок про Кіру. Натрапивши на ім'я людини, яка влаштовувала свято, Саша зірвала оголошення, не вірячи своїм очам. Колекціонер запрошував усіх охочих відпочити і розважитися в богемних умовах. Причому бал перенесли на сьогоднішній вечір, і реклама була свіжою. Ще раз перечитавши вміст яскравого аркуша, не упускаючи жодної літери, дівчина виявила дрібну позначку в нижньому кутку, яка свідчила: "Пред'явнику листівки-запрошення вхід вільний". Олександра окинула здивованим поглядом зупинку. На її стінах висіло щонайменше з десяток таких запрошень.
– Вибачте, – заговорила кучерява, звертаючись до старенької, – ви випадково не знаєте, чи ці оголошення справжні?
– Так, справжні. Колекціонер щороку влаштовує цю вакханалію, – так само усміхаючись, відповіла бабуся.
– І туди може потрапити, хто завгодно? – запитала Салеман, трохи здивувавшись обізнаності бабусі. Вона не очікувала, що літня дама так охоче відповість, хоч і сподівалася на це.
– Звичайно. Тільки у Вічному навряд чи знайдуться сміливці, згодні навіть на безкоштовний вхід у це пекельне лігво. О, а ось і мій автобус, – сказала жінка, побачивши транспорт, що наближається. – На все добре, дитя, – попрощалася та, спритно пірнаючи в маршрутку.
– На все добре... – прошепотіла в слід Олександра. – Що ж, якщо тільки він знає про дивацтва, що відбуваються в місті, то варто ризикнути, – промовила дівчина, зриваючи ще дві листівки.
Дощ закінчився так само швидко, як і почався. Салеман уже дійшла до двору Кирила і зупинилася, не дивлячись на ворота. Руки стиснулися в кулаках. Вона страшенно хотіла зайти, побачити там друга, поділитися своїми переживаннями, але розуміла, що тепер там живе істота, яка не має нічого спільного з людською суттю. Саша продовжила шлях, але, зробивши кілька кроків, знову зупинилася. "Ні! Я зайду! Я маю впевнитися, що кролик ще нічого не накоїв".
Більше не церемонячись, Олександра різко відчинила двері у вітальню і... втратила дар мови від побаченого. Тепер зал не виглядав зимовим садом, яким його пам'ятала дівчина під час першого візиту. У вечірній напівтемряві квіти виглядали безжиттєвими силуетами, що зігнулися і скрутилися, наче маленькі вмираючі створіння. Деякі валялися перекинутими на підлозі, немов їм намагалися додати страждань. Уся підлога, диван, стіни були забруднені якоюсь чорною рідиною. Саша простежила за речовиною, що вела до порожньої стіни, тієї самої, на якій іще виднівся слід від рук Реінкора, який припечатав її тоді до шорсткої поверхні. Дівчина вдивилася в чорні плями на стінці і мимоволі шарахнулася. На неї дивилося величезне чудовисько, з роззявленим ротом, усіяним тисячею гострих зубів. Саме воно щоночі впивалося в її глотку. У горлі миттєво пересохло, і кучерява машинально потерла шию, відходячи від малюнка. Під важкими черевиками зачавкала темна рідина, і її погляд спрямувався на підлогу. Мокрий слід вів у ванну. Салеман акуратно пішла по ньому. Тіло тремтіло чи то від мокрого одягу, чи то від страху, серце надривно стукало, немов завмираючи від кожного кроку. Дівчина боялася відчинити двері, відчуваючи, що за ними може побачити щось жахливе. Але зібравши волю в кулак, вона все ж увійшла. Уся плитка на підлозі та стінах була вимазана цією ж дивною речовиною, а весь шлях її супроводжував незвичний металевий запах. Чорні смуги вели до ванни, що ховалася за забрудненою шторкою. Не замислюючись, Олександра рвонула фіранку і вискнула від несподіванки. Там лежав Реінкор. Голий. Занурений у скляні осколки. З ран сочилася та сама чорна рідина. Саша закрила рот руками, щоб заглушити свій крик. Тільки тепер до неї прийшло усвідомлення, що весь будинок залитий його кров'ю. Хлопець лежав замертво, не рухаючись і не дихаючи. Дівчина позадкувала, не зводячи свого завмерлого від жаху погляду. "Невже цього разу дійсно помер? – Олександру несамовито затрусило. – Після такої втрати крові ніхто не виживає." На очі накотилися сльози.
