Щастя на вазі з Карою

«⑥»

Асторія сиділа за столом серед Пожерачів Смерті, які цього дня зібралися в родовому маєтку Бауерманів, і мріяла, щоб цей жах скоріше закінчився. Вона витала десь далеко у своїх думках, уявляючи, як її життя могло скластися, якби не було в ній людини, що сидить поруч. Вона б з радістю проміняла свою сім'ю на якусь звичайну, де не мала б значення чистота крові і не влаштовувалися такі страшні збіговиська. Вона намагалася зникнути,поринути всередину свого розуму, аби не бачити того, як вони мучать старого чарівника.
У чому його вина і за що він поніс таке жорстке покарання, гірше якого міг бути тільки поцілунок дементора? Якщо магічна війна закінчиться не на користь Волан-де-Морта, на всіх, хто сидить у залі, чекатиме вкрай неприємна зустріч в Азкабані, яку багато хто вважатиме страшнішою за смерть. А якщо щось піде не так, то і дівчину чекає така сама доля. Жахливу розвагу вигадала Алекто, яка разом із братом упіймала якогось старого-магглолюбця. За свої погляди він поплатився сповна.
Алекто та Амікус з дитинства любили жорстокість: Асторія не раз помічала, як вони мучили чарівних істот і знущалися з меншокурсників. Схоже, за рік з моменту їх випуску зі школи майже нічого не змінилося, вони лише покращили свої вміння використовувати непробачні заклинання. Але хтось успішно застосував до старого закляття Імперіус і спостерігав, як він виконував усе, чого Алекто та її братові тільки хотілося. Спочатку чарівник ще чинив опір, але тривалі тортури зламали його волю, і він, як маріонетка в її руках, виконував принизливі накази, які, на думку сидячих за столом, були дуже веселим видовищем. У Асторії вже бігали мурашки по шкірі від жаху: вона не розуміла, як їм усім могло подобатись стежити за стражданнями такої самої людини, як і вони самі. Звичайно, вони б не погодилися з цією думкою. Вони ставили себе набагато вище якогось магглолюбця, що оскверняє чарівників і не заслуговує права на життя. Найстрашнішим дівчині здавалося втратити себе, звикнути до того, що відбувається, і прийняти це за норму,стати такими ж, як вони. Але що, коли  на місці цієї людини виявиться близький її друг? Чи сидітиме вона так само, намагаючись відвести погляд і вдати, що нічого не відбувається? Її не залишали думки про моторошний сон, в якому вона стала на захист Лілі, але допустила смерть Джеймса. Уві сні вона врятувала її, але чи прийме вона смерть за друга, можливо, нестерпно довгу смерть у реальному житті?
Цього вона не могла знати.
Раптом краєм ока вона помітила, як старий злетів під стелею і завис над обіднім столом. Бідний чарівник знепритомнів, як тільки заклинання припинило діяти, і висів, впустивши голову вниз. Волан-де-Морт тримав його в повітрі і оглядав приміщення, вибираючи зі своїх слуг того, кому дістанеться задоволення покінчити з старим, що висить над стелею. Його погляд зупинився на Бауерман, через що до її горла підступила хвиля паніки. Зараз вона була не здатна виконати його наказ, особливо якщо доведеться знову вбити ні в чому невинну людину. Дівчина вдала, що задумалася і абстрактно розглядала картини на стіні так, ніби ніколи до цього їх не бачила. Схоже, що не одна вона помітила допитливий погляд Темного Лорда — Регулус теж бачив його. Але він звернув увагу не лише на це. Дивлячись на дівчину, він відчув, що вона готова розплакатися від того, що відбувалося в її будинку, тому зробив так, як йому здавалося потрібним:
-"Дозвольте, мій лорде?",- ввічливо поцікавився він, привертаючи увагу Волан-де-Морта на себе і не даючи йому побачити те, що сам помітив у дівочих очах. Побачивши неохочий кивок, він дістав із внутрішньої кишені мантії свою паличку і, вказавши на чарівника, промовив одне з непробачних заклинань. Він не вагався, не відтягував моторошний момент, просто зробив те, що могло врятувати життя Асторії, поки не схаменувся. Він ніколи нікого не вбивав до цього – його вступними випробуванням було використання закляття Круціатус. Це було його усвідомлене рішення, хоч на обмірковування і була лише якась хвилина. Регулус уважно простежив за дією закляття: спочатку зелений промінь, потім короткий свист смерті, що проноситься, і гуркіт від удару тіла об стіл. От вона,яка смерть.
