Щастя на вазі з Карою

«⑰»

Кілька років потому...

В ночі пролунав тихий стукіт,через що Лорел,яка сиділа за столом, здригнулася. Вона не спала, незважаючи на те, що на годиннику було вже третя ночі — її знову мучили привиди минулого.
Дівчина вийшла до передпокою, прихопивши чарівну паличку, яку вона завжди тримала поряд із собою, коли чоловіка не було вдома, і відчинила двері. На порозі стояв той, кого вона намагалася викинути зі свого життя, та так і не змогла. У пам'яті досі з'являлись моменти їхнього щастя, а дівчина так і не змусила їх забути, навіть незважаючи на біль, який приносили спогади.
-"Заходь, — прошепотіла вона, і нічний гість опинився всередині її будинку. Не питаючи нічого, колишня слизеринка повела його за собою у вітальню. Він сів на диван, а вона на крісло навпроти.
-"Навіщо ти прийшов? — спитала Лорел, розглядаючи обличчя колись коханої нею людини.
Він змінився, як і вона. Не просто подорослішав. На його обличчі залишилися сліди прожитих років у Азкабані. Вона ж стала серйознішою, більше не сміялася з кожного приводу і не розповідала одні й ті ж жарти сотий раз своїм друзям. Та й усі її друзі померли. Із закінчення школи минуло вже тринадцять років: вона переїхала до Лондона, де й зустрілася із чоловіком — досить впливовим бізнесменом. Він покохав її з першого погляду і зробив пропозицію, а вона погодилася в надії на те, що колись зможе відповісти йому взаємністю.
-"Ви не раді бачити мене, місіс Хоукс?Мушу визнати, нелегко було тебе знайти".
Вона чула осуд у його голосі. Він звинувачував її за те, що вона пішла у світ маглів, вийшла заміж, народила дочку. Чи знав він, що вона насправді ніколи не любила чоловіка з яким жила, навіть незважаючи на те, що той був ідеальний?".
-"Не смій звинувачувати мене в тому, що я не стала чекати на Пожирача Смерті з Азкабану, — вигукнула дівчина, не думаючи про жорстокість своїх слів. Вона втомилася постійно прикидатись, весь час думаючи про те, хто був у найстрашнішій в'язниці за скоєння жахливого злочину,—навіщо ти взагалі в це вплутався, Нат?Ти нічого не розповів мені тоді, а потім я просто дізналася, що тебе збираються судити за тортури Лонгботтомів! Навіть незважаючи на всі факти, я вірила, що ти не міг звести їх з розуму. Тоді Я була маленькою дівчинкою по вуха закоханою і просто не змогла б повірити, що ти був чудовиськом! Але знаєш, тепер я вже маю сумнів.Зізнайся хоч зараз, це правда? Чи не дарма я увірвалася тоді до зали суду, просячи про помилування для тебе?"
-"Я не брав участь у їхніх тортурах… "
-"А в чому брав участь?".
-"Це не важливо. Зараз мені потрібна твоя допомога".
-"Навіщо?".
-"Мені треба втекти від батька…"
-"Для чого?",-не дала договорити йому дівчина.
-"Розумієш, я маю допомогти йому відродитися…"
-"Ти знущаєшся?!"
Лорел схопилася з крісла і закричала так голосно, що нагорі прокинулася її маленька дочка. Але дівчина не звертала увагу на плач дитини.
-"Я розуміла тебе тоді, чи мені здавалося, що розуміла. Ти був дитиною, яку не любив батько, але зараз,зараз Нате? Навіщо тобі це? Він жорстокий, він убив наших друзів. Хіба не він лишив життя Торі та Регулоса?
-"Вони були зрадниками! Вони зрадили його! Ти нічого не знала тоді, але обидва вони були смертерами. Регулус приєднався раніше за всіх, потім Асторія і тільки потім я. Вони заслужили його гніву!"
-"Забирайся...",-мовила дівчина.
Вона б у житті не повірила тому, що він щойно сказав. Торі не могла бути пожирачем смерті. Не її Торі, яку вона знала. Коли подруга перестала відповідати на листи, дівчина переконала себе, що та просто кудись переїхала,аби сховатися від жорстокого батька".
-"Ти не допоможеш?,-підводячись, спитав Натаніель,-невже ти мене розлюбила?"
-"Ти не чув, що я сказала? Забирайся з мого дому".
Він спокійно вийшов із кімнати, а вона за ним. На очах Лорел вже блищали сльози.
-"Ти боїшся, що він відродиться і розпочнеться війна. Тож ти втекла сюди, чи не так?".
-"Іди..."
Лорел зачинила двері і забігла сходами в кімнату своєї дочки. Малятко плакало, сидячи у своєму ліжечку.
