Мармарис

Тиша покинутості стояла тут, як ставкова вода

Повернувшись до спальні, Фелікс довго не може заснути через думки, що гудуть в голові, і засинає тільки на світанку. Він прокидається в опівдні через шум за вікном, потягнувшись, сповзає з ліжка і бачить, як дітлахи від п'яти до восьми років гасають по дворі з Азуром, за ними, вигукуючи лайку, біжить охорона.

— Що за хуйня? — затягує штори Фелікс і йде в душ.

Закінчивши з ранковими процедурами, він за звичкою просить собі чорну каву і виходить у двір, де верески та погоня не припиняються. Фелікс стоїть на сходах, жмуриться через сонце, що б'є по очах і, потягуючи з великої кружки каву, що димить, спостерігає за дітьми, яких нарешті зібрали на головному дворі. Діти, винно опустивши очі, тупцюють на місці, поки один із охоронців телефоном комусь щось пояснює. Феліксу не дуже цікаво, хто ці діти і що тут відбувається, він допиває каву, збирається повернутися в будинок, щоб приступити до обмірковування свого становища, але, помітивши бмв, що в'їхав у двір, зупиняється. З бмв виходить вже знайома розкішна брюнетка і, поправивши сірий в'язаний кардиган, постукуючи високими підборами по каменю, рухається до нього.

— Я дивлюся, ти обжився, — зупиняється поряд з омегою дівчина, змірює незадоволеним поглядом його піжаму та розпатлане волосся. Піжаму Феліксу довелося вдягнути після нічного інциденту. Відтепер він взагалі, не обмотавшись у ганчірки, нікуди не вийде: не заслужили різні вовки виду його розкішних ніг.

— Мені вже час обжитися, бо я тут, здається, надовго, — знизує плечима Фелікс у відповідь на її зауваження, не може приховати посмішку, помітивши, як смішно перекидається на траві наймолодший із дітей.

— Тітко Мія, — біжить до дівчини маленький акробат, — ми ж самі можемо піти, не кличте їх.

— Не можете, хулігани, — погладжує його кучеряве волосся Мія.

— Хто вони? — таки цікавість бере гору, і Фелікс здається.

— Із притулку недалеко. Хьонджин його утримує.

— У Кале діти у притулках надовго не залишаються, їх одразу забирають, — дивується Фелікс.

— Наймолодшому чотири роки. Найстаршому вісім. Вони всі з однієї сім'ї та їх ніхто не бере, — тихо каже дівчина, киваючи у бік двох хлопчиків та дівчинки.

— Маячня якась, вони ж все одно діти, — насилу тисне омега на обурення всередині, що піднімається.