Переслідування Аделіни Х.Д. Карлтон

Розділ 1 МАНІПУЛЯТОРКА

  Подеколи я дуже погано думаю про  свою матір - набагато гірше, ніж годиться нормальній дочці.

Подеколи я не таке вже й нормальна.

— Едді, ти поводишся смішно, - долинув мамин голос із телефона.

Натомість я лише глянула на трубку, не бажаючи сперечатися. Коли мені нічого сказати, вона голосно зітхає. Я зморщила ніс. Мене виносить, що ця жінка завжди звинувачувала бабусю в надмірній драматичності, геть не помічаючи власної схильності до надмірної драми.

- Те, що бабуся й дідусь залишили цей будинок тобі, не означає, що ти й справді мусиш там жити! Він старий, і все місто лише зрадіє, якщо його знесуть.

Я вдарилася головою об підголовник і закотила очі під лоба, намагаючись відшукати дещицю терпіння десь на брудній стелі моєї автівки.

Як я примудрилася чвиркнути туди кетчупом аж туди?

- А те, що тобі не подобається цей будинок, не означає, що я не можу в ньому мешкати, - сухо відрубала я.

Моя мати - те ще стерво. Отак просто. Вона завжди поводилася зухвало; я, хоч убий, не можу збагнути чому.

- Ти мештатимеш за годину їзди від нас! І, звісно, тобі буде страшенно незручно приїздити в гості?

«Богине, як це витримати?»

У мене гінекологиня також десь за годину їзди, і мені доводиться докладати зусиль, що відвідати її раз на рік. А відвідини батьків набагато болісніші.

- Ніт, - відповіла я, чітко промовивши «т».

Ця розмова мене втомила. Я витримувала балачки з матір'ю не довше шістдесяти секунд. Потім мій терпець уривався, і я не могла і язиком поворухнути заради підтримання подальшої бесіди.

Однак із нею якщо не одне, то інше. Завжди знайде, на що поскаржитися. Цього разу приводом став мій вибір мешкати в будинку дідуся й бабусі. Я виросла в Парсонс-Менорі, бігаючи коридорами повз примарні тіні й випікаючи печиво разом із бабусею. В мене залишилося багато приємних спогадів - і я не відмовлюся від них тільки тому, що мама не порозумілася з бабцею.

Я ніколи не могла втямити причини напруження між ними, але з часом навчилася розрізняти мамині насмішки й приховані образи.

Бабуня позитивно й радісно сприймала життя, наче крізь рожеві окуляри. Вона завжди всміхалася й наспівувала, тоді як на маму немовби настали вічну похмурість. Скидалося на те, що її власні окуляри розбилися на друзки, коли вона вибиралася з піхви бабуні. Гадки не маю, чому в розвитку вона спинилася на стадії дикобраза - її так і не виховали, щоб перетворити на вкриту голками воркотуху.