Я стояла наче на розпаленому вугіллі, біля будівлі, яка викликала в мене безліч суперечливих емоцій. Вона була занадто висока, щоб мати можливість прорахувати поверхи. Нижні поверхи були побудовані з темного каменю, який виблискував на денному сонці. Вище третього поверху вся будівля була зі скла, відбиваючи сусідні будівлі, небо та палаюче літнє сонце. Масивні двері, які були заввишки мене в два рази, здавались такими масивними, що їх неможливо було відчинити.
Мені було до скрипу зубів страшно входити туди. Так, я мріяла це зробити так давно, що подих вибивало. Але я сподівалась зайти в приміщення з дозволу, коли на мене будуть очікувати, а не коли мене можуть викрити в любу хвилину. Я не знала, чи володіють вони інформацією, як я виглядала але страшенно благала всесвіт, щоб ні.
Наш план міг в любу хвилину піти на перекос і я не знала, що очікувати, якщо це все ж таки станеться. Я боялась зіткнутись з наслідками свого настирливого бажання розкрити, чим займається ця компанія та хто на справді ці акціонери, керівники компанії, яка має прибуток більше, ніж сам президент країни.
Поправивши лямку сумки на плечі, я тяжко вдихнула і зробила крок до будівлі. Вибору не має - або я це роблю, або гризу себе за те, що не використала можливість, бо струсила. Тому я надягала маску впевненості, трохи посміхнулась, сподіваючись, що це не виглядає збоку дуже натягнуто.
План був не ідеальний і я мало що могла зробити, я не отримаю якоїсь гідної інформації. Просто поїжджу по поверхам, пройдусь округ і, можливо, мені вдасться розбовкати когось і нарити корисної інформації. Але знаючи, кого наймають сюди - буде тяжко розговорити їх, бо вони ризикуватимуть своїм становищем, якщо все спливе назовню.
Я не могла облажатись. Не мала на це права. Стільки років до цього йшла, щоб злякатись. Ні, цьому не бувати. Хай би як там все не закінчилось, я вийду переможницею, тому що як би вони не намагались відсторонити мене, я все одно попаду туди та щось здобуду, я в цьому впевнена.
Коли я ввійшла в середину, мене зразу огорнув приємний запах дорогих парфумів і дерева, які росли прямо в середині. Від маленької оранжереї в мене забракувало кисню в легенях. Я завмерла на декілька секунд, оглядаючи високі кущі, які доходили до третього поверху, а навколо них росли різноманітні квіти, які мені хотілось підійти і понюхати але в мене не було на це часу.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Пастка правди
Teen FictionНас завжди поглинає щось важливе і таке міцне, що навряд чи випустить з обіймів. Ніколь виросла в сімʼї поліцейського та пристойної громадянинки, де її навчали любові, співчуття та справедливості. Та чи існує ця справедливість, коли достойного пол...
