Кохання і качечки

5. Не дивися на мене...

Зібравши свої речі з підлоги, Юнгі вийшов із дільниці та зупинився. Він вдихнув повними грудями теплий весняний аромат, струсив із рукава неіснуючу пилинку, поглянув на вечірнє небо, подивився на товстого голуба, що прогулювався за кілька метрів від нього, пом'яв свою мочку вуха та зірвався з місця, ніби корок від шампанського.

Чимін, що без причини повернувся до фойє, побачив цю картину, хмикнув та видав задоволений сміх:

– Пробачте, я Вас не пам'ятаю, – передражнив він художника тонким голосом. – Не пам'ятає мене, ага, засранець. Біжи, лапусику, біжи.

Юнгі й біг. Біг так, як ніколи в житті не бігав. Зупинився лише пробігши цілий квартал, видихався – легені пекло, хрипке дихання виривалося ривками, він притулився до стіни будинку та сповз донизу. Він згадав, згадав Чиміна та ту дурницю, яку верз того вечора. Спогади наринули в той момент, коли Юнгі побачив обличчя Пака та почув його голос. Матінки, яка ганьба! Як незручно! Бігти, сховатися, зникнути – ось план Мін Юнгі на найближче майбутнє та на решту життя. Покинути країну, змінити ім'я і, мабуть, стать? Ні, це занадто кардинально, достатньо місця проживання та імені. Занзібар? Там тепло та пляжі, а Юнгі на сонці довго не любить бути. Казахстан? Яка там погода та де це взагалі? А може, у монастир? Йому ж дозволять там малювати? Можна малювати, осягати дзен та не думати про свою ганьбу та пухкі губи одного-єдиного хлопця. Так одразу й не вирішиш, треба запитати Гугл та купити продуктів на тиждень, а краще на рік, бо Юнгі вирішив не покидати свою квартиру – бажано ніколи.

Того ж вечора повернулася муза. Вона єхидно вишкірювалась, косила на художника хитрим поглядом та глумливо гигикала, поправляючи рожеве пасмо. Юнгі почав писати нову картину. Просто раптово прибуле натхнення, це ніяк не пов'язано з... Не пов'язано, словом.

***

А детективи Кіми приїхали додому та розбрелися по ванних кімнатах, аби змити пилюку та втому цього дня. О, ми упустили цей момент, так? Кіми живуть разом уже кілька років. Міцний осередок суспільства з двох самотніх детективів.

У Намджуна будинок, хоч і не дуже великий, але на дві сім'ї, два входи, подвійний гараж. Батьки хотіли завжди бути поруч із сином, ось і придбали таке житло. Будинок обрала гіперопікаюча мама, але, на щастя, зрозуміла, що це не дуже гарна ідея та під постійним наглядом навряд чи дочекається онуків. Як висновок, батьки махнули рукою на одержимого роботою сина та зайнялися своїм життям. Переїхали жити на Чеджу, кілька разів на рік подорожували різними країнами та перестали дошкуляти Намджунові ідеями про продовження роду. Батько – вчитель, а матір – дитячий письменник, і Чеджу – чудове місце, сповнене натхненням, – дуже підходить їм обом.