-"З ким матуся сварилась?",-тихо спитала маленька Мейя.
Її повне ім'я було Арамея.Лорел назвала так свою дочку через любов до своєї найкращої подруги. Вона завжди мріяла мати дітей з Регулусом і хотіла б назвати доньку Арамеєю.
-"Ні з ким, сонечко. Лягай спати".  Молода дівчина сиділа на краю дитячого ліжечка, витираючи з лиця сльози.По тілу бігали мурашки. Важко було розлучатися з єдиним коханням. Але тепер вона точно знала, що більше не ховатиметься. Вона помститься за друзів, які протистояли Темному Лорду у минулій магічній війні.
                                           ***
-"Не розумію, навіщо було розлучатися з чоловіком і вступати в орден Фенікса. Хочеш доньку залишити без матері?",-поцікавилася матір Лорел.
-"Не ваша справа з батьком. Єдине, що від вас потрібно, це побути з нею кілька місяців, а потім я заберу її і все буде як раніше",-грубо відповіла донька.
Вона знала, що батьки не схвалять її рішення, але інакше не могла.
-"Що буде як раніше? Невже ти справді зібралася віддати її в маглівську школу?".
-"Так. Арамея не вирушить до Гоґвортсу і взагалі не дізнається про його існування. Так буде найкраще для всіх".
-"Ти розумієш,що не можеш вирішувати за неї?".
-"Це теж не ваша справа! Якщо я дізнаюся, що ти щось їй розповіла про наш світ, я відразу заберу свою доньку і ви її більше не побачите. Зрозуміло?".
-"Так..",- озвалася мати.
                                          ***
Зайшовши в кімнату і зачинивши двері, Гаррі нарешті зміг поставити запитання, яке мучило його протягом усього обіду.
-"Хто це?"
-"Ти про Лорел?,-Герміона здивовано подивилася на друга,ніби той спитав якусь дурницю,-тобі Сіріус все розповів".
-"«Усім»ти називаєш те, що її звуть Лорел Хоукс, її колишній хлопець Натаніель,і те, що вона навчалася на Слизерині? Хоча це зовсім не пояснює, чому зараз вона в Ордені".
-"Вона каже, що має старі рахунки з Волан-де-Мортом",— відповіла дівчина.
-"Ми самі майже нічого не знаємо про неї".
Позаду Герміони пролунали вибухові звуки, які сповістили про появу близнюків.
-"Обговорюємо, нашу прекрасну паняночку?", -спитав Фред.
-"Вам що-небудь про неї відомо?",-повергувшись до близнюків поцікавився Гаррі.
Він сам не розумів,чому його так хвилювала ця жінка. Вона була надто таємничою: він навіть не міг зрозуміти, скільки їй років. Лорел цілком могла бути ровесницею Тонкс, але щось у той же час підказувало йому, що вона була старшою. Можливо, справа була й у тому, як на неї дивився Сіріус.
-"Лише те, що вона чудова! - радісно відповів Джордж, а Фред прошепотів Гаррі на вухо.
-"Вона допомогла нам знайти приміщення для магазину і нічого не розповіла батькам, а ще іноді приносить нам усілякі штучки для дослідів, і деякі товари навіть пробувала! Гаррі стояв приголомшений.
Тепер він зовсім не розумів, ким насправді була та жінка.
-"Краще не слухай, що вони тобі кажуть,- сказала Герміона,-про неї і так багато чуток ходить. Ось Рональд взагалі думає, що між нею та Сіріусом щось є".
-"А що?,-нарешті втрутився Рон,-вони постійно сидять ночами на кухні вдвох, часто шепочуться за столом, та й кімнати прибирають виключно разом!
-"Якщо тебе справді це мучить,Гаррі, найкраще запитай самого Сіріуса,- зрештою порадила Герміона, - він тобі розповість усю правду"
                                           ***
....Я все-таки не розумію, що ти тут робиш",— розливаючи у склянки вогневиски, спитав Сіріус.
-"Ти могла б мати все, але стоїш посеред вітальні напівзанедбаного будинку і випиваєш зі мною".
-"Ох, Сіріусе,понуро промовила Лорел,- невже ми правда збираємося балакати про мого колишнього чоловіка? Я, звичайно не проти, але тільки не смій читати мені лекцій, що я його була не гідна і так далі, повір, мені в голову це не раз приходило".
-"Я просто не розумію, навіщо ти покинула успішного бізнесмена, залишила доньку під опікою батькам і вступила до Ордену. Невже мрією всього твого життя було битися проти Волан-де-Морта?"
-"Причина, через яку я зараз тут, а не відпочиваю десь на морі, та сама, що й у тебе—почуття провини. Ось у чому справа.
