Щастя на вазі з Карою

«②»

Біля потяга юрмилися учні,батьки, родичі і всі, хто тільки зміг прийти. Асторії було як завжди всеодно на шум голосів, плач провожаючих, і якби була можливість, вона скоріше зайшла б у експрес,щоб знайти порожнє купе, але батьки не могли відпустити свою дочку без повчальних промов.
-"Не забувай про іспити! Ти мусиш здати їх на максимальний бал,"-суворо говорив її батько, а мати лише кивала головою.
«З роками нічого не змінюється,- промайнуло в голові у дівчини,-хіба так потрібно щороку повторювати те саме?!».
-"Асторіє! Будь так добра слухати, коли до тебе звертаються"
Різкий тон батька вирвав її зі своїх думок.
-"Вибачте,батьку.Я все зрозуміла".
Вона обійняла батьків, хоч робити цього зовсім не хотілося. Обидва були неприємні як ніколи. Проте цим вона показала, що розмова закінчена. Не зволікаючи, вона забігла в поїзд, щоб ніхто її не гукнув і не зупинив. Коли так хочеш сховатися, навіть важка валіза не здасться непосильною ношею.
Асторії вдалося зайняти порожнє купе в самому кінці поїзда, де вона сподівалася відпочити в тиші. Діставши книгу, вона почала читати і навіть не помітила, як потяг рушив з місця, а гучні голоси змінилися розміреним постукуванням коліс. Як би дівчині не хотілося продовжити повторювати склад зілля, вивчених за минулі роки, щоб порадувати свого декана та улюбленого професора, боротися з бажанням поспати виявилося важче, ніж можна було припустити. У маєтку завжди погано спалося: щоночі її мучили кошмари, і вона часто прокидалася не в змозі змусити себе заснути, але мирний стукіт коліс, який заспокоював нерви, подіяв краще за будь-яке снодійне, і дівчина забулася в солодкому сні, спершись на столик у купе.
***
-"От чому ти вічно спиш?",-обурилася дівчина. -"Ми скоро приїдемо! Прокидайся, Асторіє!
-"Я вже не сплю... Припини мене трясти, Лорел! - пробурмотіла Бауерман, у якої боліла голова.
Сонце майже сідало, отже, скоро вони будуть у замку, а вона все ще не переодяглася. Дівчина розвернулась спиною до подруги, і зняла з себе коротку спідницю і чорну сорочку, а потім одяглася в мантію. Асторія ніколи не соромилася своєї подруги, все ж таки, вони були знайомі вже сьомий рік, але тепер їй доводилося бути обережнішими. Все-таки в її планах не було розповідати про те, як мітка з'явилася на руці. Далі дівчина зав'язала зелену зі срібною краваткою і причепила значок старости. Батькові було все одно на посаду дочки, а мати, у якої іноді траплялися припливи ніжності, похвалила доньку,згадавши часи, коли вона сама була старостою.
-"Вибач, що не прийшла раніше. Зустрілася з Натаніелем і просто не могла залишити його одного, - протараторила подруга, яка, здається, не вміла говорити повільніше,- дуже приємна молода людина, навіть не знаю, чому раніше з ним не спілкувалася".
-"Приємний тепер означає симпатичний?",-поцікавилась Асторія.
-"Так. Саме це і означає, - відповіла Лорі,-і взагалі, якщо в тебе немає жодного особистого життя, хоча варто було б. Ти знаєш,я можу підшукаю тобі хлопця,але я не про це. Словом,якщо у тебе немає хлопця, це не означає, що в мене його не повинно бути, а Нат,знаєш, дуже симпатичний,а ще такий розумний і ..."
-"Салазаром прошу, припини так швидко говорити. Я досі на моменті,що у мене нікудишні справи зі стосунками".
