Щастя на вазі з Карою

«①»

Вона знову стояла посередині величезної кімнати; позаду неї були люди, чиї ідеали вона зневажала і ненавиділа, серед них були Бауермани, її милі батьки. Прямо перед дівчиною стілець, а до нього було прив'язане тіло. Жінка беззвучно плакала, розуміючи, що приречена, але не може змінити свій вирок. Асторія не мала жодного сумніву, хоча всередині серце розривалося від болю. Справедливості не існувало, цю жінку, яка подарувала їй так багато любові, все одно вбили б, навіть якби дівчина виявила милосердя, правда,такий вчинок позбавив би життя обох. Загинули б двоє замість одного. Асторія з радістю віддала б своє життя, якби змогла врятувати чуже, ось тільки в неї не було такої можливості або радше сказати...вибору.
Очікування смерті — страшне катування, можливо, страшніше навіть за саму смерть,тому Асторія ніколи не хотіла продовжувати муки своєї жертви. Міцно стиснувши паличку та загнавши свої почуття якнайдалі всередину розуму, вона вимовила:
- Авада Кедавра!
Голова жінки завалилася набік практично в ту ж мить і більше не було чути тихого скорботного плачу. Ось так лише два слова обірвали життя того, хто міг би ще довгі роки любити її,справжню її,по-справжньому. Та цей світ зогнив,цей світ не цінив милосердя. Цей світ живився манією,дихав манією,він просто був просочений манією чистої крові,яка схоже породжувалась ще у ДНК магів.
Дівчина відчула, як він підходив до неї зі спини,тому зібравши сили, що залишилися,вона спробувала опечатати свій розум на тисячі замків, щоб ніхто не зміг прочитати в її очах гіркоту втрати і ненависть до себе. Він узяв її за руку і на ніжній шкірі розпливлося чорне чорнило. Поки виявлявся малюнок татуювання, по всьому тілу пройшла хвиля крижаного жаху та тягучого гарячого болю.
-"Нарешті ти це зробила,моя Асторіє. Думаю з часом твоя майстерність приведе тебе до чогось більшого...".
Те, як він сказав її ім'я, можна було порівняти з шипінням ядовитої зміюки. Вона відчула хвилю огид у всьому тілі, але лише кивнула, ніяк не видававши свої думки. На щастя, вона з дитинства знала, як сховати себе справжню за зовнішньою байдужістю та відчуженістю. Ніхто, крім її вірного наставника, не повинен був знати про її думки та почуття,жодна душа.
Повернувшись, вона побачила, як її батько зробив крок уперед, а за ним, як завжди несміливо, з виразом страху і смирення на обличчі, зробила крок її мати. У нього була горда хода за свою дитину,яка здійснила щось по-справжньому велике, а не просто вбила ні в чому невинну людину. Звичайно, він нею пишався. Тепер його дочка стала Пожирачем Смерті. Ще жодного разу за сімнадцять років життя своєї єдиної дитини Теодор Бауерман так не дивився на неї. Зазвичай у його погляді читалися лише злість і зневага до всіх, але сьогодні був день, на який він чекав усе життя.
Дівчина ненавиділа батька так само, як і матір. Вона не здатна була забути, як він бив її, а Маргарет дивилася все з тим же  безмовним виразом на обличчі. Вона пам'ятала, як благала батька зупинитися, а з її рота і носа лилася багряна кров,яка стікала на мармурову холодну плитку,утворюючи пляму. Того дня батько зламав своїй шістнадцятирічній дочці три ребра, просто через те, що вона отримувала листи від колишнього грифіндорця і зрадника. Асторія знала, що у батька немає ні грама любові, чи хоча б прихильності до неї, але від матері вона чекала чогось більшого, ніж спокійного спостереження.
Проходячи поглядом усіх присутніх,дівчина помітила Регулуса Блека, його вона знала трохи краще,але бачити його серед цих людей не було жодного бажання. Вже шість років вони разом навчалися на одному факультеті, хоча ніколи до ладу і не спілкувалися один з одним. Її наставник вважав, що його ще можна врятувати, адже його брат завжди був на світлій стороні,а такі ідеали про чистокровних не можуть литися з його серця,бо цьому немає місця там. Брати Блеки були дуже схожі зовні,але Регулус був суцільним мо́роком,від якого віяло крижаним холодом,до того ж Асторія знала його захоплення темною магією. Цим він нагадував їй батька, а будь-яка думка про нього лякала дівчину.