Але раптом ніздрі чорнявого здригнулися, і він незворушно прибрав з лівого ока кільце огірочка, глянувши на перелякану дівчину. Та сіпнулася від несподіванки і нарешті видихнула.
– О, мала, це ти, – усміхнувся Реінкор і, знявши друге кілечко, закинув обидва собі до рота. – Вирішила зайти в гості на сеанс релаксу? – жуючи, запитав кролик. Він різко встав із ванни, зовсім не соромлячись своєї наготи. Саша вмить почервоніла і відвернулася, випаливши перше, що спало на думку:
– Що тут відбувається, чорт забирай?!
– Я ж щойно сказав. Не примушуй мене повторювати, – незворушно промовив Реінкор, витягаючи рушник із шафи й обгортаючи його навколо оголеного таза. Хлопець виліз з осколків і порівнявся з дівчиною. – Що з обличчям, крихітко? – усміхнувся хлопець, вдивляючись у почервонілий лик.
– Та йди ти, псих ненормальний! – кинула дівчина і вилетіла з кімнати. – Це так ти виконуєш угоду?!
– А як? – чорнявий вийшов слідом. – Між іншим, дбаю про свіжість обличчя твого суїцидника. Бачиш, масочки, ванні процедури...
– В осколках?!
– Ну, вже вибачте! Це я вже свою душу задовольняю, – бурчав Реін, витягуючи з плеча скляний уламок і милуючись ним при тьмяному світлі.
– Ти... ти... ти що, малював власною кров'ю?
– А що? Я не знайшов у цьому будинку жодного натяку на фарби. Чим мені ще, по-твоєму, малювати?
– Ти взагалі в своєму розумі?! А хоча, у кого я питаю... – Саша глянула на колишнього кролика. Той сів на диван і продовжив захоплено виймати шматки скла зі шкіри. Його голий торс розкреслювали чорні плями порізів і крові, а в їхній глибині, як алмази, втоплені в нафту, виблискували осколки. На грудях виднілися дві вертикальні смужки татуювання, руки рваними кільцями огинали такі самі лінії, а з рушника зліва визирав ще один подібний малюнок.
– Я можу зняти рушник, якщо забажаєш, – нахабно шепнув чорнявий, спіймавши погляд дівчини, що зупинився на останньому тату. Його обличчя розпливлося у вульгарній усмішці.
– Божевільний! – кинула наостанок Сашка і вийшла з дому, струшуючи головою.
– Та ти чого?! Я ж пожартував! – засміявся Реінкор, кидаючи слова вслід дівчині, яка йшла.
Олександра вискочила з двору Стаченка, і на неї мало не налетів Макс.
– Санька, блін! Мало не збив! – вигукнув русявий, злазячи з велосипеда. – Не зачепив?
Салеман, мовчки, помотала головою, намагаючись проковтнути клубок, що підступив до горла. Її серце шалено билося, а тремтіння від побаченого не вгамовувалося.
– Ти вся мокра. Під зливу потрапила? Гей... – друг побачив, як бурштинові очі дівчини заблищали від сліз, що знову зрадницьки виступили. – Так! Ходімо до мене, – Стамп обійняв сусідку за плече і повів додому.
Олександра сиділа на дивані, попиваючи гарячий чай. Друг дав свій одяг переодягнутися, накинув на голову сухий рушник, нагодував гарячою вечерею і закутав її теплим пледом, вручаючи в руки напій, що парував.
– Так от, – Макс сів поруч. – Може, розкажеш, що з тобою сталося? Ти від Стаченка така? Він зараз має дуже дивний вигляд, гуляє босоніж і візок йому не потрібен...
– Це не Кіра, – тихо промовила Саша. Вона не бачила сенсу щось приховувати від друга.
– У сенсі?
– Це Реінкор...
– Почекай! Хіба твій ожилий кролик не цим ім'ям себе називав?
– Цим...
– То, як Кирило може бути Реінкором? – засміявся Стамп, але, побачивши похмуре обличчя подруги, одразу став серйозним. – Як?
Дівчина переказала всі останні події, пов'язані з кроликом, приховуючи лише деякі моменти, особистого характеру. Саша не хотіла, щоб друзі знали про почуття до Кіри, які несподівано спалахнули. Макс слухав її розповідь, прочинивши рота від здивування, і не вставив жодного слівця, щоб перебити.