-"Не лише нікудишні справи,а й дуже вибіркова. Постійно перебираєш,треба вчити тебе манер, інакше ніхто заміж не візьме, а твоїм батькам таке буде не до душі. До речі, як твої батьки?Мої ось зовсім збожеволіли, нещодавно вирішили ... "
Лорел продовжувала розмовляти, навіть не помічаючи, що подруга давно перестала слухати. Після довгого розлучення так було завжди,Лорі просто не могла мовчати, говорила і говорила, не в змозі зупинитися. На щастя, більшу половину шляху вона говорила з Натаніелем Беккером який був зовсім не проти її компанії.
***
Вийшовши з потягу,тримаючи у руках валізи. Асторія помітила біле волосся, схопивши за руку Лорел, вона проштовхувалась через натовп, щоб обійняти свою ще одну близьку подругу.
-"Венора!"
Дівчина обернулася і радісно посміхнулася.
-"Які люди! Як я рада вас бачити!"
Трійця обнялася і почала весело перемовлятися, чекаючи на карету, в якій вони також продовжили ще більш жваву розмову. Після прибуття до школи дівчата розмістились за слизеринським столом.
Не минуло й кількох хвилин, як у залі заметушились діти. Церемонія розподілення пройшла швидко, а бенкет пролетів, здавалося, ще швидше. На кінець вступної частини,Асторія помітила погляд Дамблдора і точно знала, що професор хоче її бачити,але спочатку дівчині потрібно було допомогти першокурсникам дістатися спалень. Вона разом з групою першокурсників дісталася підвалу, розповіла хлопчикам та дівчаткам, де їхні спальні та, звичайно, не забула про пароль «Пу́рус Са́нгвіст». Загнавши всіх учнів по кімнатах і простеживши, щоб ніхто не тинявся, дівчина залишилася у вітальні одна. Вона тихо вийшла в коридор і попрямувала до кабінету директора.
***
Асторія зайшла до директора і одразу попрямувала до столу,де стояла маленька ваза з цукерками, які так любила дівчина. Поруч із Дамблдором вона почувала себе так, як з місіс Адамс, яку вона вбила.Це було почуття вдома, почуття батьківського кохання. Поруч із ним вона була впевнена, що впорається з усім, переживе всі негаразди.
-"І як тобі першокурсники? - спитав Дамблдор,підвівши очі на слизеринку,-сподіваюся, вони не завдали тобі клопоту".
-"Та ні, звичайні діти. Навіть цілком приємні,як для слизеринців,-Асторія казала саме те, що насправді думала, а не те, що від неї хотіли б почути, і це було приємним почуттям.
Останні три місяці вона не могла говорити те, що відчувала насправді, побоюючись батьківського гніву.
-"Ти не шкодуєш про вчинене?
Професор підвівся і підійшов до дівчини. Тієї ж миті, як він запитав, її обличчя зблідло від спогадів, що постали перед очима.
-"Щомиті..."
Тільки вона зізналася, як з її очей ринули сльози. Вона плакала і не могла заспокоїтись.
-"Він змусив мене... вбити... місіс Адамс" Дамблдор став першою людиною, якій вона зізналася, що зробила. Нікому із подруг вона не зможе це розповісти, але йому змогла.
-"Я ненавиджу себе! Краще б я сама померла!" Вона плакала, поки сльози не вичерпалися, а він стояв і терпляче чекав, знаючи, що не зможе зробити нічого кращого для неї.
-"Якби я відмовилася, він би все одно не вбив мене..."
-"Мила Асторіє,послухай мене. Позбавивши життя цю жінку, ти, можливо, врятувала життя тих, хто загинув би від руки Волан-де-Морта,-повільно почав Дамблдор,-ти хоробра,якщо змогла вистояти таке випробування. Я знаю, що жодні слова не залікують рану в твоєму серці, але ти маєш спробувати. Я не можу сказати тобі, що вбивство цієї жінки було найстрашнішим, що тобі довелось зробити на моє прохання, хоч і я сподівався на це.
-"Професоре, я зробила це не лише на ваше прохання!",- скрикнула дівчина,-я вступила до їхніх лав, бо боялася за своє життя, боялася, що батько мене вб'є, і за це я ненавиджу себе!"
-"Страх перед смертю, коли ти юна- природній. Багато хто відчуває його, навіть проживши повне радощів життя, тому не звинувачуй себе".
