Переслідування Аделіни Х.Д. Карлтон

Розділ 3 МАНІПУЛЯТОРКА

Не таким я уявляла свій вечір п'ятниці. Ніколи не подумала б, що проведу його, копираючись у стіні старого будинку, звідки на мене може вистрибнути бозна-яка істота.

Я тільки й чекала, коли звідти вигулькне й учепиться мені в руку скажена білка, збожеволіла від голоду й ладна зжерти будь-що після того, як потрапила в цю пастку і довгі роки харчувалася лише жуками.

Я міцно затисла в руці ліхтарик і по лікоть залізла в чортову дірку, пробиту Грейсоном. Вона достатньо велика, щоб умістити туди не тільки руку, а ще й частину голови, тож я могла трохи роззирнутися, хай і під дивним кутом.

Це все така дурня. Ні, я таки божевільна, що роблю це.
Щойно я почула, як вхідні двері ляснули Грейсона по дупі, негайно взялася роздивлятися, якої шкоди він завдав. Дірка не була надто великою, але мою увагу привернула доволі велика ніша між двома стінами. Щонайменше близько метра завширшки. А якщо її спорудили, мала ж бути певна причина для цього?

Мене тягнуло сюди, наче магнітом. Щоразу, коли я намагалася відірватися, моїми кістками прокочувалася хвиля, і пучки пальців аж дзижчали від потреби дотягнутися до сховку. Мені просто необхідно зазирну ти в безодню й з'ясувати, що там є таке, що кличе мене. І ось я, зігнувшись у три погибелі, пропхалася в цю діру. Гадаю, якщо я тут сьогодні не застрягну, то, може, навіть розберуся.

Ліхтарик мого телефона вихопив із темряви дерев'яні балки, густе павутиння, пил і мертвих жуків. Розвернувши руку, я спрямувала промінь світла в інший бік. Нічого. Павутиння надто густе, хоч в око стрель, тож я стала обдирати його телефоном, наче кийком. Якби я його впустила, була б збіса розлючена. Дістати ніяк не вийшло б, довелося б купувати новий.

Я здригнулася, коли павутиння, схоже на пасма волосся, торкнулося моєї руки, бо відчуття було таке, наче по мені повзають комахи. Я знову розвернулася лівобіч і увімкнула ліхтарик іще раз. Зірвала ще трохи павутиння, готова вже здатися й забити на спів сирен, що затягнув мене у цю безглузду ситуацію.

Аж ось воно! Там!

Трохи далі в проході щось виблискувало. Геть неясно що, але мені цього вистачило, щоб підскочити від захвату, вдаритися головою об товстий шар гіпсокартону й припудритися його пилом.

Нічого ж собі!

Не зважаючи на тупу пульсацію в потилиці, я висмикнула руку й метнулася коридором, намагаючись прикинути, на якій відстані лежить таємничий предмет.