-"Не розумію.Чому ти ненавидиш себе?Через мене загинули Лілі та Джеймс, я відвернувся від Регулуса та Торі і вони теж померли. На мою совість лягли смерті цих людей, а ти в чому винна?",— поцікавився Сіріус, дивлячись у склянку з янтарною рідиною.
-"Знущаєшся?,-запитала Лорел,-я та людина, яка не хотіла бачити очевидного. Ти б теж не помітив, що всі твої друзі були Пожирачами смерті і що вони потребували допомоги? А може ти так само, як і я, кілька років втікав від себе.Та я жити з цим не можу, розумієш, Сіріусе? Як можна спати спокійно, знаючи, що ти нічого не зробив, щоб допомогти їм?
-"Кожен із них знав, на що йде. Тим більше, Нат…"
-"Не смій говорити про нього!,-дівчина занурилась руками у волосся, заплющивши очі, а потім тихо додала: -Знаєш, що найжахливіше?".
Сіріус мовчав, роздивляючись співрозмовницю навпроти. Він не міг уявити, в чому вона йому зізнається, і навіть не був упевнений, що хоче це дізнатися.
-"Мені здається, я ніколи його не розлюблю".
Сіріус не міг уявити, наскільки жахливо любити і ненавидіти когось одночасно.
-"Я жахлива людина. Не треба заперечувати. Я вийшла заміж за Волта, хоч зовсім не любила його. Мені було страшенно важко брехати йому щодня, адже він на це зовсім не заслуговував".
-"Хорошим людям рідко щастить,- гірко зауважив чоловік,-Я думаю, він все розумів: важко не помітити, що твої почуття не взаємні".
-"Так, він знав, - сказала Лорел,-і від цього мені тільки неприємніше. Наскільки жахливо щодня проживати з людиною, яку любиш, але яка нічого подібного не відчуває до тебе? Я багато про це думала і, боюся, відповідь не зовсім та, яку я хотіла б почути".
-"Чому ти не пішла від нього раніше, коли розуміла, що ніколи не полюбиш його?".
-"Я завагітніла. Він був такий щасливий, а я знову, як наївне дівча, повірила, що коли у нас народиться дитина, все зміниться — ми станемо справжньою родиною".
-"Але це не спрацювало, чи не так?".
-"Ні, з народженням Мей нічого не змінилося,- відповіла Лорел.
-"Чому ти так її назвала?",- несподівано спитав Сіріус.
-"Думаю, ти досить добре знаєш астрономію, щоб пам'ятати про Вселення".
-"Зрозуміло,-тільки й вимовив Сіріус, забираючи склянку дівчини,-думаю, тобі час додому".
-"Навіщо?",— трохи роздратовано запитала жінка.
-"Тебе чекають.."
-"Ти про батьків?,—зморщивши чоло,мовила дівчина,—вони знають, що цього тижня я не з'явлюся вдома".
-"Ні, я не про них. На тебе чекає хтось інший. Той, кому ти потрібна".
Лорел затиснула пальцями перенісся, намагаючись зрозуміти, про кого говорив її співрозмовник, а потім невпевнено сказала, ніби сама не вірила у свої слова:
-"Якщо ти про мою доньку, то вона ще нічого не розуміє".
-"Розуміє, і їй потрібна мати.Вона сумує за тобою,-погладжуючи дівчину по плечу, промовив Сіріус,—чому ти так боїшся проводити з нею час?".
-"Я не хочу, щоб вона встигла прив'язатися до мене, —чесно відповіла Лорел,—вона ж звикне до мене, а я будь-якої миті можу померти. Нехай краще вона не знатиме свою матір зовсім,ніж постійно згадуватиме мене".
-"Лорі, вона здригнулася: вже давно ніхто не називав її так, - їй буде краще, якщо в неї залишаться хоча б спогади про тебе. Іди до неї додому, будь ласка..".
                                       ***
Лорел мовчки спостерігала лише за однією парою, яка все продовжувала битися. Здавалося, час зупинився, як і її серце. Кожне кинуте Беллатрисою заклинання, змушувало її затримати подих.
-"Нуж бо!",—задерикува́то кричав Сіріус, а дівчина про себе думала: «Припини ж з нею грати, а то вона й справді потрапить».
Але це був він справжній, такий ж завзятий, яким вона колись бачила його в школі. Хоча з того часу минули жахливі роки, зараз він був тим же відважним хлопцем, який не боявся нічого, і часто потрапляв через це в колотнечу".
-"Давай! Подивимося, на що ти здатна!"— вигукнув Сіріус, і його голос розкотився луною по величезній кімнаті.