Вони говорили всю ніч. Асторія розповіла про склад Пожирачів,не забула і про прогулянку з Регулусом Блеком.
-"Він завжди веде себе відсторонено, ніби його ніщо не стосується. Якщо Бен викликається на кожну справу і мало не ноги цілує лорду, то Регулус не робить жодних спроб показати себе. Хоча Сіріус казав, що його молодший брат справжнісінький фанат Волан-де-Морта, він навіть вирізки з газет з ним збирав".
-"Можливо, Регулус дізнався про щось, що змінило його. Було б добре,якщо зможеш спробувати це з'ясувати тут, у Гоґвортсі,-почав Дамблдор,-знаєш, я досі в нього вірю. Він дуже розумний, дуже. Проте його розум був спрямований у неправильне русло його батьками".
-"У нас повно спільних уроків, спробую якось поговорити з ним. І ще дещо... Професоре, вам не писав Сіріус?
-"Він тобі більше не пише?",- спитав Дамблдор, але в його погляді читалося розуміння. Він здогадувався, що вона зробила.
-"Я написала Сіріусу лист, сказала, що повірила в ідеали батьків і більше не хочу з ним спілкуватися. Він не відповів, але лист дійшов. Я знаю".
-"Я писав Сіріусу про брата, але він сказав, що більше не хоче бачити його, як і батьків",-мовив Дамблдор.
-"Я боюся, що Сіріус дізнається про мітку. Він ніколи мені не пробачить".
-"Боюся, ти маєш рацію. Він не зрозуміє твого рішення, навіть дізнавшись про твою самовідданість. Йому буде важко простити тобі те, як ти ризикувала своїм життям".
***
Перші два місяці в Гоґвортсі пролетіли непомітно, і ось замок вже готувався до змагань з Квідичу. Весь цей час Асторія не робила жодних спроб,що стосувалось прохання Дамблдора, їй просто було не до цього. Останній навчальний рік був повний, як не дивно, навчання. Сім обов'язкових і ще два предмети на вибір забирали весь час, і двадцяти чотирьох годин на добу критично не вистачало, тому спала дівчина по три годин, а частіше ще менше, зате для навчання залишалося набагато більше часу, ніж в інших. Ось уже сьомий рік Бауерман була найкращою ученицею курсу, що зовсім не дивно, враховуючи, як багато сил і прагнень вона вкладала у кожен предмет. До речі, вчителі завжди любили її: спокійна і ввічлива, завжди готова залишитися після уроків, щоб допомогти студентам, які мають труднощі, Асторія була ідеальною ученицею,навіть для Слизерину.
Заглибившись у переклад важкого тексту,дівчина навіть не помітила, як дощ, що моросив, перетворився на справжню зливу,а через кілька годин Чорне озеро вийде з берегів. Навряд чи хтось, крім Асторії, захотів би так провести свій ранок, але дівчині робити нічого було, їй був потрібен максимальний бал за контрольну, тому вона так старанно готувалася.
Цього вівторка на дівчину завжди чекали дві дисципліни, а по обіді вона могла бути вільною, що траплялося вкрай рідко. Цей час вона збиралася присвятити читанню. З самого початку навчального року Асторія не мала часу бодай хвилинку виділити на улюблену книгу. Шкода, що не можна було перемотати нудну частину дня, щоб одразу опинитися в тиші, замість якої дівчина опинилась у Великій Залі, трохи спізнившись на сніданок.
Вже кілька років Асторія зранку випивала лише чашку кави, і сьогодні вона не зрадила своєї звички. Навіть під час їжі вона не витрачала час даремно, зараз дівчина подумки повторювала матеріал для уроку історії магії, що пройде після давніх рун. У залі було гамірно. Мало хто був зосереджений на навчанні, знаючи, що ввечері на них чекає оголошення, але Асторія не помічала того, що відбувається навколо, вона була глибоко у своїх думках, згадуючи дати та імена відомих магів. Час за сніданком пролетів швидко,слизеринка провела свою подружку, до кабінету Нумерології, а потім піднялася на сьомий поверх, де на неї вже чекала професорка,яка була дивовижно балакучою жінкою.