– Ось, якось так, – зітхнула Саня і відпила чаю.
– Отакої, – протягнув друг, відкидаючись на спинку дивана. – Як таке взагалі можливо...
– І так. Ще я дістала запрошення на бал, який влаштовує Колекціонер. Він сьогодні. О десятій вечора.
– Бал?
– Маскарад.
– Ти туди одна не підеш! – підхопився Макс.
– І не збиралася. Я взяла три листівки. Для себе, тебе і Паріса.
– Чудово! Я йому напишу. Сподіваюся, у нього вийде відпроситися з роботи... знову...

Ідеально відполірована стільниця відбивала в собі яскраве світло залу. Під стійкою стрункими рядами виблискували начищені до сяяння склянки. На полицях за спиною плавним перетіканням кольору вишикувалися лікери. Інструменти лежали в строгому порядку. Усе було готово.
Паріс відкрив чергову книжку, тихо зашурхотівши теплим папером. Ще з дитинства він звик, що книжки всюди з ним, тому якщо поруч не виявлялося старої доброї літератури, хлопець почувався незатишно. Рядок за рядком у його голову втікали образи, які відразу ж малювалися перед очима. Букви немов зникали, а замість них відкривався новий світ, описаний автором...
Раптом почувся звук удару скла об підлогу.
– Ой, вибач! Яка ж я незграба! – вигукнула чорнява офіціантка, пірнаючи за стійку. Вона саме несла пусті склянки з кабінету Асмодея, і судячи з її оклику та дзвону скла, не донесла лиш пів метра. Через мить Паріс відчув гострий аромат свіжої крові, який почав неймовірно вабити до себе. Хлопець смикнувся, розуміючи, що це ненормальна тяга, та нервово прикрив долонею рот та ніс, а іншою рукою схопив серветку і швидко подав дівчині.
– Візьми.
– Але як ти...? – сторопіла офіціантка, бо була впевнена, що за стійкою її не видно, а інакше про поріз не дізнатися.
– Швидко!
Дівчина взяла серветку та здивовано приклала до рани.
– Дякую, – мовила та, а в цей час підбігли інші дівчата, питаючи, що сталося.
Пройшло майже пів години після цього випадку, а Влад все ніяк не міг позбутися нав'язливого запаху крові, хоча офіціантка відразу ж перев'язала поранений палець та давно про нього забула. Хлопець спробував знову поринути в книгу, щоб відволіктися від неприємних думок та спазмів у шлунку, але не встиг...
– Не заваджу? – почувся приємний голос Німфи. Він обернувся.
Блондинка граційно сіла за стійку і глянула своїми чарівними блакитними очима.
– Ані трохи, – відповів метис, закриваючи книжку. – Чого бажаєш?
– Того, що ти навряд чи зможеш дати, – усміхнулася дівчина.
– Я про випивку, – бармен кивнув у бік напоїв.
– А! Вибач! – засміялася танцівниця. – Трохи на своїй хвилі. Та без різниці, якщо чесно. З чуток, у тебе всі коктейлі смачні.
– Не боїшся вірити чуткам? – спокійно запитав Паріс, виймаючи фігурний келих з-під стійки.
– Ось тепер, коли запитав...
– Де вона?! – почувся чоловічий крик біля входу. Німфа, впізнавши голос, пискнула й миттю втекла за лаштунки, так і не дочекавшись напою. – Пустіть, тварюки! Я маю з нею поговорити! – єрепенився гість, намагаючись проломити перешкоду у вигляді кількох міцних охоронців. Через деякий час у зал забіг Демон, весь пошарпаний і злий, він виблискував своїми жовтуватими очима, озираючись на всі боки. На нього знову накинулася охорона, вже підкріплена ще кількома амбалами. Але навіть ті ледве стримували потужного хлопця.
Влад байдуже спостерігав за бійкою, прибираючи келих на місце. Хоча йому було цікаво, чи зможе Демон дістатися до своєї жертви, або ж десятку сек'юріті таки вдасться зупинити його палкий порив поговорити з танцівницею "Амелії". Він навіть не сумнівався, до кого саме той прийшов. Після появи новенької, такі баталії стали не в новинку.
В цей момент Влад згадав Макса, який на його місці давно зробив би ставку, і найімовірніше, виграв і радісно підраховував прибуток. Везіння йому не позичати. Але Тепеш не був азартним, тож просто споглядав.
