Переслідування Аделіни Х.Д. Карлтон

Розділ 13 МАНІПУЛЯТОРКА

— Я щойно отримала першу порцію правок, — повідомила я Марієтті. — Сьогодні ввечері сяду за них.

— Чудово, — долинув її голос із телефона, — дай знати, якщо потребуватимеш чогось.

Я йшла тьмяно освітленим коридором до своєї кімнати, аж раптом у півока побачила якийсь порух. Я завмерла — палець якраз натискав на телефоні відбій, — і побачила, як за дверима, що вели на горище, зникло дещо, схоже на жінку.
 
На моєму обличчі мимоволі розквітла усмішка.

За всі роки, проведені в цьому будинку, я лише кілька разів бачила привидів. Частіше чула голоси, кроки, гупання дверей чи відчувала холодні протяги, але щось візуальне траплялося рідко.

Та я знала, що саме щойно побачила.
Жінку в білій сукні з тугими світлими кучерами. Її обличчя я не розгледіла, проте підозрювала, що це Джіджі.
Я побігла за нею, ледь не впустивши телефона, пролетіла весь коридор і розчахнула двері на горище. У непроглядній темряві ховалися сходи, що вели нагору, в моїй потилиці неприємно ворушилося нервове відчуття, проте мене ніщо не могло зупинити.

Увімкнувши ліхтарик на телефоні, я рушила сходами. Важке передчуття тягарем лягло на плечі, однак я опиралася йому. Хоч хто привів мене сюди, він хотів, щоб я побачила щось. Я тремтіла від страху і водночас від захоплення.

Коли ступила на горище, здавалося, наче дихаєш у воді. Повітря було важке й задушливе, сповнене негативу. Немовби щось темне оселилося тут. І йому подобалося, що вдерлися до його домівки. Я відчувала як воно витріщається на мене з кожного куткан  

Десь тут мала бути лампочка з притороченим до неї пишнурком. Я посвітила ліхтариком туди-сюди й зауважила шнурок. Він хитався, хоча на горищі не було жодного поруху повітря, атмосфера тут здавалася щільнішою, ніж у лісі неподалік. Я потягнулася вперед, ухопила шнурок і смикнула за нього розлилося тьмяне світло. Тишу розрізало дзижчання, додаючи ще моторошності.

Я примружила очі, готова побачити страшного монстра, що ховався у кутку, але там нікого не було. Принаймні, нікого зримого.

— Навіщо ти привела мене сюди, Джіджі? — уголос спитала я, роззираючись і намагаючись второпати, що такого могла б тут побачити.

Звісно, мені ніхто не відповів. Так просто ніколи не буває.

Я глянула на кожен запилений предмет, що захаращував тутешній простір. Увесь цей час я не заходила сюди, і навіть ремонт оминув це місце. Не знаю чому, але я знала, що мушу це робити, інакше випущу на волю якесь зло.