Кохання і качечки

16. Це неприйнятно

Уперше все вийшло випадково. Хтось анонімно повідомив диспетчера про труп у лісі та інформацію передали поліцейською хвилею. Це сталося майже опівночі, він був недалеко в цей момент і вирішив поїхати, подивитися. У повідомленні не вказувалося точне місце, йому довелося поблукати темним лісом із ліхтариком, але тіло він знайшов. Молодий чоловік, охайний одяг, безтурботний вираз обличчя, наче він заснув і ось-ось прокинеться. Знайшов і, матюкаючись, як п’яна портова дівка, навіщось відтяг до машини. Перевів подих і вирішив, що треба їхати.

Він тоді був не зовсім у змозі, щоби розуміти, що легко може зіткнутися з тими, хто за цим тілом може приїхати. Зовсім не в змозі думати тверезо, ну, бо тверезим він тоді не був. Тверезість та розум спали напівмертвим сном, зате логіка не спала й підкоряла собі всі дії. Він діяв дуже логічно, коли замість багажника посадив тіло на пасажирське сидіння, адже це грубо, засовувати людину в багажник, нехай і трішечки мертву; пристебнув, усе ж таки безпека понад усе; вклав тілу в руки допиту до половини пляшку віскі, тому що тіло зайняло її місце. Сів за кермо та поїхав везти свого пасажира в потрібне місце. Дорогою він забув, куди їде, і просто катався містом.

За деякий час він почав розмовляти зі своїм мовчазним попутником і з невдоволенням відзначив той факт, що це якось не дуже чемно — звертатися до такого приємного співрозмовника безликим «тіло». Зупинився та пошукав документи, але їх не було.

— Не біда, — вирішила людина, чиї дії підкорялися лише логіці. — Назву тебе Субін.

І вони із Субіном поїхали далі. Ближче до першої години ночі вони були на якійсь околиці, проїжджали стоянку для кемпінгу, там проходила вечірка в колі припаркованих кемперів. Він вирішив, що вони із Субін просто зобов’язані приєднатися, і вони приєдналися. Їх зустріли радісними та п’яними привітаннями, тобто настрій і стан гуляк та попутників практично повністю збігалися. Не зі станом його пасажира, звичайно, але близько до того. У нього відібрали віскар і замінили на крафтове пиво, Субіну в рота сунули косячок. Вони непогано тоді провели час — курили косяк, дивилися на зірки, розмовляли. Звичайно ж, розмовляв лише він, але Субін виявився просто чудовим слухачем. До третьої години ночі він вирішив, що вони затрималися. Знайшов свою досі недоторканну пляшку віскі, попрощався з у дупель п’яними гуляками, пообіцяв дзвонити, писати, телеграфувати, підхопив Субіна, і вони знову поїхали.

На під’їзді до міста вони зупинилися, щоб справити потребу. Субін не склав йому компанії, і він навіть позаздрив своєму новому другові, адже йому не треба мерзнути, сидить собі в машині, у теплі. Розібравшись із покликами природи, він повернувся за кермо і вирішив — адже правда холодно, навіть дуже холодно, а друг так легко одягнений, і це неправильно. Сповнившись рішучості, усвідомивши свою грубість та відсутність турботи, він побачив світло. І ні, це були не проблиски ясного розуму, це був якийсь майже зачахлий магазин із тих, де все за один долар.

Припаркувався, пасажир залишився чекати, бо ж холодно на вулиці. Відмінне місце, він захоплено свиснув, щойно зайшов усередину. Там було все, що міг би побажати втомлений та п’яний мандрівник. Ну й нехай, що товари більше схожі на секонд-хенд, зате з душею. Він обрав секонд-хенд-мейд в’язану кофту із чарівними квітами та бантиками і прийшов у невимовний захват, коли знайшлися така сама шапка з помпоном та шарф. Уже готовий був йти, але око зачепилося за самотню жовту качечку. Це неприйнятно — думав він — ніхто не має бути один. Каченя покинуло це місце в його кишені. Звичайно, це можна було б назвати крадіжкою, але за набір цього неймовірно оригінального одягу він заплатив більше, ніж було накарлякано на рукописному ціннику, вважатимемо, що все гаразд. Субін тепер теж у порядку й більше не змерзне. Він сидів на пасажирському сидінні в новій модній кофті, у шапці, замотаний довгим шарфом, з пляшкою та качечкою в руках. Ось тепер усе просто чудово.