Цього разу охорона програла. Демон із небаченою легкістю розкидав чоловіків у чорних костюмах і кинувся до барної стійки.
– Починається... – тихо промовив Паріс, бачачи, як до нього мчить розлючений бунтар.
– Де вона?! – він повторив своє запитання.
– Дивлячись, про кого ти.
– Не прикидайся! Ти прекрасно знаєш, про кого я!
– Поняття не маю.
– Чуєш, ти! – Демон знову схопив Влада за грудки, притягуючи до себе. Бармен, не роздумуючи, вчепився в його руку, бажаючи звільнитися, і відчув, як терпіння тане на очах. По шкірі нахаби поповз витіюватий морозний візерунок, а зіниці метиса засяяли синім вогнем. – Що за...?! – грубіян відсмикнув руки, струшуючи іній, що обдав його холодом. – Що за фокуси?!
– Охолонь, – владним голосом мовив Паріс, поправляючи костюм.
– Я тобі зараз охолону! – крикнув Демон, знову намагаючись дістати метиса через стійку, але той завчасно відійшов, більше не даючи такої можливості. Тим часом охорона прийшла до тями і з новим натиском кинулася на правопорушника. Тепер вони не розмінювалися на дрібниці, розуміючи, що звичайним стримуванням силача не зупинити. Пролунав тривалий тріск шокера. Демон звалився на барну стійку, а сек'юріті почали його стягувати і виносити.
– Чудовий початок вечора... – промовив про себе Влад, намагаючись вимити руки після дотику до відвідувача. Але вода, що лилася на шкіру, вмить замерзала, перетворюючи кисті на крижані брили. У руки встромилися мільйони гострих голок, сковуючи рухи холодом і болем. З-під льоду, синіми тонкими лініями засвітилися мітки. – А це як розуміти? – прошипів метис і глянув на металевий шейкер, де побачив у відображенні свої очі. Отже, тоді йому справді не привиділися сині райдужки. Просто того разу сяяли не вони, а зіниці.
Влад спробував звільнити руки від льоду, але побоявся, що якщо розіб'є, то ті розлетяться на друзки. Сяк-так відкривши кран із гарячою водою, метис запустив крижини під теплий потік. Лід почав танути.
– Гей, Парісе, що у вас тут сталося? – запитав Асмодей, підходячи до бару. – Мені сказали, що Демон сказився і намагався зігнати зло на тобі.
– Можна й так сказати, – відповів хлопець, не обертаючись. Його обдало жаром, моментально стало душно, запаморочилося в голові.
– З тобою все гаразд? Працювати зможеш?
– Боюся, що ні, – уникливо відповів Влад, а його руки знову почали покриватися інієм.
– Він що, по обличчю тебе...? – занепокоївся начальник.
Тепеш не відповів, спостерігаючи, як раковину заволікає лід. Він панічно розмірковував, як піти, щоб ніхто цього не помітив.
– Може, дівчата загримують?
– Ні! – різко випалив Паріс і, схопивши рушник, щоб прикрити руки, вискочив з-за стійки, прямуючи до вбиральні.
Він зайшов у кабінку, зачиняючи за собою двері. На всьому, до чого він торкався, залишався морозний слід. Руки різали крижані леза, а відчуття загострилися настільки, що йому здавалося, ніби він бачить крізь стіни людей, а саме їхню кровоносну систему, відчуває запах їхнього апетитного тепла. Коли до туалету зайшов Асмодей, то хлопець ледве стримав бажання впитися йому в глотку. Його червоний силует маячив за перегородкою, закликаючи до дії. Таке відчуття для нього було в новинку.
– Слухай, Парісе. Якщо погано почуваєшся, то так і скажи. Можеш йти додому. Я пробачу тобі цей відгул. Мабуть, це чудовисько добряче тебе потріпало, раз такий трудяга, як ти, не в змозі працювати. Чуєш?
– Так, – уривчасто відповів Влад, насилу розтискаючи зціплені зуби. Він подумки благав, щоб начальник провалював куди подалі...
Тепеш прискорено йшов додому пішки, проігнорувавши звичний для нього вид транспорту. Зараз його не повинні бачити в такому стані. До того ж люди викликали в ньому дивне тваринне бажання. Він крокував по калюжах, а кожен його слід замерзав, супроводжуючи льодяним шлейфом. Очі палали, наче два сапфіри, мелькаючи в дзеркальному відображенні води. Ніч набула несподіваної чіткості та яскравості, наче сіре сонце вискочило з-за обрію посеред вечора й освітило все навколо. Хлопець навмисне пішов через забуті вулички, підворіття, щоб менше зустрічати людей, але ті навіть крізь стіни своїх будинків миготіли червоними розмитими плямами, наче яскраві цілі...