Все довкола сповільнило свій хід. Лорел бачила, як червоний промінь вразив його прямо в груди. Посмішка так і не зійшла з його губ, але очі розширилися від подиву. Здавалося, Сіріусу знадобилася ціла вічність, щоб упасти: його тіло вигнулося витонченою дугою, перш ніж потонути в рваній завісі, що закриває арку. Лорел все стояла, не в змозі поворухнутися. Її тільки склеєне серце, вдруге розбилося на мільярди уламків так, що більше його було вже не відремонтувати ніколи. Вона не чула нічого навколо: ні як Гаррі погнався за Белатрисою, ні криків Римуса, ні стогін поранених. Все довкола застигло. Вона дивилася в арку і розуміла, що він ніколи не повернеться.."
                                          ***
Він заплющив очі і тричі повернув камінь на долоні. Гаррі знав, що чаклунство подіяло, бо чув тихі шорохи, кроки легких ніг по глинистому, усипаному хмизом узліссі Забороненого лісу. Гаррі розплющив очі і глянув навкруги. Вони були не привидами і не живим тілом — це було видно. Найбільше вони були схожі на Редла, що вийшов із щоденника в ті давні дні,- цей Редл був пам'яттю, що стала майже відчутною. Вони поспішали до нього, не такі речові, як живі тіла, але набагато відчутніші, ніж привиди, — усе з однаковою привітною усмішкою.
Джеймс був такого ж зросту, як Гаррі. На ньому був той самий одяг, що в день смерті; непокірне волосся скуйовджене, окуляри трохи набік, як у містера Візлі. Сіріус, високий і красивий, був набагато молодшим, ніж Гаррі бачив його в житті. Він крокував з невимушеною витонченістю, руки в кишені, трохи посміхаючись. Люпин теж здавався молодшим, зовсім не таким пошарпаним, і його волосся було темнішим і густішим. Він був явно радий опинитися в знайомих місцях, де так багато тинявся в юності. Посмішка Лілі сяяла яскравіше, ніж у всіх інших. Підійшовши до нього, вона відкинула своє довге волосся, а її зелені очі, так схожі на його власні, впивалися в його обличчя з такою жадібністю, ніби на віки не зможуть на нього надивитися. Трохи збоку зупинилися ще двоє. Вони стояли, не розриваючи обіймів. Високий хлопець, схожий на Сіріуса — Гаррі здогадався, що це був Регулус Блек. Він тримав за плечі молоду дівчину, яку Гаррі ніколи не бачив. Вона підбадьорливо посміхалася йому.
-"Ти був такий молодець!"
Гаррі не міг вимовити жодного слова.
-"Ти майже досягнув ціль", — сказав Джеймс.
-"Залишилося трохи. Ми…ми так пишаємось тобою!"
-"Це боляче?",- зірвалася з вуст Гаррі, перш ніж він встиг подумати. - -"Вмирати? Ні, анітрохи,— відповів Сіріус,-швидше та легше, ніж засипати"
-"Тим більше, що він хоче швидше. Він мріє покінчити з цим,- сказав Люпин.
-"Ти маєш стати його останньою жертвою, Гаррі, - прошепотіла дівчина, що стояла поряд з Регулусом. В її очах стояли сльози, але вона так само посміхалася, — щоб більше ніхто не загинув. Мені шкода, що єдиний спосіб покінчити з ним — це віддати твоє життя.
Гаррі кивнув їй у відповідь.
-"Ви будете зі мною?".
-"До кінця", - сказав Джеймс.
                                        ***
Лорел не вірилося, що тієї ночі вона залишилася живою, і зараз могла посадити дочку на її перший у житті Гоґворст-експрес. Пройшло вже так багато років відколи вона сама востаннє була на платформі 9 і 3/4, але нічого не змінилося. Їй досі здавалося, що незабаром з-за рогу з'являться її друзі, готові поділитися враженнями від минулих канікул.
Незважаючи на те, що Лорел так і не повернулася до чоловіка, їхні стосунки помітно налагодилися і вони разом виховували дочку. Лорел так і не вийшла заміж вдруге: вона не змогла знайти людину, якій зміг би замінити їй померлих і склеїти її розбите серце. Несподівано пролунав гучний гудок поїзда, такий самий як і двадцять років тому, коли Лорел востаннє вирушила до Гоґвортсу.
-"Будь обережна,— сказала вона, цілуючи доньку в щоку,— і не забувай порад твоїх хрещених тітки Герміона та дядька Рональда,а також слухайся Гаррі".
Арамея посміхнулася і, не оглядаючись, побігла займати місце у вагоні, поки її батько відносив важкі валізи, а мати намагалася приховати сльози, що виступили із очей,які бачили тих,кого прийнято не жаліти,лише відпустити і пам'ятати..."