Ніч невблаганно закінчувалася, небо більше не було чорним, за горизонтом уже виднівся світлий серпанок сонця, що прокидалося. Він втомився, тверезів і усвідомлення всього, що сталося, потихеньку просочувалося в одурманений алкоголем і травою розум. Не повне усвідомлення, звичайно ж, воно поки що не прийшло. Прийшла спантеличеність, треба було терміново вирішувати, що робити із Субіном. Він не може просто повернути його до лісу чи сховати десь, з друзями так не роблять. Залишити його собі він теж не може з низки причин. Він згадав невеликий та затишний парк, через який іноді проходить, і попрямував туди.

Хтось явно вкусив удачу за хвіст і тримав міцно, стискаючи щелепи, не давав їй вирватися. Як інакше пояснити те, що вони приїхали до захованого в самому серці сонних кварталів парку й не зустріли нікого? Нікого не зустріли, поки він переміщав Субіна і влаштовував на лаві зверненої на схід. Тут має бути дуже гарно, коли сонце підніметься, Субіну сподобається. Сподобалося б.

— Вибач, що залишаю тебе тут, друже мій. Мені шкода, що ми так не зустрілися раніше, ми потоваришували б, я в цьому певен. Я тебе пам’ятатиму. Прощавай, Субіне, — він вклав у руки каченя, як прощальний подарунок, поклонився низько і, п’яно похитуючись, повернувся в машину та поїхав.

Такий ось щасливий випадок.

***

Ранок зустрів його головним болем, мерзенним смаком у роті та почуттям втрати. Він не відразу згадав, де він так накидався, адже такої звички він не має. Після чашки міцної кави мозок почав прокидатися і внутрішньо він уже кричав від жаху ловлячи флешбеки минулої ночі. Від жаху, зневіри та всеосяжного захоплення. Захоплення полягало в тому, що він живий, він удома, а міг легко скласти компанію своєму нічному пасажиру. Це справді дивно, що він ні в що не врізався. Просто неймовірний успіх.

Адже він і за кермом у таку годину опинився, бо дуже недосвідчений водій і катається вночі, щоб дороги були вільнішими. А випив, бо раптово навалилася така апатія, така безпричинна туга, що просто вити хотілося, й ось так воно все вийшло. Якщо прогаяти те, що він всю ніч проїздив із трупом у машині, то можна з упевненістю сказати, що це була неймовірна й чудова ніч, яка якимось чином заспокоїла і зцілила втомлену душу, за це він усе життя буде вдячний Субіну. Хотілося б все-таки знати його справжнє ім’я, хоча він уже звик так називати ненавмисного попутника. І хотілося б знати, що робити з кількома сотнями фото та селфі із цієї ночі, видаляти якось рука не піднімається, він подумає потім. Якось навіть сумно, що він більше не побачить свого приятеля.

Але він побачив. Субін лежав на столі в його прозекторській, качечка радісно жовтіла поруч і ніби казала: «Я знаю, що ти робив минулої ночі, але нікому не скажу, бро». Хосок трохи сльозу розчулення не пустив. Він з особливою повагою провів усі необхідні процедури та із сумом констатував інтоксикацію алкоголем. Хобі постарався ненав’язливо зародити в Намджунові думку, що непогано було б дізнатися, хто цей хлопець, заради його сім’ї. Кім-старший доручив цю справу Кіму-молодшому, і через якийсь час Субіна впізнали. Історія справді сумна, у нього була вада серця і жодних шансів на те, що він прожив би ще хоча б три місяці. Субін, який виявився Джусоном, сам прийняв таке рішення і пішов гарно, у радісному алкогольному чаді в мальовничому лісі. А потім ще й непогано провів ніч із Хосоком. Хобі іноді ходить до нього в колумбарій, залишає квіти та розмовляє.

Хосока вразив той факт, що Субіна могли так і не впізнати, і зник би він на полицях з урнами таких же невідомих. Тому він і повторив свою ескападу ще тричі. Просто щоб звернути увагу на людей, до яких нікому немає справи. Ні, він не катався з ними й не повторював шлях, пройдений із Субіном, він просто знаходив їх у неблагополучних районах, у які за ними ніхто не поспішав. Знаходив, обставляв усе гарно і їхав. І їх шукали. У відомстві сьомої дільниці, звичайно ж, адже Хосоку треба було, щоби цим займалися його друзі. У нього тоді була хоч якась гарантія, що ці люди знайдуть свої імена або хоча б не підуть безслідно.

Після виклику під міст, Хобі зрозумів, що може й живим людям допомагати, щоб вони не ставали такими ось Субінами. Він почав іноді допомагати в соціальних центрах, робота волонтером приносила величезне вдоволення та задоволення. До того ж він розумів, що йому просто щастило щоразу, але везіння могло закінчитися будь-якої миті, і його зловили б. Було б важко пояснити це все друзям, сім’ї та Джені. І так, тепер у нього є Джені, у яку він не просто закоханий, а кохає. Через деякий час він, мабуть, розповість цю історію будь-кому. Може, Намджуну, і він дуже сподівається, що той його не заарештує.