Регулус акуратно штовхнув ногою Асторію, яка після падіння тіла голосно втягнула повітря і міцно стиснула мантію на своїх колінах. Дівчина підняла на нього незрозумілий погляд, мало не плачучи від ненависті до присутніх, але через секунду усвідомила, що мало не видала себе. Вона змусила усіма силами зібратись себе,заплющила очі і відкрила їх знову. У них більше не стояли сльози, а на губах заграла моторошна усмішка, яка робила її гарне обличчя лякаючим і відразливим. Насправді, це була гримаса огиди: у цей момент вона сподівалася, що на них справді чекатимуть дементори. Коли перша хвиля цього різкого почуття спала, їй стало страшно від такої сильної ненависті у своєму розумі — ще ніколи вона не бажала нічого подібного до інших людей, навіть до свого батька.
Вона дивилася на труп,що лежав на столі і уявляла, як через кілька годин вона разом із батьками вечерятиме в цій кімнаті, за цим столом. На той момент тіло, звичайно, вже приберуть домовики, але навряд чи спогади зникнуть, давши їй спокій. Якщо так і далі продовжуватиметься, вона збожеволіє, не в змозі витерпіти того, на що перетворюється її життя.
За столом щось обговорювали,дівчина дослухалася. Як би погано їй не було, вона має запам'ятати кожне слово, яке пролунало у вітальні, інакше вона даремно вбила людину на своєму вступному випробуванні. Говорили про велетнів, яких Волан-де-Морт збирався залучити на свій бік. Асторія озирнулася навколо себе, розглядаючи тих, хто був за довгим столом. Перевівши погляд,вона помітила Регулуса, який виглядав похмурим і незвично віддалений. Він дивився у вікно, відкинувшись на спинку стільця, але, помітивши звернену на нього увагу з боку Асторії, суворо глянув на дівчину, а їй на якусь мить прийнявся осуд у його погляді. Вона відвернулася від нього, роздумуючи, що сталося. Їй раптом стало цікаво, чому він допомагає їй. Адже якщо Регулус такий самий, як вони всі, то навіщо він штовхнув її, коли вона була готова розплакатися, навіщо нагадав, що не можна висловлювати нічого, окрім любові до Лорда та жорстокості у присутності Пожерачів? Може, Дамблдор і мав рацію на його рахунок. Вона продовжила розглядати знайомих, помічаючи, з ким вони говорять, як виглядають і все, що могло виявитися згодом корисним. Через якийсь час збори нарешті закінчилися, і один за одним Смертежери трансгресували, доки не залишився один Регулус. Теодор Бауерман подався виконувати якийсь наказ, а його дружина в дні, коли Пожерачі збиралися в їхньому маєтку, намагалася не з'являтися в будинку до вечора. Щойно молоді люди залишилися наодинці, Регулус заговорив. Він міг не побоюватися, що їх хтось підслухає: у будинку залишилися лише домові ельфи, які нізащо не видадуть секретів свого господаря. Його розгніваний тон різко контрастував зі звичайною розмовною манерою.
-"Про що ти думала?,-прошипів він, мало не згоряючи від люті, мабуть, у цей момент його могла зрозуміти  будь-яка змія. Дівчина ще ніколи не бачила його таким,-чи захотілося опинитися на його місці? Якби я не зголосився, він наказав би тобі зробити це, а ти б просто розплакалася! Невже ти не розумієш, Торі? В їхньому світі немає співчуття! Для них це просто розвага, і такою розвагою для них буде твоє вбивство. Не можна показувати, що відчуваєш до них. Тут кожен готовий зрадити навіть кращого друга заради милості Темного Лорда, а ти поводишся так безрозсудно".