Діставшись дому, Паріс заскочив у ванну. Його розум почав баламутитися, наче його занурили в болото, а очі гостро виривали фрагменти, вбиваючи їх у голову, наче цвяхи, різко й болісно. Мокра ванна. Тример зсунутий на два сантиметри. Світле волосся. Запах озону. Волога плитка. Бліді руки вперлися в раковину. Засріблилися крижані осколки. У відображенні дзеркала сині зіниці. Розпатлане волосся. Біле, як папір, обличчя.
Він звалився на підлогу, чіпляючись за унітаз. Блювотний рефлекс, що несподівано підступив, змусив його схилитися над фаянсовим виробом. Влад закашлявся. Погляд знову вихопив лід, що огортав стіни і все сантехнічне обладнання. Тілом пройшов озноб, що змінювався спалахами гарячого тепла. Він відчував усіх людей, що живуть у його будинку, усіх сусідів, відчував, як швидко по їхніх венах і артеріях біжить ароматна кров. Знову позив. Шлунок занив від моторошного спазму. Дихати ставало важко, ніби його знову топили у ванні.
Скільки відбувалися ці муки, Влад уже не пам'ятав. Він сидів на холодній підлозі у ванній, притулившись спиною до стіни. Із льодового пекла його вирвав короткий звук вібрації. Той розбурхав його, немов удар струму. Паріс одразу зрозумів, що це повідомлення від друга, і глянув на годинник. Вчитуючись у повідомлення на дисплеї годинника, його бічний зір уловлював головну деталь – трикутник на руці більше не світився, а темрява довкола стала густою і всепоглинаючою. Метис більше не міг розгледіти навіть своїх ніг, витягнутих на плитці. Полегшене зітхання відразу ж вирвалося з вуст. Нарешті, він знову людина...

Олександра переривала свою шафу. Звісно ж, окрім дитячих речей вона нічого путнього там не знайшла, а з костюма в неї був тільки відьомський капелюх. Із собою дівчина взяла лише необхідний одяг, не розраховуючи, що в провінційному містечку доведеться йти на якісь заходи. Хоча якщо подумати, то навіть на випускний вона примудрилася прийти в смокінгу, вважаючи цей вид гардероба зручнішим, ніж жіноча сукня. Тому, навіть якби шафа з Хінгема раптом опинилася тут, то вона все одно б приречено застогнала: "мені нема чого вдягнути".
Зрештою, Саша вирішила-таки не морочитися, натягнувши темні джинсові шорти, чорну футболку і таку ж шкіряну курточку. Total black скрасили лише улюблені трикотажні панчохи. Чорно-руді великі смужки чергувалися між собою, вибудовуючи нехитру поперечну драбинку від кінчиків пальців до середини стегна. Залишилося придумати, як приховати обличчя, адже капелюх хоч і був величезним, але все одно не був схожий на маску...
– І куди це ти намилилася? – несподівано пролунало запитання, яке змусило дівчину здригнутися і поглянути в бік питаючого. На підвіконні сидів Реінкор.
– Ти знову тут? – зло кинула Саня. – Тебе не вчили ходити через двері?
– Занадто просто, – нахабно посміхнувся той, знизуючи плечима. Він невимушено розвалився на скромному просторі, звісивши одну ногу, і бовтав босим маятником, покручуючи в руках викрутку. Його чорне вбрання провалювалося в темряву разом із густим смоляним волоссям. Горіли тільки білі очі на тлі мертво блідої шкіри. – І так, пригадую, ми домовлялися разом піти шукати призму. Але ти не переживай. Сьогодні вдень я був трохи не в гуморі, щоб цим займатися, тож можемо приступити просто зараз.
– Зараз я зайнята.
– Чим? Зборами на... – промовив чорнявий, а його погляд упав на стіл, на якому лежали листівки. – Ану, ану, – він згріб аркуш і почав уважно розглядати. – Бал-маскарад? І ти збираєшся піти туди в ось цьому? – скептично поцікавився хлопець, піднявши брову.
– А тобі яка різниця?
– Ну, по-перше, тебе туди не пустять.