У такі дні,оточена друзями Асторія не відчувала тяжкості мітки на руці, вона забувала про всі свої страхи та хвилювання, а потім різко згадувала, як обманює своїх друзів, що відгукувалося глухим болем на серці. Найбільше вона боялася ні смерті, ні мук, ні свого батька, а того, що її друзі впізнають правду, а вона не зможе виправдатися. Навіть той факт, що вона вступила до лав Смертежерів, щоб щось дізнатися і допомогти іншим, не міг стати для неї виправданням вбивства, яке вона вчинила. Не минало жодного дня без жахливих спогадів тієї ночі у підвалі, а щоразу, прокидаючись від кошмару, вона боялася, що хтось почує її крик і зайде до кімнати, а вона не зможе збрехати, чого боїться. У Гоґвортсі вона ніколи не спала у футболках. З того часу, як отримала зловісне татуювання, їй завжди було страшно, що хтось побачить її, хай навіть краєм ока.
Пройшло не більше тижня із початку листопада. Постійно йшли дощі, проте цього дня виглянуло сонце і трохи зігріло учнів, що зібралися. Весь стадіон був забитий студентами, які прийшли, щоб повболівати за улюблену команду. Як і завжди, у першому матчі грав Слизерин проти Гриффіндору. Звичайно, прийшла і Асторія,адже одна з подруг коментує матч.Причому саме Лорел і змусила дівчину прийти,але звичайно набагато приємніше було б провести час за купою підручників, а не спостерігати за гравцями, що пурхають на мітлах. Але робити було нічого, і Лорі- колишній капітан збірної по квідичу, як завжди, була непохитною. Вона сиділа поряд з Мінервою Макґонеґел. Професор старанно контролювала все те, що говорила дівчина, яка помічала не тільки сильні сторони учасників матчу у грі, але й сильні сторони в їх зовнішності, до того ж,слизеринка не могла не висловлювати своєї власної думки щодо грифіндорців, яких вона, як і будь-який учень зі Слизерину, чи майже будь-хто, недолюблювала.
Матч розпочався, на трибунах уболівальники кричали і свистіли, а Лорел відпускала потворно некультурні жарти у бік команди Ґрифіндора за що,поруч професор грізно на неї дивилася. Асторія не ходила на матчі просто тому, що вона нікого не знала у командах. Сидячи на трибуні і нудьгуючи, вона раптом помітила Регулуса Блека, який, мабуть, приєднався до команди чи то минулого, чи цього року як голкіпер, зізнатися чесно, зі своїм завданням він справлявся непогано, і дівчина навіть задивилася, що він і помітив, хоча краще б стежив за квоффлом, який пролетів зовсім поруч з кільцем, дивом у нього не потрапивши, Рега це привело до тями і всю решту гри він не відволікався. Асторія ловила моменти аби привернути ще хоч раз його погляд. На її щастя і щастя Регулуса, гра закінчилася швидкою перемогою Слізерина, тож дівчині не довелося нудьгувати, а юнакові мучитися під пронизливим поглядом. Якнайшвидше слизеринка хотіла утекти з поля,але не встигла вона відійти навіть на десять метрів, як ззаду її гукнули і їй довелося зупинитися. До неї, посміхаючись, підійшов Регулус, чиї щоки все ще були червоними від гри, і легенько обійняв дівчину,що трохи збило її з пантелику.
-"Я й справді міг пропустити пару м'ячів з твоєї вини, Бауерман. Розумію,що слизеринці каверзні типи,але не зі своїми ж",-шепочучи мовив Регулус.
-"Я б могла зачарувати кілька м'ячів аби тебе вибило з гри,але як бачиш твої старання від утримання спокуси,пройшли недаремно і факультет здобув перемогу"
-"Так ти любиш збивати людей з пантелику,що ж?Думаю,треба залагодити свою провину".
-"І..що ти пропонуєш?"