Асторія мовчки слухала його тираду, усвідомлюючи правильність всього сказаного.
—"Я задумалася, вибач",— почала вона, але затнулась, не знаючи, що далі сказати.
-"Коли вони поряд, думати стає небезпечно, якщо ти забуваєш відгороджувати свій розум",-вже набагато спокійніше вимовив юнак. Дівчина стояла в роздумах, не знаючи, поставити хвилююче питання чи ні, але зрештою наважилася:
-"Чому ти просто не дозволив цьому статися?".
Їй не хотілося визнавати, що сьогодні її емоції мало не видали її, і вона могла померти через свою дурість, тому дівчина замінила все, що могло статися, на просте «це».
Вона помітила нерішучість на його обличчі, ніби він перебирав у голові, яка відповідь краще підійде.
-"Не хотів, щоб на столі лежало два трупи. Все-таки це вже забагато для одного дня",- він спробував звести все на жарт, але Асторія зрозуміла, що причина була, як мінімум, не зовсім у цьому—головне він приховав від неї. -"До речі,будь обережнішою, коли відвідуєш Дамблдора вночі. У багатьох можуть виникнути питання, а я впевнений, що ще не один випускник приєднається до Волан-де-Морта. Повір, багато хто з них не відчує докору сорому, шпигувати за тобою, щоб потім розповісти твій секрет Йому. Навряд чи Лорду сподобається, що ти дружиш із Дамблдором"
-"Не розумію, про що ти говориш",- спробувала викрутитись Асторія.
Її чимало змусило хвилюватись те, що сказав Регулус. Хто ще міг помітити, як вона виходить уночі з підземелля?
-"Як скажеш. І ще...не розглядай усіх так уважно. Сьогодні це прийняли за просту цікавість, але Він і так виявляє до тебе підвищену увагу".
У відповідь дівчина лише кивнула, не знайшовши, що відповісти. Регулус постояв хвилину, а потім підійшов до неї ближче і обійняв. Вона уткнулася йому в плече, обіймаючи у відповідь.
-"Я не хотів тебе лякати, але тобі справді варто бути обережнішою,-прошепотів хлопець,— кожна твоя необдумана дія може навести їх на думки, через які тебе можуть вбити,Торі".
-"Я знаю",-тихо відповіла дівчина ледь стримуючи сльози.
Вони говорили пошепки, хоч ніхто й не міг їх підслухати. Це надавало їхній розмові особливої чуттєвості.
-"Просто мені важко спостерігати за тим, що вони творять..."
Вона стояла, заплющивши очі, десь позаду лежав труп чарівника, закатованого до смерті. Вона повинна наказати домовикам винести його з їдальні і дочекатися, коли батько повернеться додому, щоб він вирішив, що робити з тілом.
-"Я знаю,Торі,знаю,але в тебе немає іншого виходу, якщо ти поки що не хочеш вмирати",-порушив тишу голос Регулуса.
Він відсунувся від дівчини і взявши її обличчя в долоні мовив:
-"Пообіцяй,що будеш пильнувати і думати за своє життя. Це гра на виживання,люба Торі,а кожен наш день це просто крок фігури на великому шаховому полі. Просто будь обережна..."
Вона дивилась у його очі. Осінній туман,сповнений великої тривоги. Ще ніколи вона не бачила аби так швидко бігали його зіниці,коли він дивився на неї.
Губи тремтіли. Дівчина не знала що відповісти аби просто не мовчати. Вона міцно притислась до нього і прошепотіла:"Обіцяю,Реджі,обіцяю..."
