"GARANT-15"

Пролог

Через сенсу життя недостачу
Вона ні дня не провела без плачу.
Збіг обставин надав їй свободу,
Та чи вартою була ця слушна нагода?

На борту корабля, який свого часу мав стати «Королем моря», зараз було порожньо. Лиш на кормі хтось поодиноко стояв і читав книгу. Струнка постать у світлому капелюхові та у білій сукні, яка відповідала модним тенденціям п'ятсотрічної давності, погано вписувалась в цей суворий і похмурий пейзаж. Сіре громіздке небо, здавалось, ось-ось впаде униз і розіб'ється на мільярди твердих камінців. На вселяючому страх небесному шатрі не було навіть крихітного нятяку на сонце: в цій моторошній місцині воно ніколи не сходило. Зеленкувата вода зберігала нескінченну кількість затонулих кораблів й літаків. Вона була якоюсь густою, неприємною на вигляд та лячною. Хто б на цю воду не глянув — точно помітив би плаваючі там душі. Деякі з них блукали по суднам, які не затонули, але міцно зупинились всередині Бермудського трикутника. Ніяке з них не поплило б по воді з такою щільністю.

Примара з блідою шкірою, чорними губами та очима підійшла до дівчини у білосніжному вбранні. Він був одягнений в закривавлену військову форму часів Другої Світової.

— Місс... пробачте... — вимовив привид чутно лише для дівчини. Вона закрила книгу і повернулась у сторону мертвого чоловіка. Вона здригнулась від страшенного вигляду привида, але миттєво опанувала себе і посміхнулась, зігнувшись в реверансі.

— Чого бажаете? — ласкаво проспівала дівчина. Її золотаве волосся було охайно зібране у колосок. Воно яскраво блищало, як дорогоцінне каміння, навіть і у такій напівтемряві. Сірі водянисті очі, як дві намистинки, грали життєрадісністю та ще якимось дитячим запалом, проте, водночас, розповідали про сум, про глибоку самотність, яка таїлась глибоко в серці. Вона ховала це почуття, бо воно могло засмутити Старійшину, а дівчина страшенно боялась, що, якщо це станеться, то він більше ніколи не відвідає її. Його, хоч і рідкісне, але все ж спілкування було вкрай важливим для неї.

Маленьке кругле обличчя прикрашала тендітна посмішка. Рожеві, як плоди малини пухкі вуста мило розтягнулись, оголюючи рівні та білі зуби, які були немов два ряди сяючих перлин.

Дівчина випрямилась, і її довга шия стала добре помітна. Струнка фігура чудово пасувала її високому зросту. Така неземна врода була всластива усім гарпіям. Старійшина приходив до кожної з них на недовготривалий проміжок часу. Гарпіям подобалось розмовляти з ним та слухати його історії. Але жодна з них не знала, що відбувається за межами Бермудського трикутника. Вони жадали це дізнатись та прагнули вивільнитись з кокону, який їм плели Старійшини, бо ж виходити за лінію Трикутника заборонялось та каралось.

  Гарпії ненавиділи свою роботу. Вони б віддали свою красу та безсмертя за те, щоб більше стати вільними. Задвичай, дівчата давно звикли до жахливого зовнішнього вигляду привидів, які приходили до них з проханнями. Але деяким виключенням було лячно глянути на них, і кожен такий погляд змушував їх жахатись. Але, якщо гарпія відмовлялась виконувати прохання примари, останній переслідував їх та надокучав їм.

— Я... втратив.... свій... кашкет... — привидам було важко вимовляти слова, тому вони говорили виключно шепітом та дуже повільно.

— Що? Кашкет?! Ти що, з глузду з'їхав?! Ти просиш мене знайти Бог зна який кашкет Бог зна де! Якщо ти загубив його за межами Трикутника, то навіть не підходь до мене! Ненавиджу, коли ви приходите до мене з проханням знайти якусь непотрібну для вас штукенцію! Ти вмер, солдате, просто змирись і спокійно піди, — з ноткою сердитості сказала вона і прмахала йому тендітною долонею йти геть. — Небеса чекають тебе. Відправляйся в дорогу, а я за тебе помолюсь. Піде такий варіант? — гарпія смішно жестикулювала руками та проявляла яскраву міміку. Вона розмовляла з благаючим тоном та з опасінням в голосі.

Незадоволений словами дівчини, привид вмерлого військового прийняв свій справжній вигляд та надзвичайно швидко покачав головою. Так швидко, що гарпії стало неймовірно страшно, бо ж в додачу у привида витекло око та відірвалась рука.

Дівчина закрила очі руками і закричала.

— Добре, добре! Припини! Я зрозуміла! Я вже біжу шукати твій кашкет, добре-е...

Гарпія стрімко виростила крила та полетіла разом із привидом на пошуки загубленої речі.

Якби ж вона знала, що її чекало, коли вона знайде зелений пластмасовий кашкет, то чи прийнялась би за цю роботу? Звісно, так. Її чекала доля, недосяжна для гарпій. Але дівчина не розуміла, що їй подібним жити без болю неможливо, і навіть не очікувала, що її мрія стане обманом, пеклом, заповненим стражданням. Однак вона не жалкувала б про свій вибір...