Так і закінчилася історія Бридкого Каченяти, й ім’я це, до речі, йому ніколи не подобалося. Несмак який.

***

Після поцілункової події в кафе, Юнгі маринувався в думках весь день і вечір, що залишився, а ввечері надійшло повідомлення.

Невідомий:
Привіт, солоденький. Я нещасливий зараз, мій моральний компас (так, він у мене є) не дозволяє мені викрасти тебе і відвезти на якийсь безлюдний острів, хоча дуже хочеться. До того ж я дуже злий на тебе. Я працювати через тебе не можу, весь час думаю про твої губи. Так, у мене є твій номер. Уже кілька тижнів. Скоро побачимось, і я знову тебе поцілую.

Юнгі пробіг кілька кіл по квартирі, він радісно пищав і розмахував телефоном. Вони з Джином попліткували того дня про Чиміна. Юнгі все розповів — і про вечірку, і про випадкову зустріч у відділку, і про те, як утік звідти, а Чимін це побачив, і, звичайно, про поцілунок. Вони обговорили цю ситуацію, попліткували і вирішили, що не варто кидатися у вир із головою. Джин розповів і про свої невдалі стосунки, про те, як прикро й боляче йому було, як вирішив повністю змінити своє життя і він тут. Юнгі сказав, що вдячний колишньому хлопцеві Сокджину, адже через нього у Юнгі тепер є такий друг, але якщо той з’явиться, то Юнгі йому бубонці відірве або поскаржиться Намджуну. На що Джин почервонів і сказав, що не розуміє, до чого тут Намджун, між ними нічого немає взагалі! А Юнгі сказав, що згадав Кіма, тому що він поліцейський, але тепер Міну дуже цікаво, чого саме між Джином і Намджуном немає. Джин непереконливо відбріхувався, і Юнгі вирішив поки не торкатися цієї теми.

Із Чиміном вони поки що тільки переписувалися, обмінювалися повідомленнями щоранку, щовечора і протягом усього дня. До відкриття кафе залишався тиждень, і всі були шалено зайняті підготовкою, а Чонгук ще й удома дивився.

Намджун хворів ще три дні та із задоволенням прохворів би ще довше, але молодий і міцний організм із заразою впорався образливо швидко. Джин приїжджав ще кілька разів, готував, контролював прийом ліків, бентежився від двозначностей Намджуна і їхав. Такий милий, не міг кинути друга брата хворіти без догляду. Щоразу прощання давалося Намджуну все складніше, але він не смів напирати.

Коли Сокджин повернувся до готелю після ночівлі біля Намджуна, він чекав, що Чонгук хоч щось скаже про вечір, але той мовчав. Джин не тиснув, він вирішив дати Кукі час, адже якось складно все в них із Техьоном. Єдине, що він собі дозволив — запитливий погляд на шию Гука. Той сказав, що вдарився об двері, чудово розуміючи, що це звучить жахливо тупо. Джин насмішкувато відповів, що він дуже сподівається, що у дверей не дуже сильне похмілля. На тому й розійшлися.

Наступного дня, після п’яних витівок, Техьон пішов у кафе. Перепросив перед Джином за доставлений клопіт, похвалив ремонт і, бентежачись і не дивлячись тому в очі, запитав, чи тут Чонгук, у якого він теж хотів попросити вибачення за їхній із Джином зіпсований вечір. Джин сказав, що Кукі дивиться будинок, і Техьон вирішив, що йому час йти, і він потім якось попросить вибачення. І він, до речі, пам’ятав усе. Пам’ятав і знову складав усе в скриньку, але спогади всього вечора туди просто не влазили, вони в найбільш невідповідний момент викочувалися і били по Техьону такими яскравими і спекотними образами, що просто доводили до несамовитості його суть, що потребувала Чонгука. Їм так і не вдалося зустрітися кілька днів, обидва були зайняті роботою та справами.

***

За кілька днів до відкриття кафе сталася неприємність. Джин працював один; Юнгі тоді готував кілька картин, які хотів розмістити в кафе; Йонджуну треба було виконати хоч трохи своїх обов’язків у відділку; Чонгук дивився на черговий будинок. Джин був зовсім один, прибирався, коли в кафе спустився Мінхо, його колишній.

— Сокджиніііііі, любий.

Невже Джин колись млів від цього високого голосу? Та бути такого не може.

— Що ти тут робиш?

Він навіть не здригнувся, зі здивуванням відзначив Джин свою реакцію. Виникло лише роздратування, адже він чекав, що в такій ситуації серце заб’ється частіше, у грудях щось стисне, наринуть образи про щасливі часи із цією людиною. Адже він був так закоханий.

