Мармарис

Скажи, чому нас не люблять?

Фелікс прокидається до полудня і, ледве відірвавши голову від подушки, сідає на ліжку. Омега довго не міг заснути, половину ночі він прокручував у голові поцілунок, а другу половину намагався про нього забути. І все одно перше, про що він думає, розліпивши повіки — знову поцілунок. Фелікс обхоплює долонями голову і, підтягнувши коліна до грудей, ховається у витканому ним самим коконі, з якого, на жаль, неможливо виставити свої ж думки. Йому не можна повертатися до цього поцілунку, не можна зациклюватися на тому, що ніколи не повториться, і мучити свою душу. Фелікс уже це проходив, він надавав надто багато значення чужим словам і дотикам, домальовував подумки продовження, якого або не було, або кардинально відрізнялося від його уяви. Зараз він надто виснажений, щоб знайти сили впоратися із черговим розчаруванням. Зараз йому необхідно думати про майбутнє, про життя, яке поки що нічого хорошого не обіцяє.

Фелікс не знає, чому він живе, чого він чекає, чого прагне. Він так і не зміг оформити цей базовий набір необхідних кожній людині цінностей і прагнень, про які б згадував у складні часи і, тримаючись за які, випливав би з безодні відчаю. Фелікс втомився, пік цієї втоми він і відчув тоді вдома, коли вистрілив у брата. Він вистрілив би і в себе, якби йому пощастило, але настав час уже вивчити напам'ять, що йому не щастить. А він був не таким, Фелікс змарнував момент, коли з веселої та життєрадісної дитини він перетворився на того, хто боїться життя більше, ніж смерті. Одне він усвідомив дуже рано — самогубцями не народжуються, ними стають. Фелікс досі не може чітко відповісти на запитання, чому він хотів померти саме тієї ночі, хоча в нього і до неї було сто причин. Але якби в нього хоч хтось спитав, він би відповів: бо виживають тільки ті, хто має надію. В нього її немає. Шкода, що Феліксу це питання не ставили, його питали, чому він стріляв у Кріса, жодного разу не запитали, чому намагався вбити себе. Не спитали, бо люди переконані, що вбивця стріляє в себе, щоб уникнути покарання, набути своєрідної свободи. Вони мають рацію частково, тому що Фелікс хотів померти, щоб звільнитися, але не від людського осуду або терміну, що йому загрожує. Він знову мріє про свободу, хоча з часу перебування в Мармарисі він помітив, що про смерть не замислювався. Мабуть, постійні думки про план Хьонджина, слабка надія на втечу займали всю голову і йому було не до тієї, хто завжди поруч, але руку не простягає. Фелікс не сумнівається, що навіть якщо завтра станеться диво і життя набуде сенсу, він не зможе ним насолодитися, бо він зламаний. Як можна виростити сад на ґрунті, удобреному сльозами? На психіці, яка поламана? Він тягар, зайва ланка, той, хто й іншим життя затьмарює. Фелікс не може зробити когось щасливим, тому що він із цим почуттям не знайомий. Таким, як він, немає сенсу бути, але він є і все ще розплющує очі, робить вдих і дивиться на двері. Фелікс знову повторює нічний сценарій, він забиває голову чим завгодно, навіть міркуваннями про сенс буття, аби не думати про поцілунок. Точніше про те, що він йому сподобався. Ту коротку мить у холодній воді, де всередині піднімався вогонь, що зігріває його, неможливо забути. Дивна штука життя, що поряд з тим, від кого б тікати, він відчув себе в безпеці, сам зайшов за його спину, а в одній кімнаті з тими, хто його кров і плоть, він немов посередині крижаної пустелі, де з кожного яру на нього дивиться дуло. Це був порив, правильний момент, взаємне бажання, що народилося через становище, і нічого більше. Хьонджин де-факто правитель Мармариса, ворог його народу, його викрадач. У той самий час Хьонджин його істинний, його захисник і той, кого він не боїться. Фелікса розриває від суперечливих почуттів, у ньому йде безперервна боротьба між бажанням відкритися і розумом, що його відмовляє.