-"Боюся, тепер мені час додому, але ми скоро зустрінемося,—він підбадьорливо усміхнувся, від чого дівчині трохи полегшало,- канікули добігають кінця, і я сподіваюся тебе побачити в Гоґвортс-експресі. Я шукаю вдома магічні ігри, які залишилися від Сіріуса, щоб нам було чим зайнятися в дорозі аби ти не боялась спати".
Ще раз обійнявши дівчину на прощання,він трансгресував, а вона залишилася в похмурому будинку зовсім одна, не рахуючи домовиків, які зазвичай не показувалися, поки їх не кликали.
                                      ***
Регулус спустився вниз, почувши крики на першому поверсі і зупинився на сходах. Його ніхто не помічав, і він стояв, прислухаючись, щоб, якщо сварка прийме загрозливі обороти, прийти на допомогу. Він бачив, як мати схопила зі столу келих із кришталю і запустила ним у свого старшого сина. Сіріусу пощастило, і келих пролетів повз нього, не зачепивши.
-"Будь-які друзі будуть важливіші за таку родину!"
-"Якщо тобі така гидка твоя сім'я, йди! Ніхто не триматиме тебе!"
-"Ось і добре!"
Сіріус вбіг сходами, не помічаючи нічого,випадково відштовхнувши Регулуса, який погнався за ним. Він зайшов у свою кімнату, дістав велику дорожню сумку і почав скидати туди свої речі з шафи. Його молодший брат тихо зайшов за ним.
-"Не йди, Сіріусе, будь ласка",—прошепотів він, кладучи руку на плече братові.
-"Я не можу, Реджі, вибач".
Сіріусу було шкода брата. Він боявся залишати його наодинці з їхніми батьками.
-"Я постараюся забрати тебе, як зможу, а поки що писатиму тобі. Добре? Чи зможеш передати мені речі, якщо я щось забуду?"
Регулус кивнув головою. Сіріус обійняв його і взяв сумку. Вони разом спустились униз, де за столом сиділа мати. Як тільки вони з'явилися в їдальні, Вальбургія підвелася і підійшла до них.
-"Іди і щоб більше ноги твоєї не було в цьому домі!".
Весь спокій жінки миттю випарувався після того,як Сіріус, підняв сумку і хлопнувши дверима вийшов із кімнати. Їхня мати була в люті: вона била келихи, ревла, кричала, потім взяла свою чарівну паличку і попрямувала до кімнати, де висів гобелен з родинним деревом Блеків. Регулус майже відразу здогадався, що вона збиралася зробити, і спробував її відмовити.
-"Йому не місце серед нас! Я не встежила за ним і ось, ким він став, - прошипіла Вальбургія,розвернувшись до свого сина,- для нього більше немає місця ні в цьому будинку, ні на цьому гобелені".
Регулус більше не намагався її зупинити, це було б марно. Він просто дивився, як вона випалила портрет його брата з сімейного гобелена.
—"Регулусе, я не хочу, щоб ти спілкувався з ним. Пообіцяй, що більше навіть словом з ним не обмовишся.
Це прохання прозвучало скоріше як наказ.
-"Добре, мамо",-тихо відповів Регулус, проклинаючи себе за цю брехню. Це була єдина обіцянка, дана матері, яку він не дотримав. Він любив брата і завжди хотів бути схожим на нього, хоч і не схвалював його зайве бунтарство. Він не розумів, чому Сіріус просто не може слухати батьків, адже якщо вони просять їх про щось, то краще знають, що для них буде правильніше.
Сіріус завжди робив на зло протилежне тому, про що просили його батьки, і ось до чого це призвело. Він вигнаний із їхнього будинку. Регулус дуже переживав: він не знав ні де брат перебуває, ні як у нього справи і навіть ні як йому написати. Лише у Гоґвортсі він зміг переконатися, що Сіріус цілком задоволений своїм життям окремо від батьків.
-Не хвилюйся за мене, Реджі, все ще налагодиться",- при кожній зустрічі говорив Сіріус братові, і той йому беззастережно вірив... "