— Я приїхав за тобою, я хочу, щоб ми почали все спочатку. Я так сумую за тобою.

Це Сокджин теж собі уявляв і знову помилився в очікуваннях. Зараз йому смішно, а хіба не смішно те, що він взагалі забув, що в нього був такий чоловік, який зробив боляче колись? Стоїть, і так, напевно, він вродливий — високий, чудова спортивна постать, вузьке обличчя, прямий ніс. Він так любив це гарне обличчя і тільки зараз зрозумів, що просто не знав, що таке краса. Краса — це зухвалі, пекучі обсидіанові очі; це м’яка усмішка, яку він ховає від усіх; це сильні руки, які відбирають важкі пакети попри біль; це впевнене «я терплячий»; це беззахисність і подив через безкорисливу турботу; краса — це ВІН.

— Тут душно, поговорімо на вулиці.

Джин вирішив, що з вулиці Мінхо буде легше прогнати, ніж із кафе, у якому вони одні.

— То навіщо ти приїхав, нагадай, будь ласка, — Джин спокійний, він знає, що з усім упорається.

А ось Мінхо трохи розгубився, він розраховував на тепліший прийом, адже це не вперше.

— Любий мій, ти досить мене покарав, повернися, я дуже сумую, — Мінхо подається вперед і кладе руки на плечі Джина.

— Із чого ти взяв, що я тебе карав? Я просто пішов і не збираюся повертатись.

Скинути ці руки — показати слабкість та невпевненість, так думає Джин і не рухається. Ось тільки він не знав про чарівне вікно й те, що детектив Кім уже вийшов на роботу й зараз у відділку розгрібає справи, що накопичилися. Ой, уже не у відділку, ось він іде — губи стиснуті в бліду нитку; щелепа випнута вперед; жовна перекочуються; очі зло мружаться, він майже не блимає. Смішно, Намджун повністю повторює шлях Техьона з тими самими цілями. Він навіть перевірив — чи не видалив номер Йері, адже ніколи не знаєш, коли адвокат знадобиться.

— Я дуже хочу, щоб ти повернувся, я…

— А я хочу, щоб ти з’їбався звідси нахер і забув дорогу. І якщо ти не прибереш своїх рук, то я тобі їх зламаю.

Варто зауважити, що Техьон був ввічливішим, він погрожував лише арештом. Мінхо в повному шоку повертається до Джина:

— Милий…

— І зуби повибиваю. Ти тупий?

Варто також зауважити, що Джин залюбувався. Ось вона, справжня краса… Хижа, запекла, зла й така турботлива.

— Іди, Мінхо. Ми все вирішили.

Мінхо майже втікає, ну, бо детектива Кіма не дарма всі бояться, навіть Йонджун, хоча той зі стажера порошинки здуває. Намджун заспокоює себе, він розуміє, що це банальні ревнощі, але навіщо ж так різко реагувати? А якщо він Джина таким злякає, що тоді робити?

— Дякую, але в цьому не було потреби, я впорався б сам.

— Тобі не треба справлятися самому.

Сокджин не виглядає наляканим, а виглядає… зачарованим? Здається, так, а може, Намджун і помиляється. За мить Джині суворий і не дуже задоволений.

— Чому?

— Я буквально за п’ятдесят метрів від тебе, ти мав одразу мене покликати.

— Чому? — дивиться із прищуром, оцінює.

Вони дивляться один на одного, один стримує себе від дотику, а другий вирішив погратись.

— Я ж поліцейський.

Джин розчаровано зітхає і закочує очі:

— Добре, поліцейський Кім, наступного разу я зателефоную 112.

— У тебе є мій номер!

— Ти сам сказав, що я маю звати поліцейського. Намджун мені допомоги не пропонував.

Джин гордовито пирхає, розвертається і йде.

Джин у кафе, а Намджун в ахуї.

Сокджин швидким кроком заходить у невеликий кабінет\кімнату відпочинку, який уже готовий, завмирає на кілька секунд, хапає з крісла подушку, заривається в неї обличчям і, так, пищить у цю подушку, як дівчинка — зі схлипами, стогонами й жадібними ковтками повітря. Прокричавшись у подушку, чисто по-чоловічому, вибачте за «дівчинку», Сокджин повертається до прибирання.

Намджун ще хвилин зо п’ять стоїть і намагається зрозуміти, як до цього дійшло. Коли він став таким тупим? Де його самоконтроль та кмітливість? Де, зрештою, його сміливість? Його що, Техьон покусав? Чому ніжний і м’який Сокджин зараз уклав своїми словами його, сильного й зухвалого Намджуна, на обидві лопатки? Він уже бачив різного Джина, і він всякий Кіму подобається до божевілля, однак скільки він ще витримає, ось у чому питання…