Вона пам'ятала той день, коли Сіріус дізнався про рішення брата. В ту ніч він сидів на Квідичному полі,під дощем,де курив сигарети і плакав. Асторія хотіла якось допомогти йому,але вона не знала,як зупинити це відчуття,коли кожна клітина розривається на тисячу шмать. Вона заплющила очі аби сльози не стікали з її обличчя,і на мить уявила,що скаже Сіріус, коли дізнається про його маленьку сестричку? Він не простить її, просто не зможе пробачити таку зраду, а вона не зможе розповісти про те, чому зробила так,чому їх примусили. Це буде небезпечно не тільки для її місії та життя, але й для життя її друга, тому нічого кращого Асторія не змогла вигадати,як просто мовчати.
Відірвавшись від похмурих думок, дівчина знову підняла погляд на Регулуса, який сильно змінився за два роки. Він став вищим, і тепер навряд чи хтось може сказати, що Сіріус привабливіший за брата. Але незважаючи на це, вони все ще були дуже схожі: те ж темне волосся, сірі очі, але погляд інший — порожній. У ньому не не було нічого,окрім байдужості. Мабуть,такий ж погляд мала і вона,Асторія. Дивлячись на нього, дівчина задумалася, чому він таки став Пожирачем. Адже для шістнадцятирічного юнака в цьому не було потреби, до того ж у нього була підтримка Сіріуса, який дуже любив брата. Регулус був єдиною дорогою людиною для старшого Блека у своїй сім'ї, тому Сіріус не переставав звинувачувати себе у цьому, що брат приєднався до Волан-де-Морта.
З роздумів,дівчину вирвали кроки з коридору. Її батько йшов до неї у її кімнату. Асторія нізащо не могла переплутати цей звук із чимось іншим. Не більше, ніж за хвилину, двері відчинилися, і на порозі з'явився її  батько. Зробивши кілька кроків і присівши на ліжку,де сиділа донька він запитав:
-"Про що ви говорили з Регулусом Блеком?"
-"Нічого особливого,батьку. Він просто запросив разом пройтися Косою Алеєю перед початком шкільного року".
-"Сподіваюся,ти погодилася. Він чудовий молодий чоловік, набагато кращий за свого старшого брата. Уявляю, яким потрясінням і шоком була втеча Сіріуса для Оріона та Вальбургії".
-"Напевно ви маєте рацію,батьку".
-"Як ніколи,я пишаюся тобою і думаю, що ти досягнеш цілей,які ми всі так прагнемо у цьому магічному світі",- промовивши ці слова, він навіть спробував усміхнутися, що вийшло в нього вкрай погано,але дівчина цьому значенню не надала.
Зрозумівши, що донька не збиралася продовжувати розмову, Теодор вийшов із кімнати. Другого дня він розлютився б її поведінкою, але сьогодні чоловік був надто задоволений. Нарешті його дочка стала гідна носити прізвище Бауерман. Асторія покрутила медальйон на шиї,ще раз поглянувши на його давній блиск, погасила світло і впала на ліжко. Тепер вона думала про свою сім'ю, яка вже багато десятиліть входила до «Священних двадцяти восьми», чим її батько, звичайно ж, дуже пишався. Сон прийшов швидко і непомітно, правда, він був неспокійний, тривожний і сповнений нагадувань про жахіття минулого дня.
                                     ~ [›]~
На момент приходу Регулуса,Асторія розглядала крамниці з приладдям. Не найулюбленіша справа дівчини, але сьогодні це не мало ніякого значення,хоча,коли  бажання Асторії були для батьків авторитетні. Минаючи чергову торгову крамницю,вона замовила склянку крижаної води і сіла за найближчим столиком.
За спиною дівчина почула кроки. Обернувшись,вона поглянула прямо в обличчя юнака,а потім зніяковіло відвела свої блакитні очі. Зі спокійним обличчям Регулус сів навпроти дівчини і хвилину провівши в тиші він мовив:
-"Пробач,що змусив чекати,-мляво посміхнувся Рег,-якщо ти не проти,я візьму собі щось попити".
І він встав з-за столика. Дівчина провела його поглядом,а потім втупившись у склянку з водою,вона згадала сьогоднішню розмову з батьком.Настрій дівчини був кепський.Весь ранок Теодор наставляв її на істинний шлях, повчально кажучи про те, як важливо знайти молоду людину з відповідної сім'ї, щоб не осквернити своє прізвище. Такі розмови були частими у її сім'ї, проте вони, як і раніше, псували їй настрій,якщо не сказати життя.
