Пролог

1K 17 0

від min_leee

від min_leee

Вікна мого будинку здригалися від гуркоту, що розколював небо. Десь далеко спалахнула блискавка, освітлюючи ніч. Цієї короткої миті сліпуче сяйво вихопило з темряви постать чоловіка, який стояв біля мого вікна. Він стежив за мною. Він стежив за мною завжди.

Задля годиться я робила те саме, що й завжди. Серце пропускало удар, а потім щосили закалатало, я ледь дихала, а руки стали вогкими й холодними. Байдуже, як багато разів я його бачила, він завжди викликав у мене одну й ту саму реакцію.

Страх.

І хвилювання.

Я не знаю, чому це так хвилює мене. Певно, зі мною щось не так. Ненормально, що рідкий жар розливається моїми венами, а потім я починаю тремтіти. Не маю звички замислюватися над речами, над якими замислюватися марно.

Чи бачить він мене просто зараз? Одягнену лише в майку, крізь яку просвічують соски? У шорти, що заледве прикривають мої сідниці? Чи подобається йому видовище?

Звісно, що так.

Саме тому він і стежить за мною, хіба ні? Саме тому повертається щоночі, дедалі сміливіше витріщаючись, тимчасом як я мовчки кидаю йому виклик. Сподіваючись, що він наблизиться так, аби в мене була достатня причина приставити ніж для його горла.

Насправді він мене лякав. Щиро кажучи, я нажахана.

Та, коли за моїм вікном стояв цей чоловік, я почувалася так, наче сиджу в темній кімнаті, освітленій лише екраном телевізора, по якому демонструють фільм жахів. Я начебто скам'яніла й лише хочу втекти, але щось усередині тримає мене на місці й змушує невідривно дивитися на екран. І трохи тремтіти.

Знову було темно, десь далеко спалахували блискавки.

Мій подих ставав дедалі глибшим. Я його не бачила, а він мене — бачив.

Відвівши погляд від вікна, я повернулася і почала вдивлятися в темряву в себе за спиною, параноїдально очікуючи побачити, що він якимось чином зміг вдертися всередину. Тіні в Парсонс-Менорі можуть бути будь-якими густими, та картату чорно-білу підлогу завжди можна розгледіти.

Цей триповерховий будинок у вікторіанському стилі я успадкувала від дідуся з бабусею. У 1940-ві вони його збудували ціною крові, поту, сліз і життів п'яти будівельників.

Сімейна легенда стверджує, — чи, точніше, бабуня розповідала, — що під час будівництва спалахнула пожежа, і п'ятеро людей загинуло. Мені не вдалося знайти в газетах жодних повідомлень про подібний нещасний випадок, однак від душ, що никають маєтком, віє відчаєм.

Бабуня завжди розповідала грандіозні історії, від яких мої батьки закочували очі під лоба. Мама не вірила жодному слову, але, гадаю, вірити в таке просто не хотіла.

Іноді вночі я чую чиїсь кроки. Можливо, це ходять привиди робітників, що трагічно загинули в полум'ї вісімдесят років тому, а може — тінь, що стояла зараз ззовні мого будинку.

Стежила за мною.

Стежила за мною постійно.