Нас завжди поглинає щось важливе і таке міцне, що навряд чи випустить з обіймів. Ніколь виросла в сімʼї поліцейського та пристойної громадянинки, де її навчали любові, співчуття та справедливості.
Та чи існує ця справедливість, коли достойного пол...
Нестерпний біль, який обпікав і розповзався по всьому тілу, нагадував, що я досі жива.
Я бігла з максимальною швидкістю, на яку була здатна в такому стані. Гілки кущів та дерев боляче дряпали тіло, залишаючи сліди, але я не звертала на це уваги. Здається, за цей час я стала близькою з болем, наче з найкращою подругою.
Я не могла зрозуміти, що відбувається. Думки хаотично проносилися в голові, не даючи змоги зосередитись, пульсація у скронях ставала нестерпною. Він відпустив мене? Дав мені фору? Чи знову грається зі мною, як з іграшкою? Я не знала. Це злило й ранило водночас. Не могла повірити, що людина може бути настільки безжальною після всього, що між нами було. Я не вірила, що була йому байдужа.
Моє дихання було нерівне, я жадібно хапала повітря, часто захлинаючись. Біль у скронях пульсував. Скільки вже минуло часу? Як далеко я втекла? Ці питання крутилися в голові, але я не мала часу на роздуми.
Чим далі я бігла, тим глибше занурювалась у густий ліс. Я відчувала себе, наче дика тварина, на яку полюють для забави. Було боляче усвідомлювати свою безпорадність. Але я все ще жива, а отже, був крихітний шанс на порятунок. Мізерний, але був. Було нестерпно холодно, але адреналін допомагав боротися з цим. Невже я закінчу своє життя, втікаючи від світу, який здався божевільним, підкорившись мафії?
Мені набридло визнавати це перед собою, але я не очікувала, що зайду так далеко. Що виберу серце, а не розум. У цьому світі справедливість давно зникла, кордони між правильним і неправильним розмилися. Мені потрібен час, якого, чорт забирай, у мене немає.
Я відчувала, що за мною женуться, і розуміла, що, швидше за все, це правда. Світла крізь гілки ставало все менше, і я знала, що незабаром настане ніч. Я все ще була в проклятому лісі і не мала гадки, як звідси вибратись.
Мені було погано. Ці прокляті триста п'ять днів звели мене з розуму. Надломили. Знищили. Зібрали заново. Хотілося кричати від морального болю. Я була настільки виснажена, що здавалося, ніби готова скласти руки і віддатися на милість долі. Але я не така. Я не могла здатися після всього, що сталося. Після того, як я наважилася натиснути на курок і відібрати у когось життя.
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