Блек не змусив себе довго чекати, повернувшись із чашкою кави та порцією морозива аби хоч якось підняти настрій дівчині.
-"Я не був певний,який смак тобі до душі,тому взяв шоколад з вишнею,-мовив хлопець простягаючи морозиво,- думаю тобі сподобається,бо смак цього пломбіру зазвичай чудовий".
-"Не варто було,та всеодно спасибі. Як твої батьки?"
-"Так само, як і твої..."
Наступні кілька хвилин вони сиділи мовчки, причому тиша ця була дуже некомфортною. Кожен хоч раз відчував це незручне почуття, коли начебто знаєш, що треба щось сказати, але що? Немає жодної ідеї, але обидва все мовчать і мовчать. Не в силах терпіти цю тишу, що колеться, Регулус першим перервав їхнє мовчання:
-"То...якщо ми вже на Косій Алеї,можливо розбавимо рутину нашого сірого життя і...пройдемось вуличками?"
Асторію ніяк не полишала думка,що час вирушати додому, але вона все-таки погодилася ще пройтися, сподіваючись,що можливо це піде на краще. Вони гуляли по Косому провулку,обговорюючи шкільне життя,обоє уникали теми,що стосувалась батьків і Темного Лорда. Їм було по справжньому комфортно,що навіть Регулус краєм губ усміхнувся,зобразивши на своєму лиці лагідну усмішку.
                                          {×}
Дівчина повернулася додому на обід, коли батьки вже чекали її за столом. Запізнення вважалося серйозним порушенням у її сім'ї, тим більше, що, як зауважила дівчина, батько був у не кращому настрої. За обідом вони сиділи мовчки, поки Теодор не звернувся до доньки:
-"Сподіваюсь у тебе серйозна причина для спізнення Асторіє".
Його голос звучав спокійно, але це було лише напускне, і дівчина знала, що надвечір у неї будуть нові синці.
-"Здається, ми вже говорили з тобою про це".
"Так, того разу ти гасив ціпок від печі об мої руки. Таке не скоро забувається», — подумки відповіла дівчина, але вголос нічого не сказала і лише кивнула. Її батькові така відповідь не сподобалася, хоча навряд чи його змогла б задовольнити хоч якась відповідь від неї. Він зранку шукав, на кому зірвати свою агресію, а тут під руку потрапила дочка. Гордість за її рішення вже забулася, тому він без сумління витягнув свою дочку з-за столу за волосся і дав сильний ляпас так, що дівчина не змогла втриматися на ногах, а на обличчі з'явився відбиток руки.
-"Сподіваюся, цього разу ти засвоїш урок".
Чоловік сів назад за стіл і продовжив обід. Донька послідувала за ним, знаючи, що, поки її не відпустять у свою кімнату, їй не можна йти, інакше можна отримати ще один удар. Через годину, коли вона нарешті піднялася до своєї кімнати, на щоці вже красувався синець — точний відбиток батькової руки. Змивши залишки крові з носа, вона лягла в ліжко. Плакати з жалю до себе не було сил та бажання. Так, лежачи в темряві, вона просто думала, і в якийсь момент на думку спало питання:
«Чим я краща за нього?»
П'ять слів, що вселили жах у дівчину. Вперше вона зрозуміла, що її головним страхом було стати схожою на батька,але тепер їх мало що поділяло.
Вона смертежер. Вона вбивця. Так само, як і він. Але думати про це не хотілося, і вона прогнала думку геть, намагаючись зосередитись на чомусь, що було простіше та природніше. Мало хто, стикався з тим, що не хочеться усвідомлювати себе, бути готовим прийняти правду. Найчастіше люди намагаються тікати від неї, ховатися від самих себе. Але мало в кого виходить забути, єдиний результат, до якого можна прийти - невелика відстрочка. Відтягуючи зустріч із самим собою, люди лише мучать себе, хоча до певного часу і не розуміють цього. Так і Асторія хотіла сховатись від тієї, ким починала себе вважати. Їй було страшно заглянути якось у дзеркало і побачити там того, кого найбільше ненавиділа.
Тепер на кілька днів дівчина була замкнена в будинку з батьками і, якби не постаралася тримати язик за зубами, могла б отримати ще кілька ударів. «Чудовий привід зайнятися літнім домашнім завданням,за цей час синці сходять швидше», — подумала вона і провалилася в глибокий сон.