– Це ще чому? У листівці зазначено...
– У листівці зазначено, що це бал. А тепер, люба, ще раз уважно поглянь на себе в дзеркало, а потім ось на цих дам, що зображені на запрошенні. Знайди десять відмінностей. Хоча їх тут куди більше буде...
– І що ти пропонуєш?
– Щонайменше, вдягнути сукню, – єхидно усміхнувся хлопець, оглядаючи фігуру дівчини.
– Ага, розбіглася!
– Як скажеш, крихітко. Але тоді не дивуйся, якщо тебе проженуть одразу з порога.
– А ти якраз знавець!
– Я? Ні-ні, боронь боже! А ось суїцидник розуміється на цьому.
– Цікаво, звідки?
– Ну, це ти вже в нього особисто запитаєш. Якщо зможеш повернути, – хмикнув Реінкор, перебираючись на стілець. – До речі, тут три запрошення. Одне точно для мене. А от третій хто? Блондинчик чи садист?
– Обидва.
– А я?
– А ти йдеш додому і лягаєш спати.
– Ну вже ні! Я сьогодні достатньо поспав...
– Тоді просто сидиш удома. І краще, якщо зайвий раз ні до чого не торкаєшся. З твоїми талантами тебе не можна підпускати до людей.
– Ти все-таки думаєш, що це я прикінчив тих хлопців, – констатував Реін, встаючи.
– Я впевнена в цьому. І квіточки в будинку Кіри тому доказ, – сказала Саша, знову оцінюючи вміст шафи.
– Квіточки – не люди. Трохи різні організми, не знаходиш? Те, що діє на рослини, може не подіяти на людину.
– Які розумні слова, – пробурмотіла дівчина, нахилившись і копаючись у речах.
– Хм, а видок, що треба, – усміхнувся кролик, покосившись на філейну частину Саші, обтягнуту короткими шортиками.
– Який ще видок? – запитала кучерява, обернувшись.
– Ти продовжуй-продовжуй, – кивнув Реін, притуляючись спиною до стіни і складаючи руки на грудях. – Дуже добре виходить...
– Ти що, на мене витріщаєшся?! – почервонівши, скрикнула дівчина, прикриваючи руками зад.
– А це заборонено?
– Вали-но ти звідси, поки я добра, – гнівно прошипіла Сашка, а зіниці спалахнули жарким світлом.
– Гаразд-гаразд, – невинно промовив чорнявий, примирливо піднімаючи руки. – Не варто злитися. А то від цього страждає навколишній світ, – усміхнувся той, підкреслено подивившись на боксерську грушу, що лежала в кутку, немов випатрана іграшка. – Зустрінемося на балу, – він награно вклонився і, застрибнувши на підвіконня, виринув у вікно.
– Ага, як же... – пробурмотіла дівчина, теж поглянувши на боксерський інвентар. Вона ще не говорила батькові, що випадково "прикінчила" його подарунок. Хоча, побачивши його, тато точно б не здивувався. Чим він кращий за ті ж обвалені полиці, діряву стіну чи деякий посуд, що постраждав від її рук? – Ось кого точно не пустять, то це тебе, – промовила Реінкору, хоча його й сліду не було.
Через п'ять хвилин біля вікна знову щось зашаруділо.
– Я ж сказала тобі, забирайся! – вигукнула Саша і виглянула з-за дверей шафи. Але на підвіконні хлопця не виявилося. Замість нього сидів чорний кіт.
– Чорнявчику?! Ти як мене знайшов? – Олександра повільно підійшла до кота, боячись, що він, як завжди, втече від неї. Однак той сидів нерухомо і не зводив із неї своїх зелених очей. Дівчина обережно простягнула руку, маючи намір торкнутися його чола, на що Чорнявчик несподівано відповів зустрічним рухом голови. Він штовхнув своєю теплою мордочкою в долоньку кучерявої і одразу замурчав. Нарешті Сані вдалося його погладити. Кіт терся об її руку, задоволено вигинався, а хвіст, як змія під сопілочку, вився плавними хвилями. – Цікаво. З чого ти раптом змінив своє ставлення до мене? Чи Віктор тобі щось на вушко шепнув? – дивувалася Салеман, погладжуючи чорну лискучу шерсть. – Що ж, Чорнявчику, йдемо, я тебе нагодую, – сказала дівчина і поманила за собою кота. Той залюбки зістрибнув з підвіконня і поспішив за нею.